І за що ви мене товчете, гер локо-тенент?
Анушку. Щоб одному, а не двом одразу, служив!
Романюка. Побули б на моєму місці... На такому белебні живемо, що тут не то що я, тут і півень змушений співати на два райхи: на велику Німеччину і на велику Романію заразом.
В цей момент десь із степу ледве чутно долинає кулеметна черга. Всі насторожились.
На шляху біля лісосмуги — бій. Зненацька обстріляні з гущавини, німці стрибають з підбитих машин, в паніці тікають у степ.
Січе й січе кулемет. Німецький офіцер лежить розпластавшись серед шляху. Троє хлопців, збуджені боєм, швидко зникають з кулеметом в тумані вечірнього степу.
Кабінет локотенента. З гуркотом розчиняються двері, влітає стривожений вартовий.
Вартовий. Німецькі машини... по дорозі до Голти... обстріляно... Офіцера вбито... серед конвою є жертви!
Анушку. Хто стріляв?
Вартовий. Пане локотенент, якби ж то я знав! Хіба, може, оці? (Кладе на стіл листівку).
Анушку. Офіцера вбито... Буде нам тепер... Де нападцики?
Вартовий. Встигли зникнути десь у степу.
А ну піку (істерично). Аларма! Тривога! В ружйо! (До капрала, який стоїть не рухаючись). Ти чого стоїш?
Капрал (розважливо). Куди бігти? Офіцера вже не піднімеш, а тих... гляньте, ніч заходить, де ми їх наздоженемо у степу?
Анушку. Мовчати! Де хоч, як хоч... Марш!
Капрал (виструнчившись). Єсть!
Романюка (войовниче клацнувши карабіном, задки поспішає за капралом до виходу). Я так розумію: піймав — не піймав, а погнатись треба.
Локотенент, зоставшись в кабінеті один, деякий час розлючено бігає з кутка в куток. Нараз зупинився, вражений, біля стола: в око йому впала залишена вартовим листівка. Анушку починає упівголоса читати:
"Молодь... Колгоспники й колгоспниці... Саботуйте всі заходи проклятих окупантів... Не давайте їм продуктів... За їхні грабежі, за їхні злочинства... Червона Армія живе, вона прийде... "Парти-зан-ська іс-кра".
Зіжмакавши, кинув листівку, мовби вона опекла йому руку.
Анушку. "Партизанська іскра"... Щось нове. Хотів би я знати—що це?
Пізній час, десь уже за північ. Внизу над річкою після проведеної операції Гречаний прощається з товаришами.
Гречаний (трясе руку Дмитрові). Гляди ж на патруля не напорись.
Дмитро Попик. За мене не турбуйсь.
Нечутно, як добрий розвідник, він зникає в темряві. Гречаний хоче прощатись з Пугачем, подає йому руку.
Пугач (відстороняючи руку). Я з тобою трохи пройду, Парфене.
Гречаний. Як хочеш.
Пугач. Ми з тобою останнім часом так рідко залишаємось сам на сам. Коли не зайдеш, все в тебе друзі, друзі, друзі.
Гречаний. Ти що — ревнуєш?
Пугач. В школі ми були якісь ближчі між собою, а тепер усе чомусь загризаємось... Іноді зовсім із-за дурниць... Я навіть пояснити собі не можу, звідки між нами оці незгоди. І чимдалі — все частіше.
Гречаний. Хіба це в тебе тільки зі мною? А з іншими?
Пугач. Бо інші на тебе дивляться: якої ти — такої й вони.
Гречаний. Не тому, Семку, не тому... Пугач. А чому? Мічений я між вами, чи що? Відваги мені бракує чи справді менше за інших відданий? Гречаний. Не в тім річ.
Пугач. А в чім? Чим я вам не підходжу? Ось на останньому комітеті начальником штабу призначили Дмитра Попика. Це ж ти так захотів! А, між нами кажучи, який з нього начальник штабу? Сухар, ділок, протоколіст!
Г р е ч а н и й. Ти не можеш заспокоїтись, що не тебе.
Пугач. А чому б і не мене? Хіба я не міг би бути твоєю правою рукою?
Гречаний. Не подобається мені оце, що ти говориш, Семку... "Я, я, я..." На кожному кроці якаєш, з кожної нагоди, а тоді ще й ображаєшся на товаришів... Товариші тебе цінують — жаль, що ти їх не завжди вмієш цінувати.
Пугач. Семко самолюбець, Семко егоїст, що перебільшує роль своєї особи в історії... Це я не раз уже чув, Парфене.
Гречаний. А якраз у цьому й шукай причину своїх непорозумінь з товаришами.
Пугач. Як собі хочеш, а я не можу жити лише для інших, я хочу пожити й для себе... Ось ти говориш про друзів, що їх мало ціную, а вони мене дуже цінують? Чи так уже їх цікавить, що там робиться у Семка Пугача на душі? А мене іноді, віриш, така хандра безпросвітна обляже, так починає гнітити, що й світ не милий.
