От що цуциком за товстим паном біга.
Л у ч и ц ь к а. Юрковича? Чого ж ви на його так?
М а р и н к а. Не люблю отого підбрехача!
Л у ч и ц ь к а. Бідний! (Жметься). Як тут холодно... Коли б розпалити коминок... Няню, подзвоніть!
П а л а ж к а. Чого там дзвонить: хіба в самої рук нема? (Запалює дрова).
Л у ч и ц ь к а (Маринці, що накида на неї шаль). Хто був тут ще?
М а р и н к а (надіва перед дзеркалом шляпку). Марк Карпович забігали про ваше здоров'я провідати.
Л у ч и ц ь к а. А! Того ти й розчервонілась... А ще, крім Марка?
М а р и н к а. Не знаю; я бігала за хлібом...
Л у ч и ц ь к а. І через Марка нікого не бачила... Куди це ти?
М а р и н к а. На репетицію; боюсь спізнитись.
Л у ч и ц ь к а. Все одно — Марка не доженеш.
М а р и н к а. Та хіба я... (Припада і цілує Лучицьку).
Л у ч и ц ь к а. Знаю, знаю, що і серце б своє надвоє для його розірвала! Чого ж ти засоромилась? Плачеш? Чого ж то, ціпонько! (Обніма). Я тобі, серце, раю: подалі будь од того лиса Котенка, а виходь заміж за Марка, тоді ніхто не зачепить.
М а р и н к а. Господи! Мені? За пана Марка?
Л у ч и ц ь к а. А що ж? Не була б, може, рада?
М а р и н к а. Та чи я ж смію й марити про такий рай? Та я їхнього й мізинця не стою!
Л у ч и ц ь к а. Не принижуй себе: твій талан іще в пуп'янку, а серце в тебе золоте.
М а р и н к а. Марусенько! Ненечко моя! Та він же й не згляне на мене: я для його абищо... його серце цілком у вас...
Палажка, розтопивши коминок, взяла панчоху, наділа окуляри й пішла в спальню.
Л у ч и ц ь к а. Ні, голубко: і він, і я... як брат і сестра, як друзі... Про кохання не може бути й речі...
М а р и н к а. Чого ж то? Хіба пан Жалівницький... не красень?.. Та ліпшого ж і на світі нема, а добрий який, артиста який — а! Сонечко перед ним темне!
Л у ч и ц ь к а. Бачиш, бачиш... (Ласкаво грозить)., Може, всьому тому й правда... але ми побратались, і про інше — річ мертва... Та ще й те: сім'я — це закуток скритий, а іскуство веде нас до всесвітнього храму; у шкаралущі сімейній ми служим тільки собі чи своїм дітям, а у праці художній ми повинні людям служити, цілком себе оддавати миру, громаді. Для того-то сім'я і не може миритись зі сценою, бо одна одній буде шкодити: або зрадиш дітей, або зрадиш громадську одправу...
Маринка розводить руками і виходить не розуміючи.
В И Х І Д VIII
Лучицька і Квятковська.
К в я т к о в с ь к а (в дверях Маринці). Лежить? Встала? (Побачивши). Боже мій! Вона вже тут, моя Муся! (Обніма). Як я рада, як я рада! Моя цяцяна! (Знову цілує). Чи віриш, не мала часу забігти, — замучили, просто замучили: і там грай, і там грай...
Л у ч и ц ь к а. Тобі ж краще — обіграєшся.
К в я т к о в с ь к а. Ну його! Мені аби менше... мені краще "люлі"...
Л у ч и ц ь к а. Катрусю! І тобі не сором з такою недбалістю до сцени касатись?
К в я т к о в с ь к а. Та мене наганя і отой противний...
Л у ч и ц ь к а (усміхаючись). Невже?
К в я т к о в с ь к а. Ти що-небудь чула? Брехня, брехня! (Замішавшись). Моя Марусенько, моя ціпонько! (Цілує), їй-богу, брехня! Я тобі після шепітну, хто мені до вподоби... (Буцім збентежено). Так отой смів мені нав'язувать твої ролі... а я й руками, й ногами...
Л у ч и ц ь к а (щиро). Чого ж? Спробуй, голубко! В тебе є талан, тільки дбай. Не все ж тобі реготух та цокотух грати, треба й до поважнішого братись...
К в я т к о в с ь к а. Після тебе? Після Лучицької? Та швидше вмру!
Л у ч и ц ь к а. Що ж? Хіба мої ролі заказані?
