— Витрутив дядька i мовчиш? Ну, скажи ще хоч слово!
— А що ж менi казати? — знизую плечима i знов клiпаю повiками — нi, очi таки не попеклись.
— Звiдки ж ти, безтолоч, знаєш, що дядечко грошi мiрками мiряє? Ти в нього, може, спiльником при цьому був?
— Нi.
— Значить, не був спiльником, — встановлює батько iстину. — То де викопав отаке?
— Як скажу, ви ще бiльше гнiватись будете.
— Куди вже бiльше. Не мни своє слово — кажи!
— То ви ж самi це казали про дядька Володимира.
— Я? — здивувався, нахмурився батько i несподiвано посмiхнувся. — Таки говорив! I хоч ти, заводiяко, маєш вуха, як розваренi вареники, але чого встряв у розмову дорослих? Чого?
— Я ж, тату, хотiв допомогти вам, — мимоволi торкнувся руками до своїх зобиджених вух.
— Дочекались помiчника! От нема кому хворостити босонога! — батько посварився на мене пальцем, а далi зирнув на маму. — Це не ти його настренчила?
— I таке ви скажете? — неначе з докором похитав я головою, бо вже видно було, що менi сьогоднi не перепаде по зашийках. — Хiба ж я не знаю, як у нас мiряють грошi?
— А як? — зiтхнувши, поцiкавився батько.
— У нас чиїсь грошi мiряють, наче картоплю: i возами, i мiшками, i мiрками, i казанами, i горщиками...
— Ох, i мудрий же ти. Усе заносиш у свою голову. Гляди, щоб за це колись не вiдповiдала вона: лихо завжди за розумних чiпляється. — I вже з усмiшкою звернувся до матерi: —А бачила, як цей засядько дременув iз хатини?
— Та бачила, — зiтхнула мати, постелила менi постiль i, зажурено посмiхнувшись, сказала: — Спи, дитино, хай твоя доля росте...
Як гарно забринiли менi цi слова, наблизили до нашої хати-клунi долю, оту вiдлюдкувату жiнку, що не дуже поспiшає зустрiтися iз людьми.
Засинаючи, я чув, як батьки знову почали сперечатися, i в свiй сон захопив материнi сльози. Вони спочатку нiби падали на землю, а далi знялися вгору i змiшалися iз зоряним пилом... Хiба так може бути? Поки подумав над цим, передi мною розступилася хата, село, i я опинився у безкраїх степах перед здивованим табуном дроф. Вони зараз не знають, що їм робити: чи втiкати, чи йти до мене. А за птахами, що збились докупи, вигинається, сивiє i отемнюється тирса, а до неї синiм цвiтом прибивається море.
Потiм сон переносив та й переносив мене i до похилого жита бiля вiтрякiв, i до якимiвської загорожi, бiля якої насторожено стояв борсук з борсученятами, i до того лiсу, де вже мене чекали засмученi, мов дiти, красноголовцi. Враз вони заговорили людською мовою:
"Михайлику, не їдь у степи..."
"Хiба ж я хочу їхати?" — кажу до красноголовцiв — i вони розумiють мене, з спiвчуттям похитують своїми шапками.
I в цей час хтось трусонув моє плече.
— Михайлику, Михайлику!
Я прокидаюсь i в дрiмотному мiсячному сяйвi бачу прихиленого до мене батька.
— Чого вам? — пiдводжуся з тапчанчика. — Iще ж зовсiм рано.
— Еге ж, рано, дитино, — погоджується батько. — Ти не знаєш, де мама?
— Мама? — одразу ж зiскакую на долiвку.
— Еге ж, — сумно-сумно дивиться тато у вiкно. — Прокинувся, а її нема.
— Де ж вона може бути? — жахаюсь я.
— Чи не пiшла прощатися iз десятиною? Ну, спи, спи, — тато заспокiйливо кладе руку на мою голову i виходить iз хатини.
Скрипнула хвiртка, а далi забринiли ворота — батько пiшов у поле. Переляканий i розтривожений, я вискакую в затоплений мiсячною повiнню двiр.
