Де хлопці, і вона теж туди: "Здрастуйте, ми ваші родичі". А тонка яка! Ноги, як палички, а руки, пхе! Хіба такі руки бувають? І плечі вузенькі. Та я її однією рукою брязнув би на землю!
— А я і одним пальцем,— докинув Хома.— Як комар. А бачиш, ніс обліз; там тепер червоненька шкіра з-під лушпиння визирає. І, глянь,— як було три крапочки ластовиння, так і зараз!
— А ще каже,— не вгавав Пилип,— в драматичні актриси піде. А як вона піде отака? Та хто на неї дивитися буде? Та хто її отаку слухатиме?
Пилип повернув голову, зневажливо зиркнув на Люсю. Люся саме підвелася, стояла в своєму червоному платтячку, височенька, чорнява, з живорадісними карими очима, що аж сипали іскри. Сонце хлюпало полум’я просто на Люсине волосся, і воно палало золотом. Пилип цього нічого не побачив, побачив тільки облізлий ніс, три крапочки на молодій шкірі і процідив крізь зуби:
— Ну, ось прийде черга, побачимо, як вона вартувати буде! Зразу запискотить: "Ой боязко, ой страшно, ой спати хочеться, і ноги болять!"
— Еге ж,— підтримав приятеля Хома.— Діла з них, як з маку молока.
Хлопці вилили злість, що набралася в них проти чарівної дівчинки Люсі, і — заспокоїлися. Це ж давно відомо: хочеш заспокоїтися, то добре поплач чи добре вилайся. Злість, як і біль, з сльозами втікає або з словами сходить.
Одначе не встигли хлопці як слід заспокоїтися, аж нова напасть. Почали кидати жеребок, кому з ким вартувати. І, мов на зло, Пилипові випало вартувати з Люсею.
— Я з нею не хочу,— наїжачився Пилип.— Я з Хомою хочу.
Григорій Савич пильно поглянув на Пилипа, очі примружив:
— Чи не занадто ти сьогодні розбалакався, хлопче? Ще побурчиш день-два, то непомітно й дідом станеш. Люся не гірша за тебе, а що тобі не випало з Хомою, так на те жеребок. Тож заспокойся і лягай собі спати.
Пилип зітхнув, заліз слідом за Хомою в палатку, намацав свій рюкзак, заплющив очі і раптом підійнявся вгору до самого сонця, потім почав спускатися, спускатися і отак спускався, поки не заснув. Коли Хома, вмостившися біля приятеля, торкнув його за плече і промовив: "Чуєш, Пилипе?", то у відповідь йому долетіло лише розмірене Пилипове сопіння. А втім, у самого Хоми враз злиплися очі, і він на дрімливих гойдалках погнався за Пилипом і швидко наздогнав його на щасливих берегах сонного моря.
О дванадцятій годині Куприк присів над Пилипом. Оля — над Люсею, і обоє разом сказали:
— Вставайте!
Люся ніяк не могла підвести голови і благала Олю:
— Ой, я ще трішечки, трішечки, трішечки...
Пилип схопився одразу, труснув головою, натяг кепку, піджачок, котрий наготовив ще звечора, і вискочив з палатки.
Ех же ж і ніч була в цьому Лісостепу — темна-претемна! Над мороком зводилися небеса; їх прикрашали зірки, безмежно, високі, таємничі й незрозумілі. Морок чужого степу, холодні, таємничі зірки сипнули Пилипові за спину жменю дрібненьких снігових порошинок. Але швидко Пилип заспокоївся. Після холодних і чужих зірок на небі він побачив за п’ять кроків від палатки зовсім не таємничого Явтуха, закутаного пітьмою, а ще через секунду розглядів і білана; він лежав на горбочку, поклавши кошлату голову на витягнені ноги. Близькість Білана заспокоїла Пилипа, і він, щоб набратися ще більшої бадьорості, підійшов до вовкодава і погладив його. Білан підняв голову, зиркнув на Пилипа, лизнув його гарячим язиком в руку.
Тим часом вийшла Люся, скулилася і пропискотіла:
— Ох же ж і свіжо як!
