Ліворуч від архімандрита сидів генеральний обозний в каптані з адамашки, — важкої шовкової з опуклими квітами матерії синього кольору, — підбитому білим легким глазетом й облямованому золотим позументом, з такими ж китицями й гудзями. Голене, випещене, гладке обличчя обозного лисніло й сяяло задоволенням, на верхній тонкій губі його майже не росло нічого, чуприна, рідка, з сивиною, вже не нагадувала колишньої козацької зачіски. Обозний був дуже вгодований, ледве вміщався в кріслі, важко дихав і часто витирав шовковою червоною хусткою лоба. Поруч нього сиділа його єдина дочка, панна Дарина, блондинка з фарфоровою білістю шкіри й ніжним рум'янцем; обличчя її не можна було назвати бездоганно гарним, — риси його були трохи зім'яті, але темні брови дугою й карі вогнисті очі, відтінені довгими віями, надавали йому якоїсь оригінальної привабливої чарівності; особливо гарні були очі, — виразисті, великі, з поволокою, вони здавалися на сяючому білістю лобі ще більшими; кожен перед ними зупинявся, сп'янілий від захвату, і не міг без сердечного болю відірватися від тих очей.
Коло панни Дарини сидів Залізняк, а між ним і отцем Мельхіседеком примостився згорблений, в убогій полотняній рясі священик. Зморшкувате, темне обличчя його вкривали шрами; гладенько зачесане сиве волосся було заплетене ззаду в тонку кіску, що стирчала вгору; бороди в нього майже зовсім не було, — куйовдилося кілька жмутів волосся, а серед них вирізнялися чорні синяки чи струпи; у батюшки, замість правого ока, зяяла червона яма, та й їв він якось особливо чудно, стиснувши губи й перекидаючи з щоки за щоку їжу.
Обід був на середині. Горілка з солодкими закусками — варенням, медовими шишечками, імбиром у цукрі й іншими солодощами — вже була прибрана зі столу. На білосніжній скатертині з'явилися срібні тарілки з юшкою із миньків і стерляді, а замість пляшок з усякими горілками — шафрановою, деревіївкою, березівкою, полинівкою й перегінною на вишневих кісточках, — з'явилися сулії з мальвазією, ратафією та наливками й дзбани з медами та пивами місцевого чернечого виготовлення.
Пан обозний і пан Залізняк віддавали їм належну шану, старанно частуючи один одного.
Розмова після кожного нового заздоровного слова жвавішала, ставала все більше й більше невимушена і зразу ж із загальних пустих фраз перейшла на злобу дня, на пекучі, животрепетні для всіх питання.
— Чим же ви возрадуєте нас, ясновельможний пане? — звернувся отець Мельхі-седек до генерального обозного. — Чи благоволила ваша мосць бачитися з генерал-губернатором, ясно-превосходительним вельможею паном Воєйковим, і чи довідалися ви, пане мій, про те, як Російська держава на наше лихо дивиться, і чи не може найласкавіша цариця простягти десницю свою на захист єдиноплемінних одновірців, без вини відданих на поталу папістам і на винищення таке тяжке?
При словах архімандрита, які зачепили кожного за живе, всі змовкли й сумно похилили голови; почулося стримане зітхання, й присутні завмерли, чекаючи відповіді пана Свічки, але обозний мовчав; Мельхіседек пронизував його поглядом. Панна Дарина, гадаючи, що батько її не розчув слів архімандрита, поспішила перервати ніякову мовчанку й відповіла за батька:
— Ясновелебний отче, батько мій був у його ясної милості Воєйкова, і пан генерал був у нас!
— І що ж, вельможна панно? — перевів Мельхіседек погляд від панни до обозного.
— Що, превелебний отче? — скинув той очима, обдумавши, певно, відповідь. — Цариця вболіває серцем за своїх одновірців; всіх скривджених закликає до себе на лівобережні землі, на слобідські, і на донські степи, а в пресвітлої монархині вистачить на всіх вас і земель, і лісів, і угідь. Але оружною рукою на Польщу піти її державній милості не випадає — бо замоцований є Прутський мир, та й сусідні маєстати тому опір чинять.
— Ох, горе, горе! — тяжко зітхнув ігумен. — Доки, господи, одвертатимеш слух свій од зойків і стогону народного?
— Спасибі матінці цариці за ласку, — обізвався, помовчавши, Залізняк, — продовж їй, боже, віку! Та тільки ось у чому лихо, — з ласки її ніхто покористуватися не зможе: всі шляхи на лівий берег Дніпра затасовані, пани сторожу поставили по Дніпру... втікати не вільно, — хіба що птахом перелетиш, а кого на дорозі впіймають, то для спочинку й посадять на палю... а то ще й ліпше вигадають: пани на ці штуки мастаки! — Не так пани, як ті підпанки, ксьондзи та відступники уніати! — зауважив Мельхіседек. — А якою злобою та ненавистю переповнені їхні серця — і повірити важко! Звір лютий не шматує так здобичі своєї, як християни мучать братів своїх християн, — одбирають у православних все, здирають навіть останнє рам'я; наші храми палять або повертають на костьоли, святині оскверняють, і немає на латинів суду! Звіра жене голод, а ситість гамує його шаленство; гонителів же наших не вгамовує ніщо: ні благання наші, ні стогони, ні ріки гарячої крові — ковзаються, тонуть у ній жертви й викликають лише вящу лютість у ворогів наших, непогамовне алкання крові...
— Блаженні єсте, аще виженуть вас мене ради, — тихо, немов про себе, мовив ігумен, — бо узрять сонце правди, а гонителі од лютості своєї загинуть.