К в я т к о в с ь к а. Борони боже! На яку-небудь хвилю і стати на глум, на публіку! Йому то дарма, а мені яке катування! Ти — як богиня, як не знаю що, моя брильянтова! Як я тебе люблю! (Цілує).
Л у ч и ц ь к а. Чого ж такою полохливою бути? Я ж не вічно на ролях, — я можу й вийти...
К в я т к о в с ь к а (радісно). Як? То правда? У нас чутка йде...
Л у ч и ц ь к а. Я не кажу напевне, а все може статись...
К в я т к о в с ь к а (з захватом). Невже? (Похопившись). І не думай і не гадай: ми без тебе загинемо... Я до тебе, моя цяцяна, так прив'язалася, так прив'язалася... Так тому правда, що той хапа?
Л у ч и ц ь к а. Хто? Хто мене може вхопити?
К в я т к о в с ь к а. А Антось! (Підморгнула).
Л у ч и ц ь к а. Схаменись, що тобі в голову впало?
К в я т к о в с ь к а (підморгуючи). Бач, мене дорікаєш, а сама подрузі не хочеш признатись.
Л у ч и ц ь к а (збентежено). Годі, не пустуй! То чиїсь жарти чи плітки: ніхто мене не вхопить і з мого шляху не зіпхне! Чи тут, чи інде, а я мого світоча з рук не впущу!
К в я т к о в с ь к а (лукаво). А світоч хіба поміша? Байдужісінько!
Л у ч и ц ь к а. Тобі жарти, а мені боляче...
К в я т к о в с ь к а. Ну-ну-ну! Не буду більше! (Цілує). Так ти на масницях грати не будеш?
Л у ч и ц ь к а. Не знаю.
К в я т к о в с ь к а. Ну, то прощавай, моя яскулечко: треба на репетицію бігти... А ми всі так за тобою, так за тобою... мов у жалобі... Ну, будь же здоровенька та веселенька та нас швидше потіш!
Обнявши, виходить, але зустрічається в дверях з Кулішевичкою й зупиняється.
В И Х І Д IX
Ті ж і Кулішевич.
К у л і ш е в и ч. Куди розігналась, дзиго? Постривай! (Лучицькій). Уже тут? Ну, хвалити бога, а то всіх налякала... (Обніма). Змарніла, змарніла... Ну і чого б ото, Марусе?
Л у ч и ц ь к а. Так чогось... простудилась, певно.
К у л і ш е в и ч. Чого доброго! А у нас брешуть, що ніби посварилась...
Л у ч и ц ь к а. З ким?
К у л і ш е в и ч. Та, не тобі кажучи, чи з Жалівницьким, чи з Квіткою...
К в я т к о в с ь к а. З Квіткою, з Квіткою.
Л у ч и ц ь к а. З якої речі? Це мене просто іритує: нема чого, так хоч брехати з нудьги і другого вплутувати... (Скида шаль і віялом почина махать у лице).
К у л і ш е в и ч. Та ти плюнь! Бачиш, він, нещасний, ника усюди, як тінь сновига... ну, так вони і постерегли...
К в я т к о в с ь к а. Та й Жалівницький волосся собі рве...
Л у ч и ц ь к а (ніяково). І не нещасний, і не сновига... а тільки у кожного очі великі: всякому до мене діло, всяк хоче покопирсать у чужому серці...
К у л і ш е в и ч. Та цур йому, годі! Не варт і гніватись! (Обніма). От приходь на сцену, так всім і роти заціпиш!
Л у ч и ц ь к а. Ще не знаю... сили нема.
К в я т к о в с ь к а. Краще поберегтись.
К у л і ш е в и ч. Чого там? Удар лихом об землю, та скоком, та боком! (Сіпа її). Ох, ніколи, треба бігти... (Цілує). Тривай, і забула! Ще мені отой гладкий нав'язав до тебе листа... Чи не згубила?..
К в я т к о в с ь к а (постерігши, мімікою). Ну, мені пора! Бувайте! (Хутко виходить).
К у л і ш е в и ч (пошукавши). Ось він, ось!
Л у ч и ц ь к а (чита). Що-о? Що? "Без вас зовсім свободно обійтись можна. З Квятковською піде увесь репертуар... щоб тільки ви заявили..." Я кручу та деру носа?
К у л і ш е в и ч. Що він, белени об'ївся, чи що?