Пилип не відповів. І коли вона, постоявши трохи біля палатки, рушила в правий бік, Пилип завернув наліво. Отак вони пішли кожен в свій бік і за палаткою зустрілися, ну, й розминулися. Люся йшла як звичайно, а Пилип не звичайно, а глибокодумно, бо не дивився ні на дівчину, ні на землю, а дивився на небо, рахував, скільки там зірок. Побачивши таке, Люся посміхнулася, а Пилипні. Він. лице своє зробив просто кам’яним. Вдруге обійшовши палатки, вони знову зустрілися; цього разу Люся не посміхнулася, а писнула тоненько-тоненько, ніби душила в собі сміх. Пилип здригнувся від обурення, проте нічого не сказав. Коли зустрілися втретє, Люся враз скрикнула тихенько-тихенько і таким тоненьким голосом, як ниточка:
— Ой Пилипе!
Пилип спинився, озирнувся на неї:
— Чого тобі: "Пилипе"?
— Мені самій страшно ходити. Я не хочу сама, вдвох хочу.
— Ач чого захотіла. Як страшно, то нехай ще страшніше буде.— Пилип говорив грізно. Але Люся, здається, зовсім не зважила на це і тихо сказала:
— Пилипе, а ти читав "Героя нашого часу" Лєрмонтова? От гарна книга, правда? Пам’ятаєш, як Азамат сестру проміняв на коня, а коня звали Карагез?
Пилип прочитав цю книжку три рази, і тільки Люся нагадала йому про неї, він з Пилипа-нелюда одразу став Пилипом-ентузіастом. Він аж облизався і з ходу почав розповідати знамениту сцену, де Печорін приторговував сестру в Азамата. Отак вони пройшли і раз по колу, і вдруге, і втретє. І за цей час страшний Пилип усе зайве витрусив із своєї душі. Закінчивши одну сцену, хапався за другу, проказуючи:
— А ти, Люсько, пам’ятаєш, як Грушницький плів брехні на Печоріна, а Печорін курив у присінках і слухав?
Хоч Люся й пам’ятала, але Пилип все одно брався захоплено переказувати й цю сцену.
Коли він трохи вгамувався, а ніч і чергування ще тривали, Люся несподівано сказала Пилипові:
— Ось давай, наче артисти, трохи пограємо. Я буду говорити за княжну Мері, а ти за Печоріна.
Пилип, хоч цього Люся все одно не могла побачити, вирячив очі. А Люся таким голосом, який буває в артисток, що виступають по радіо, проказала слова княжни Мері:
"Ви небезпечна людина. Краще вже потрапити в лісі під ніж розбишаці, ніж вам на язичок... Я вас прошу без жартів, коли вам схочеться говорити про мене погано — візьміть краще ножа і заріжте мене..."
Пилип все ще дивився на Люсю, не розуміючи, що вимагаються від нього.
— Який ти, Пилипе, недогадливий! — скрикнула Люся вже своїм голосом.— Тобі треба сказати: "Хіба я схожий на розбишаку?"
— Так це ж не спектакль,— ніяково протяг Пилип.
— Ах, який ти! — Люся схопила його за руку, шарпнула злегка і почала знову: — "Адже, правда, я була дуже люб’язна сьогодні?"
Та через те, що Печорін в книзі на це нічого не відповів Мері, то й Пилип не знав, що казати. Люся навчала його.
— А ти одвернися трохи, прикрий долонею рота і непомітно позіхни.
Вони спинились біля палатки, і Люся сказала Пилипові-Печоріну:
— "Ви мене не поважаєте, залиште мене..."
І Пилип залишив її. Але тільки він сховався за палаткою, княжна Мері зразу обернулася на Люсю, і ця Люся жалісно запискотіла:
— Ой Пилипе, не ходи далеко, мені ж страшно!
Отак кружляючи, вони добре натопталися. Ноги Пилипа стали важкі, неслухняні, і він кілька разів спіткнувся.
— Давай ще посидимо,— сказав він Люсі,— бо в тебе ноги, певно, болять.— Вони сіли біля багаття.
