А сторож Іван: "Ягор Микитович казали, щоб ти віддав сорок копійок!" (за видавлене скло у вікні).
А Михайло Михайлович Кроміда — природознавець, красень, серцеїд, від якого мліло не одне дівоче серце в Червонограді і який навчав нас, як не вірити в бога, без слів, самим лише способом класти хресне знамення. Зробить рух, неначе порох струшував з галстука — і вже перехрестився, та частенько, та швидко! А малий ївженко з Шахівки очей не одірве від того знамення і собі вчився ворожити біля краватки. Учився та й виріс нехристом, що чотири роки пізніше, вже в учительській семінарії, з жахом відхриває для себе законоучитель ієрей Іоанн Падалка. І як же ж переживав, сердешний, ногами як тупотів!
Вища початкова школа — чотири роки. Учительська семінарія — чотири роки. Разом вісім років — дві тисячі чотириста учбових днів — 4800 маршів із Шахівки через усе місто й назад. Чи ж мені не знати Червонограда? Знаю його вздовж і впоперек. Бачу його в зелених кучерях білих акацій, а найбільше в осінній смуток — шкільне життя починається з першими пожовклими листочками.
Мжичка; сніг лапатий летить, сирість проймає школярське тіло. А той школяр знає одне: тюп та тюп, човг та човг! Черевики пливуть у твані по кісточки, грязюка на холошах налипла, густо шинелю обляпала мало не до пояса. Ну й що ж? Так зате скільки видовищ побачить школяр! Он у торговельних рядах проти мануфактурного магазину Венгерова знов колотнеча. Там конотопище. Свої люди знають його, обминають. Приїжджим степовикам біда! Не смикнув віжкою вправо — і вже шкапина в ковбані з головою, стирчать самі вуха! Каравул, хто в бога зірує, рятуйте! Або стати на дошку тротуару й гуцикнути, щоб у довгі щілини твань чвиркнула гейзером!
Крім цього, біля Червонограда розмістилася добре впорядкована дослідна станція з відомим на всю Червоноградщику агрономом Єременком на чолі, цукроварні — Ланівська, Кар-лівська, Мартинівська, два пивоварних заводи — у Шахівці й Вільховому Розі, п'ять великих парових вальцьових млинів, з яких два належали колись Кричевському, один Ірхіну, один
Марголіну і один Белому. Бєлий був колись червоноградським міським головою, і про нього полтавська газета писала:
Не дивитесь на то, что порядком у нас И удобствами град недозрелый. Не беда, что по улицам черная грязь,— Городской голова зато Белый!
Ну,.і ще в Червонограді були: склад сільськогосподарських машин Гельферіх Єаде, поруч нього експериментальний черепичний завод червоноградського повітового земства, дуже популярний у повіті, особливо у Шахівці, де з десяток будівель (і хат, і сараїв) пишалися і черепичними покрівлями, і викладеними на них датами — 1912, 1913, 1914.
Зустрічний план цій новині висунув житель Шахівки Нестір Степанович Коломиєць.
Ще на початку віку він почав реалізувати вивезену з Таврії ідею — ставити хати з саману і лише з найнеобхіднішими елементами давньої дерев'яної конструкції. Ідея як на шахів-ський загал була смішка. Як це так?! Тисячі років хати ставились ка дерев'яному каркасі, обмазаному глиною, і на тобі — кайкеобхідніший мінімум! А що ж робити з багатющою будівельною термінологією, якою по справедливості так пишалася Шахівка?! Що ж тоді робити з отими кроквами, латами, лутками, бантиками, сволоками, сохами, підсішками, глицями? То, казали добрі люди, у Нестора не шапка набік з'їхала, а щось трохи інше!
Я знав цього Нестора Степановича. Це ж він був автором крупорушки, побудованої на таких засадах, що раз підіпхни систему, і вона уже вік не спиниться! Це ж він на всю округу безпомилково, за одному йому відомими ознаками, вибирав місце для будівництва колодязя, і люди не могли нахвалитися новою водою. Хіба, скажіть, колодязь, який викопав він у Савки Сенченка, не був окрасою всього того кутка? А хто брався розпилювати і розпилював які завгодно дубові колоди на дошки, хто міг зсукати який завгодно виріб із прядива — від тонесенького шнурочка до тієї кодоли, якою прикручують рубель до гарби?! А хто, надивившися на малюнки Самоки-ша31 й Сластьона32, мріяв про запорізькі оселедці? І казали люди, що одного разу з приходом революції він здійснив свою мрію: обтяв волосся на голові так, що залишив тільки чуб спереду, дуже зручний для того, щоб закрутити його і за вухо закласти запорозьким звичаєм. А втім, хіба князь Свято-полк33, князь Святослав34 і їх бог Перун35 мали на голові в себе щось інше, а не оселедець!
В лінгвістиці йому не щастило. Ми з ним тримаємо в руках український переклад Євангелія від Матвія36. "Син божий" — фразу, яка впала нам у вічі, я так і читаю, як написано. У нього ж у вимові виходить "сін божій". "Це не так! — повчаю я з висоти своїх дванадцяти років.— Треба не отак читати, як ви, а отак, як я!" І він, здоровенний, красивий чоловік, що пройшов пішки всю Таврію, Дон і Кубань з косою за плечима і багатством слова міг би посперечатися з Ціцероном37, якось дивно кліпа віями, вкриваючись красивим рум'янцем.
Саманову хату Нестора Степановича я застав. Вона прикрашала його куток до подій 1917—1920 років, коли її було знесено і замінено традиційною будовою на дерев'яній основі. Традиція взяла гору!
Так, але для цього треба було скинути безаківське ярмо і зняти замки з безаківського лісу!