Над городами, журавлями i пiдсиненими оселями маревом тремтiв тихий росяний сон. У ньому ледь-ледь ворушилося приспане село. I тiльки на невидимiй левадi не спав деркач. На муравi, пiдпливаючи тiнню, лежала Обмiнна. Вона поглянула на мене, зiтхнула, а в її оцi блиснула чи то сльоза, чи росинка. Сподiваючись на чудо, я в думцi запитую її: "Де ж моя мама?" Але чуда не сталося: коняка мовчала, як належить їй мовчати увесь вiк.
Тодi я вирiшую теж податися в поле. Спросоння загудiли ворота, i я спиняюсь на вулицi пiд тiнями наших ясенiв i вишень тiтки Дарки. Тут я одразу став меншим, а свiт — бiльшим, i мiсячний туманець проростав iз нього i плив по ньому, чiпляючись за городину, тини, дерева. На другому краю вулицi забовванiла постать батька. Я хотiв скрикнути, кинутись навздогiн за ним, та саме щось зашамотiло у пiдтинку. Я подався назад, а на дорогу обережно висунулась їжачиха, в ротi вона тримала маленького їжачка. Прислухаючись до свiту, їжачиха зупинилась, повела головою, а далi перебiгла вулицю, зашарудiла в бур'янi й перебралась у наш город.
Стривожений, зачудований, я дивлюсь їй услiд, прихиляюсь до плоту, а в цей час щось зашелестiло в закутi садочка; звiдти, з тiней, поволi-поволi, похитуючись, вийшла мати. Ось вона пiдiйшла до саблука, притулилася руками i обличчям до нього й щось зашепотiла, перемiшуючи слова i зiтхання. Чи то вона прощалася з деревом, чи розповiдала йому свою печаль? Далi, наче сновида, мати пiшла на город i зупинилася бiля головастого соняшника. Вона теж заговоркла до нього, а вiн мовчки похитував головою, нiби i йому була зрозумiла людська печаль.
I менi здалося, що мати торкалась руками не соняшника, а нахилила до себе мою голову. Усю тривогу наче рукою зняло. Заспокоєний, я усмiхнувся свiту, дiдусевi-мiсяцю, й мене одразу оповиває росяний сон. Вiн так долає мене, що я ледве доходжу до хати й падаю на тапчан. Засинаючи, ще почув, як увiйшла мати, як укропом, соняшником i росою запахли її одiж i руки, що легко вiйнули над моїми видiннями.
Через отой неспокiй уночi я прокинувся ранiше звичайного i став прислухатися до свiтанку.
Я й досi прислухаюся до свiтанкiв! Мене й досi хвилює, як досвiт назбирує ще темнi роси, визбирує з крайнеба зорi, солодко позiхаючи, бреде посеред туманiв, вiдчиняє дверi якоїсь хати-бiлянки, посилає дiвчину по воду, а далi прочинить отi дверi, за якими ночувало сонце, i посмiхнеться, вдоволений своєю роботою. Я й досi стрiчаюся з сонцем у полi, в лiсах чи на рiчцi i привчаю до цього своїх дiтей...
У хату входять батьки i мовчки дивуються, що я вже встав. У мiжбрiв'ї батька зiбрався клопiт, а материнi очi, видно, й сьогоднi купались у сльозах. Поки я це прикидаю в думцi, надворi обiзвалась качка: "Так-так-так".
— Кого б це так рано? — поглянув батько на матiр — видко, йому хотiлося, щоб вона заговорила до нього.
I мати, заглядаючи в пiч, сумно сказала до вогню:
— Хто його знає? Може, Дарка.
Але це iшла не тiтка Дарка, бо в дверi хтось тихенько постукав.
— Заходьте, заходьте, — мати вихопила з вогню коцюбу i поставила в куток.
Дверi вiдчинились, i ми всi з подивом побачили на порозi знiяковiлу Любу. В руках вона тримала зеленкуватий глечик з суницями.
— Добрий ранок вам, — вклонилася Люба.
— Добрий ранок, дiвчинятко. Ти чия? — здивувалася мати.
— Я, тiточко, Люба, — несмiливо сказала дiвчинка i хитнулась, як очеретинка.
— А-а! — одразу ж догадалася мати. — Проходь, проходь ближче. Ти до Михайлика?
— Нi, тiточко, я до вас.
— У тебе до нас є дiло? — здивувався тато i грiзно поглянув на мене. — Це вже ти, розумнику, щось накоїв? Давно на твоїх плечах не танцював ремiнь.
— От вiчно ви на мене! — образився я.