— Загинуть! — енергійно підтримав Залізняк. — А помста?.. Вже коли гинути, то хоч недарма!
— Ви, панове, — посміхнувся зверхньо пан обозний, — розбій повсякчас чините. Мало не півстоліття ллється у вас кров, і хто знає, може, це розбійникування й викликає лють з другого боку.
— Ясновельможний пане, — блиснув на нього Залізняк запаленілим поглядом, — не розбійники гайдамаки, а месники за хрест святий і за свою волю! Нападники, розбійники, саме розбійники, силоміць вдерлись у наш споконвічний край! Наші діди й прадіди були його володарями, а не ляхи! А спустошителі наші по-розбійницькому напали на нас, відняли в нас землі, добро, відняли волю... Нас повернули на під'яремний скот, на бидло і не дають навіть молитися нашому богові, як молилися наші батьки!
Обозний трохи зніяковів від палкого заперечення Залізняка і від тих фактів, які той виставив; але він не поділяв крайніх поглядів запорожця, а тому спробував хоч і несміливо, а таки обстояти свою думку.
— Я генеральне не решпектую звірства, і впорядкована держава ніколи його не потерпить, та й безладдя не потерпить! А ви всі, купно з поспільством, за панів себе вважаєте і без правди добро наживати хочете. Гульнею, та розбоями, та насильствами живете...
— Ех, пане обозний генеральний, — відповів з гіркотою і навіть з відтінком зневаги Залізняк, — взяв ти, твоя ясна мосць, гріх на душуі Поспільство не бидло, й не можна нарікати на нього за те, що воно не закладає охотою шию в ярмо, не підставляє з ласкавою усмішкою спини під канчуки... Тадже й справжня худоба, коли її почнеш бити повсякчасно, то й вона оскаженіє й підніме своїх мучителів на роги!
— Все сіє того у вас чиниться, що в Польщі немає ні ладу, ні влади... а тільки гуляє кулак...
— Ну, а якщо кулак — то хто кого? Проти гвалту — гвалт, проти ножа — ніж! Немає іншої ради!
— О tempora! Виходить, один одного ріж? При такому резоні чого ж вам і нарікати?
— Як же не нарікати? — захвилювався Залізняк, і в його голосі почувся страшний біль. — Та ми ж залили своєю кров'ю весь край і одбилися-таки — визволилися з лядської неволі, щоб приєднатися до своїх братів, стати під високу руку Москви, а нас віддали ляхам на згубу? Що ж нам зостається чинити, як не різатися до останньої голови з ворогом? Вельможний пан дивується, що півстоліття точиться різанина! Інакше й бути не може! Не признаємо ми над собою панами ляхів! Майте на увазі, вельможний пане, що гайдамачить і шляхта.
— Ну, ну? — усміхнувся обозний.
— Їй-богу! Навіть чи не більше вона, аніж простий, під'яремний люд! Збере шляхтич команду, попереодягаються всі, як наш брат, та й розбійничають, чинять наїзди на села інших панів і на їхні замки: ріжуть, палять і грабують не згірше найзапекліших гайдамаків!
— Воістину так, — підтвердив Мельхіседек, — а насильства уніатів... Ех, і язик прилипне до гортані!
— Чутки йдуть, святий отче, чував, — погодився обозний. — Тільки ось і губернатор, його превосходительна милость, в сих різких словах деяке перебільшення вбачає!
— Ні, мій таточку! Це все правда, що пан полковник мовить, чиста правда! — зашарілась панна Дарина. — Я чула од багатьох, ще в Переяславі. Пам'ятаєте, посол був, — загорілась вона ще дужче від хвилювання, — та й тут, на хуторі... і каліки, і народ — всі в один голос... Хіба можна, таточку мій, не вірити?
— О велелюбна панно! — заговорив Мельхіседек зворушеним голосом. — Хай осінить твоє серце благодать божа і хай захистить тебе від напастей десниця його! Ось погляньте, превелебні й премилостиві панове, на сього мученика, отця ієрея. Оскаженілі уніати вдерлися в храм православний, пограбували, осквернили його, а сьому служителеві олтаря вирвали бороду, висвердлили праве око свердлом і відрізали язика... Невже вам, маловірні, не досить цього свідчення?
Усі з жахом подивилися на священика. Його жалюгідний хворобливий вигляд збуджував і раніше в них співчуття, а мовчання пояснювалося затурканістю й ніяковістю, але тепер, при словах отця Мельхіседека, жах охопив усіх присутніх, а коли нещасний мученик, відкривши рота, видав жалісний звук, то жах перейшов у страшне обурення.
— Боже сил! — вигукнув отець ігумен. — Пощо убо іспитуєш народ твій? Панна затулила обличчя руками й заплакала...
— О, це жахливо, — прошепотів обозний, опустивши очі.
— Прокляття! — скрикнув Залізняк, з грюкотом відсунувши стільця; але, схаменувшись, зараз же стримав себе. — Даруйте мені, ясновелебні святі отці, мою запальність. Нелюдські муки, яких завдали цьому нещасному знавіснілі кати, крають моє серце... Душа бентежиться, й скорбота мене гризе, а наша кривда затуманює розум! Хіба можна сидіти спокійно в курені, склавши руки? Адже й туди долітають зойки матерів, сестер, крики дітей і стогони вмираючих! Та треба ж вирвати з грудей серце й покласти замість нього камінь, щоб не кинутись на катів! Треба повиривати очі, щоб не дивитися, як їх виверчують у пастирів наших! Ох, отці святі, молільники за нас перед господом! Простіть мені хули мої у цьому місці святому, але горить в мені все, і я не можу бути спокійним.,
— Сину мій! — підвищив голос Мельхіседек.