Стара хата Нестора Степановича відзначалася тим, що була як дві краплини схожа на Шевченкову хатку, змальовану ним самим. Убоге, бідне, бідолашне, низьке, тісне, здається, щось гірше за простору землянку! І там він мріяв про побудову вічної машини!
Крім зазначених наукових, торговельних і промислових закладів, Червоноград оточували з усіх боків сільськогосподарські латифундії. Серед них відзначалися маєтності братів Коваленків, Гріневича і Безака. Так, так, отого самого Везака, прадід якого в шевченківські часи посідав пост київського генерал-губернатора і що іменем його названо було одну з найпомітніших вулиць Києва — Безаківську. Тепер Комін-терна.
Економія, чи ще якономія, як кажуть у Шахівці, розкинулася на три тисячі десятин, що, спершися на південний берег Берестової довгим, чи не на десять кілометрів, прямокутником, втиналася у море високого степу.
Високий степ — це споконвічний чорнозем, 200 пудів на десятину пшениці, терикони ожередів, стогів, стіжків, десятки і сотні волових паровиць, могили, балки, озера, ставки і восени безконечні валкії із збіжжям — на Червоноград, на станцію, до зсипок.
Незабутні картини! Вересень. Ще гарячі дні стоять; дороги повисихали. Грудки на шляхах помололи колеса, і пісок розмелений, і чорноземна плівка на шляху подроблена, побита, розтерта на пудру. Ідеш босоніж, і нога по кісточку поринає в цю потерть, м'яку і ніжну, як тальк, вдень гарячу, вранці — холоднувату, приємну.
Вітри на Червоноградщині градируються в такому порядку: спочатку йдуть вітри найменшенькі — хукавець, розвіймак, за ними грайливець, легіт, далі підуть свіжачок, вітерець, а далі вже вітер, буйний вітер, борвій, вихор, вітрюган, ураган!
Не дай господи потрапити у вітрюган на червоноградські шляхи! Вже розвіймак дає себе знати тоиюсіяькою-тонюсінь-кою хмаринкою, здатною очі запорошити. А що ж казати про вітрюган! Дорогу затягає пилюка, вітер вертить, крутить її, шарпає, кидає, розпанахує навпіл і. на тисячі часток. У цій колотнечі, коли й світа білого не видно, бабраються люди, рухаються воли, риплять ярма й колеса, гейкають погоничі. Всі в куряві, вкриті нею, обсипані, притрушені. їдуть у цій хуртовині паровиці, їм і кінця нема: степ закінчив сезон і вирушає в місто вивершувать справи.
Шахівка серед пісків стоїть. Пісок теж розмелюється під колесами, але не так. І він — сірий. І потерть сіра з нього. І люди в Шахівці притрушені сірим. Вкриті чорноземом степовики тут особливо контрастні. Білі полотняні сорочки мов дьогтем виквацьовані; золотисті вуса стають вороними; чорні ж — перетворюються на шоколадні. Виходять до воріт шахівці, дивляться на вродливих погоничів, а вози все сунуть, сунуть, сунуть! І нема їм кінця! Стараються для Безака, якого в Шахівці Бёзиком називають.
Сам Безак-Бёзик, звісно, в Шахівці не живе, може, в Петербурзі, Варшаві, Парижі, кажуть — у нього дванадцять таких економій, як оце в Шахівці.
Замість Безака-Безика в Шахівці має резиденцію його управитель Матісон Олександр Григорович.
Безак і його управитель Матісон ще існували тоді. Це була страшна сила, але поруч виросла вже нова сила. Наша залізниця Полтава — Лозова. Завжди набиті збіжжям пакгаузи й тисячі вагонів. Елеватор. П'ять величезних вальцьових парових млинів (замість одного колишнього водяного на Берестовій).
На початку нашого віку десь на півдні — в Одесі, чи, може, в Миколаєві, чи у Херсоні — стала до ладу джутова фабрика. Випускала вона уже не вузенькі селянські мішки на два пуди збіжжя, а мірку іншої ємкості ——лантухи, чи що інакше чували на п'ять пудів кожен. До цієї тари потрібно було сили та сили!
ї вона з'явилась. Насамперед заворушилася Шахівка. І дивна річ! До того нікому не спадало й на думку, що серед шахівців так багато дужих, можна назіть сказати, залізних людей, спеціальністю яких стало цілоденне порання з п'яти-пудовими лантухами. Єдиний ветеран, що перейшов до нового млина, ще з водяного млина, дід Пікалов був хоч і бородатий, але з себе низенький, вузькоплечий. Тепер туди посунули такі хлопці, як Кодацькі Трохим і Іван, Полянські Григорій і Дмитро, Зінченки Іван Маркович і Лаврентій Кузьмич, Сеиченки Андрій і Савка, Штемекко Сзирид, Архип, Юрко —
Кит, по-вуличному, Чорноволи Грицько, Роман, Ларивон... А це ж тільки, може, п'ята частина шахівського народу в млинах і ка залізниці. І які люди! Велетні, красені, Юпітери38, Зевси!
Перехилилась Шахівка від Безака до Червонограда. І тут виросли нові люди, стрижені під польку, з поголеними бородами. Ка лиці залишалися тільки вуси — золоті, каштанові, чорні, нафіксатурені у парубків, чорні костюми з діагоналю, гарні картузи на пружинах, трикотинові пояси в добру долоню завширшки, лакіровані чобітки із зборами і на рипах, сатинові сорочки, жилети, обперезані ланцюгом від годинника з важкими брелками. В одружених — широкі, з простої черкасини піджачні пари, юхтові чоботи, сині "циганські" картузики.
В першій лінії цієї млинової гвардії ішли мукобої, такі хлопці, як Іван Кодацький, Архип Юрко, Іван Зінченко...