— Що ж у тебе, моргухо, до нас? — пiдiйшов тато до Люби i з цiкавiстю подивився на її свiжовимите смагляве личко, на дбайливо заплетенi кiски i отi окостенiлi гудзики на блузцi, що чогось ображено понадимали щiчки.
Люба пiдвела голову i сумно подивилась на батька.
— Михайло менi сказав, що ви збираєтесь їхати аж туди, де зовсiм немає лiсiв, то я вам принесла суниць, бо їх там теж не буде, — простягла батьковi глечика i вже зовсiм тихенько прошепотiла: — А ми з Михайликом не хочемо, щоб ви їхали.
— Ти дивись, — розгублено сказав батько i навiть заклiпав повiками. Вiн поставив глечик на стiл i однiєю рукою пригорнув Любу до себе.
Бiля печi схлипнула мати й намiрилась вийти в клуню.
— Почекай, Ганю, — лагiдно зупинив її батько. — Чи не бачиш, що тепер малi починають учити старших?
— Може, послухаємо їх, Панасе?
— Та, мабуть, доведеться послухати, бо, гляди, й не знатимеш, де тебе по ночах шукати, — погодився батько.
— Ой, спасибi, дядечку... Iще раз спасибi, — сказала Люба, загнулась, поглянула на тата. — Я вам два рази сказала спасибi, а далi не знаю, як уже треба дякувати...
— Спасибi, донечко, i тобi i за суницi, i за те, що прийшла до нас, — сердечне сказав тато.
А Люба радiсно подивилася на мене i вперше посмiхнулася в нашiй хатi, i посмiхнулися всi її насурмоненi гудзики...
РОЗДIЛ ДРУГИЙ
Цiєї ночi я в усiх снах плив на човнi — плив по водi, по росi, по травi i навiть по чиїхось коноплях, що стояли, наче Дунай. I з напiвзабуття теж випливав, мов на човнi.
Ще не розтуляючи очей, я всiм тiлом вiдчуваю злагоду в нашiй хатинi, чую, як приємно буркотить, обвивається навколо маминого батькiв голос, як по-парубоцьки виводить "го-го" вогонь у печi, як вужем сичить на нього окрiп, як пахуче метляється по долiвцi полиновий вiник. I в моїх вухах аж забринiли-затанцювали весiльнi спiви:
До нас, невiстко, до нас,
А у нас усе гаразд:
Сама пiч хлiб пече,
Вiник хату мете.
Я одразу заплющеними очима бачу цю весiльну пiч iз позагнiчуваними хлiбинами i веселiшаю.
— I чого воно ще посмiхається собi? — журно говорить мати, думаючи, що я сплю.
— Мабуть, i в снах читає якусь книжку, — лагiдно вiдповiдає тато,
— Ноги он потрiскались на росi, немов деревляччя.
— На росi потрiскались, на росi i вигояться.
— Хоч би на якi постоли розжитись йому, — жалiє мене мати.
— Хай ногами чує землю, — так скорiше i танцюристом, i людиною. стане.
На батьковi слова я кажу: "Ги", розплющую очi й одразу ж пiдводжуся з тапчана. Тато глипнув на мене, здивувався, звузив одне око на кпини й нiби з великим пошанiвком спитав:
— Чи добре спали, чи сухими встали?
Я знову кажу: "Ги" — i смiюся. А тато, заховавши насмiшку пiд укороченi вуса, вже заходить з iншого боку — починає мене пiдхвалювати :
— Що то хазяйська дитина у нас: як спить, то не їсть, а як їсть — не дрiмає.
— А чого ж дрiмати бiля миски? — безтурботно вiдповiдаю i, скiльки можу, висовуюсь у вiкно, бо за ним уже починають свiтлiшати порiчки.
— Кортить зелепухами оскому набити? — розгадує тато мiй намiр.
— Дуже вони менi потрiбнi! — I я починаю дивитися поверх куща порiчок, буцiмто вiн зовсiм не цiкавить мене.
На городах ще вилежується туман, десь бiля бондарської криницi його розкльовують пiвнi, а за пiвнями косар клепає косу, а за косарем на левадi озивається деркач, а за ним з самої дороги виходить сонце, i придорожня верба розкошує у його коронi.
А ось на вулицi з'являється з граблями на плечi насурмонений дядечко Володимир, який втупив погляд на свої ноги.