Така славна — очей не можу від неї відвести!
Допускаю її аж на середину заводі, цілюсь, і вже ось стусонуло в плече, пороснуло дробом по воді, засмерділо Димом; розвіявся дим, і... лиски нема. Не попав! Промахнувся, пішла в комиші...
Минає кілька хвилин, я, затамувавши подих, чатую, і ось, ніби в насмішку, її граціозна шийка і груди знову лукаво витикаються з очерету. Мені здається, вона визирає звідти якось аж пустотливо, щоб подратувати мене, щоб сказати, що вона жива й здорова, а я мазило.
Вона то ховається в очереті, то знову з'являється, і я не знаю, скільки часу тривала б ця "війна нервів", якби мене не окликнули.
— Годі тобі,— чую насмішливе десь із-за очерету.— Набив сам, зостав іще кому-небудь!
Озирнувшись, бачу Степана-бригадира, Петровича, Оксена-пожежника. Вони вже, видно, зібралися йти до машини. Настрій у всіх бадьорий, піднесений, навіть Петрович повеселішав. У кожного збоку висить в'язанка дичини. Щоправда, качок небагато, більше різна дрібнота, бекаси. Отак коли висять, вони здаються зовсім малі, не те, що в повітрі. Це я вже сьогодні помітив, що птиця, яку підбирають із землі, виявляється куди меншою, ніж була вона в польоті.
У нашого пожежника права щока чомусь розтовчена: так був мордатий, а це ще більше розморда-тішав.
— Виробнича травма? Звідки вона в тебе?
— Ложу близько прикладав, а заряди в мене великі... Незчувсь, як і натовкло!
І розпливається в усмішці. Що б там не сталось, усе йому весело.
Йдемо до машини, і тільки тепер я помічаю, що небо вже зовсім чисте, хмар нема і сонце, піднявшись ген-ген, починає припікати. І вітер, що так раптово був налетів уночі, зовсім втих, дим після стрільби довго плаває низом, застоюється, повітря гірчить запахом пороху.
Стрільба майже всюди припинилася, заспокоїлись Чари-Комиші в усьому своєму просторі. Лише зрідка десь бахне який-небудь невдаха по табунцю, що ледве мріє високо в небі. На недосяжну для пострілу височінь піднялись табуни, не дістати їх тепер там.
Яка краса навкруги! Без краю чиста блакить і живі крапинки птахів по ній — оце такий тепер світ над нами. А над озером, над очеретами, над світлою, залитою сонцем широчінню Чари-Комишів, де недавно розлягалась така пальба, лише лелеки величаво плавають, з піднебесся оглядають бойовище, мов які-небудь нейтрали...
Біля машини уже зібралися всі, крім обер-майстра. Він ще не приходив.
— Може, набрав, що й не піднесе?
— Слід би підсобити людині.
— Давайте під'їдемо, де він там є,— пропонує Костя,— щоб прямо в кузов його качок повантажити...
Сідаємо і їдемо понад озером до засідки старого — це нам якраз по дорозі. Бригадир шукає його очима в очереті, а старий раптом підводиться до нас з кукурудзи: замаскований, сидів там, на самім горбі, ще й зараз, видно, чекаючи табунів. Могутня постать його неквапом рухається до нас. Ми жадібно ждемо, поки він вибреде з кукурудзи, нам не терпиться розгледіти, яка ж там в'язанка качок теліпається при боці в старого. А коли він вибродить, то ми бачимо, що теліпається там... одна його вірна, на токарнім станку виточена "крякуха"!
Ото і все?
Важко човгаючи своїми ботфортами, старий мовчки наближається до машини. Подаємо з кузова йому руки, і він залазить до нас. Обличчя в нього розбрякле від утоми, розчервоніле й мокре, як після плачу. І в той же час воно якесь ніби просвітлене, ніби добріше, ніж було вчора.
— Вісім крижаків отакенних сиділо біля "кряку-хи",— починає розповідати він.— Весь вечір сиділи, і чому ж будо не вдарити, га? До половини дванадцятої сидять, до без чверті дванадцять сидять, а я... бамбук. От уже ж бамбук, пошукати такого!
Доки й з місця рушаємо, він усе лається, картає себе та всіляко паплюжить, одначе, і в самій лайці його не почувається злості, десь у глибині душі старий, можливо, навіть вдоволений, що склалося все саме так. Витерпів, не порушив закону мисливського товариства!
— У тебе якраз, може, найбільший набуток,— каже, зібгавшись у кулачок, мудрий наш Петрович.
Одначе ті недобуті крижаки, видно, таки муляють обер-майстрові, не дають йому остаточно заспокоїтись. Тільки гляне на в'язанки дичини в інших, на свою "крякуху", як одразу починає соватись, густи, нарікати. Знову чуєм оте, як до половини дванадцятої не бив, до без чверті дванадцять не бив, знаєм, що і вдома всі його родичі, всі внучки та онуки не раз ще почують про отих крижаків, що — отакенні! — сиділи до півночі біля його "крякухи" і по яких він, зібравши всю витримку, так і не вдарив.
— Думав, до зорі сидітимуть,, а вони як знялись, більше вже й не прилітали...
Ми дивимось на його старечі з товстими, вже мало гнучкими пальцями, на очі, що перебачили стільки розплавленого металу на віку, а тепер весь час сльозяться, і ми все більше проймаємось співчуттям до старого.
— Не журіться, Федотовичу,— високо, по-журавли-ному тримаючи голову, каже Степан-бригадир. Він набив сьогодні найбільше і тому в доброму гуморі.— Привезете й ви дещицю бабі: поділимось. У нашій бригаді закон: вб'єш не вб'єш, а ділити нарівно!
І Петрович, і всі ми цілою своєю капелою охоче підтримуємо бригадира в його великодушності. Так і зробимо!
Машина мчить через луки; все далі зблискує за нами озеро, все далі очерети, солончаки, тирловища, і табун коней біля степового колодязя, і високий,— здається, той, що вчора до нас приходив з путом-ланцюгом — дядько-конюх, взявшись за цебро, дивиться нам услід... Поблискує мокре дубове цебро, маревіють, тануть переповнені сонцем угіддя...
Прощайте, Чари-Комиші!
Хай не висохнуть ваші озера, це розлетиться птаство, хай нічим не затьмарені будуть ваші зорі-світання!
1957, Ломівка