Л у ч и ц ь к а (чита). "Ви за чужою спиною тільки й турбуєтесь своїми сердечними справами" (Рве листа). Та як він сміє таке писати? Яке право має мене ображати? Я ще мало труджусь, я ще мало дбаю? Шкуру з м'ясом здер! (Нервово плаче).
К у л і ш е в и ч. Голубонько! Заспокойся, плюнь на його! Хіба ти у його служиш, хіба йому чим повинна? От проклятий! Ще мені такого листа нав'язав! Коли б знала, кинула б йому в вічі! Це його Катря підстроїла.
Л у ч и ц ь к а. Не може бути... Вона тут жаловалась...
К у л і ш е в и ч. Вір отій пройді!
Л у ч и ц ь к а. А, все їдно! Скажи йому, — я не можу писати, — що я кидаю сцену: хай роздає ролі кому хоче... а хай до мене своїми брудними руками не касається...
К у л і ш е в и ч. Марусю, бога ради, що ти? Ти ж обездолшіх Безродного, безневинного чоловіка.
Л у ч и ц ь к а. Є всьому міра: не можу ж я таких образ зносити.
К у л і ш е в и ч. Цього не буде, швидше полетить Котенко...
Л у ч и ц ь к а. Боже мій! Життя своє оддаєш, кров точиш по краплі — і така вдяка!
К у л і ш е в и ч (обніма). Голубонько, ріднесенька! Та я сама йому за тебе очі видеру... ось побачиш! Я зараз до Безродного. (Виходить).
Л у ч и ц ь к а (по виході). Няню! Дайте мені краплі... там на столику...
В И Х І Д Х
Лучицька і Палажка.
П а л а ж к а (подає). Знов не гаразд?
Л у ч и ц ь к а. Тут дадуть і оправитись?
П а л а ж к а. Та плюнь ти на них, давно кажу... Ось, я й забула, тобі, квіточко, лист... (Шукає довго).
Л у ч и ц ь к а. Од кого ще? (Одставля краплі, не пивши). Од Антона Павловича? Ой, що він? (Розрива трясущими руками). Од його! (Чита). Які палкі слова... вогнем писані... займають серце... зневажене, розшарпане... яке всяк ображати може!.. Няню, яка я безталанна! (Принада до неї, рида).
П а л а ж к а (тривожно). Що з тобою, зозулечко? Чого плачеш? Ох, господи! Образив, чи що?
Л у ч и ц ь к а (нервово, рида). Ні, не образив... а серце порвав, душу збентежив!.. У моє тихе життя, у мій ясний розцвіт талану вкинув заразу...
П а л а ж к а (злякано). Заразу?! Що ти, донечко! Та він тебе без пам'яті коха, він тебе свата тепер.
Л у ч и ц ь к а. Хіба ж то не зараза?! Я чую, що стаю якоюсь мізерією, що моя воля рветься на клоччя... Я не можу перемогти себе...
П а л а ж к а.Та в чім перемагати? Що ти торочиш, дитино? Не розберу... Виходь заміж, квіточко, — в тім і порада!
Л у ч и ц ь к а. Ні, няню: в тім не порада, а зрада!
П а л а ж к а. Свят, свят! Що ти?
Л у ч н ц ь к а. Зрада, зрада!
П а л а ж к а. Яка? Кому?
Л у ч и ц ь к а. Богові! Він мене наділив таланом, а нечистий мене спокуша солодкою втіхою... і я хитаюсь, хитаюсь уже...
П а л а ж к а (хрестить її). Що ти? Христос з тобою! Який нечистий? Шлюб — то світова річ; святе вінчання — од бога... То ж оті твої кіятри — од диявола, то так! Глянь на себе, що з тобою через них сталося? Де та краса, де те здоров'я поділося? Все у цім пеклі згоріло!
Л у ч и ц ь к а. Няню! Се діло велике і чисте: воно наставля на розум людей, проводить високі думки...
П а л а ж к а. І не кажи! І не второпаю, і слухать не хочу! Дворянська, панська дитина — і таке... чисто безсоромний сором і гріх! І щастя тут тобі не буде ніколи! Що тобі з того, що заляскають, — утіха велика? Ну, гостинці ще, як дорогі, то нічого собі, нехай; а то більше віниччя кидають... Тпху на їх, та й годі! (Підходить, ласкає, цілує). Послухайся мене, зірочко, — я ж тебе так люблю, — залиши оте все і виходь заміж за чоловіка поштивого, закоханого; і його ж тобі богом послано...