Люся почала збирати залишки палива і складати на пригасле вогнище. Але вогонь так міцно заховався в попіл, що навіть сіно не загорялося. Тоді Люся лягла лицем вниз, розгребла попіл і почала дмухати у викопану в попелі печерку, поклавши туди кілька стеблинок сухої трави. Спалахнув і побіг по тих стеблинках вогник, швидко перебрався до нової порції палива, і незабаром яскраві язики весело замигтіли у пітьмі. Взявши з кошика кілька картоплин, Люся загорнула їх у жар.
Поки вона це робила, Пилип сидів і спочатку думав про Мері й Печоріна, потім задивився на зірки. Несподівано одна зірочка покотилась по небі. "А коли це не зірка, а супутник?" — подумав Пилип і хотів придивитися краще, та не встиг: зірка вже погасла. Тоді Пилип сказав про себе: "Як підросту, піду в небесні авіатори. І Хому підіб’ю. На Місяці які археологічні розкопки можна робити!" Пилип механічно поклав руку на пояс і пустив її вздовж по ньому, аж доки вона не дійшла до археологічного ножа-колодія; помацавши його, Пилип таким самим способом застромив другу руку в кишеню, погладив там ніжно крильце із зозулястої курки і подумав: "Коли б і Люську забрати туди". Але, зиркнувши на неї, він зразу ж вирішив — діла з того не буде: Люся тонка, як очеретина. Який же з неї археолог, тим більше на Місяці! Як очеретина!
Останні слова Пилин промовив уголос.
Люся підвела голову і здивовано глянула на Пилипа. "Дивися, заснув",— мало не вигукнула вона. І подумала: "Коли задаватися з Хомою, то хіба ж такий! А це, бач, чергував чи не чергував, а вже й спить!" Але Люся була не злопам’ятна, вона вже давно не сердилася на Пилипа. І дівчинка почала думати про те, що Пилип з самісінького ранку був на ногах, пройшов стільки дороги, і все під сонцем, у спеку. Іншого разу вона й не розбудила б його, але ж сьогодні спати йому не можна.
Люся простягла руку, поклала її на плече Пилипові:
— Чуєш, уже й картопля готова. Будеш їсти?
Пилип скинувся, глянув на Люсю. За чергування він таки справді добре зголоднів.
— Кажеш, картоплю? Давай! — радо сказав.
І почав чистити гарячу картоплю, перекидаючи її з однієї долоні на другу, хукаючи на неї, щоб швидше охолола. Люся тим часом взялася розплітати і знову заплітати коси. Їй теж хотілося попробувати печеної картоплі, але Люся чомусь подумала, що вона не така голодна, як Пилип, перетерпить. Пилип заходився орудувати щелепами, та, з’ївши дві картоплини, схаменувся і з ляком скрикнув, підвівши очі на Люсю:
— Ой! А ти ж сама чого не їси?
— Ого, не їси! — весело відповіла Люся.— Я аж три картоплини з’їла. А ці тобі залишила.
Хоч Пилип і вчився вже он скільки в школі, але логіки й психології ще не вивчав. Тому й не спитав себе: "А коли ж вона встигла поїсти, що я й не бачив? Може, я заснув, а вона, поки я спав, і поїла?" Далі Пилип, обливаючись холодним потом, мусив би застигнути на хвилину і з переляком спитати себе:
"Що ж це, виходить, я заснув на вахті?! Та це ж ганьба!" Але Пилип про щось подібне не подумав; він і в думці не припускав, що така напасть, як сон, може трапитися з ним. От коли б з Люською, то інша річ. Люська — дівчина, а всі дівчата тільки на язик жваві, а коли’ до діла, то зразу: "Ой, мені страшно, Пилипе!" Пилип з’їв і третю, найбільшу картоплину. Відразу на серці йому стало легше, веселіше.
— А правда ж, Люсько, найкраща картопля — печена! — похвалився він.
— Еге ж,— погодилася Люся, кінчивши заплітати косу.— Аж солодка.
Розділ п’ятий
Про Костя і Сашка всі в радгоспі "Зелене Полісся" говорили: "Оце юні натуралісти так юні натуралісти!" Чому ж про них так говорили? Та тому, що вони з ранку до вечора товклися на експериментальній ділянці.