Гречаний. Ось як в діло поринеш з головою — ніколи буде хандрити.
Пугач. В ділі справді легше. Хоча б як сьогодні...
Коли ми лежали отам у лісосмузі, я зовсім не думав иро себе, лише про нашу, про спільну справу думав.
Гречаний (посміхнувшись). Значить, нам частіше треба виходити на такі операції.
Пугач (серйозно). Недаром кажуть, що бій очищає... Чому ти зупинився, Парфене?
Гречаний. Та так...
Пугач. А-а. Полина криниця.
За садом ледь бовваніє силует Полиної хати.
Парфен (дивлячись у той бік). Цікаво, чи вона вже спить... Пора і нам, Семку.
Пугач. Я зараз такий ще наелектризований, що однаково не засну.
Парфен. А я спатиму як убитий. Бувай.
Пугач. Бувай...
Тут вони розстаються. Парфен пошелестів городами далі, а Пугач, затримавшись, ще деякий час дивиться на стежку, що веде через садок до Полиної хати.
— Ех, Полю, Полю,— щиро вирвалось у нього з грудей. Ще трохи постоявши, ніби в чеканні, він також рушає додому.
Коли Пугач заходить до хати, назустріч із-за стола, перервавши вечерю, підводиться незнайомий чоловік. Він зарослий, обношений, як з далекої дороги. На лаві лежить скручена двома вузлами дорожня парусинова торба.
— Сьомику,— лагідно звертається Пугачиха до сина,— підійди, поздоровкайся: це ж твій батько.
Син стоїть насторожившись, наче жде чогось недоброго. Батько наближається, першим простягає йому руку
— Хоч ти, мабуть, і комсомолець, кхе-кхе, проте не соромся, не соромся подати руку своєму репресованому батькові... Ходив же в комсомольцях, га?
— Ходив, ну й що?
— Та Шчого, це я не к тому, щоб заявляти на тебе... Я тепер теж вроді пролетарія: і золото на рудниках мив, і вугілля попід землею рубав... А ти ж звідки це так пізно?
— А ви мені не спрос.
— Ух, колючий!
— Сьомику,— втручається мати,— та будь же —тч, з батьком ласкавіший! Невже тобі твій Моргуненко став дорожчий за рідного батька?
— Хто це Моргуненко?
— Та є тут один. Вчитель їхній. Всіма ними верховодить.
— І моїм сином теж? Не вірю! Йому тепер самому б личило всією Кримкою верховодити.
— Чув? — обертається мати до сина.— А то дружків усяких позаводив, що і в підметки йому не годяться, а крутять ним, як хочуть... Ну сідайте-бо вже до столу.
Батько, потерши руки, займає почесне місце на покуті, уважно розглядає сина.
— Отак і виріс ти без батька. Мабуть, і не згадував тут про мене?
Син, низько нахилившись над тарілкою, мовчки похапцем їсть.
— ...А я, було, рубаю вугілля в штреку, а мені наша Кримка та ви обоє з думки не сходите. Кругом мене пекло чорне, підпори тріщать, а мені все левади зелені та хутори ввижаються... Це там, думаю, на Вкраїні саме весна весніє та садки вишневі розцвітають... Було, було. Кажуть, ти, сину, вчився добре?
Мати. Всі роки на відмінно йшов, всіх у класі заламував.
Син {глухо). Так уже й усіх...
— Кажу тобі, що всіх,— не вгаває мати.— Хоч яку трудну задачу зададуть — хто перший рішає? Пугач!
— Од природи, значить, тямовитий... Тепер якби на румунське чи на німецьке наломився, то, дивись, і перекладачем стати міг би.
Син брязнув ложкою об стіл:
— Доброго ж ви мені бажаєте: перекладачем... Перекладачів тих ми ще, як собак, вішатимем!
— Не гарячкуй, сину, не гарячкуй,— взялась заспокоювати його мати.— Ми ж тебе не силуєм.
— Це так до слова пришилося,— примирливо промовив батько.— Не хочеш перекладачем, то...
— Нічим я в них не хочу! — пристрасно вигукнув хлопець, вихоплюючись із-за стола.
— Я знаю, чого йому хочеться,— зітхнувши, похитала головою мати.— Йому якби наші оце вернулись, щоб далі вчитися можна було... Про Одеське море-хідне він тільки й думав.
— Підожди,— каже батько,— ще, може, й румуни куди-небудь набиратимуть... Курси якісь відкриють абощо.
— Ждіть, вони вам відкриють! — зі злістю вигукнув син.— Концтабори відкривають, а не ніколи! Тільки дурень може ждати ласки від окупантів!
— Ну, ну,— підвівся з-за стола батько, змінений, грізний.— Говори, та не заговорюйся, хлопче. Не бажаю я твоєї агітації слухати — пойняв?
Пугачиха. Ось годі-бо вам... Тільки зійшлись і вже воюєте. Уступи батькові, Сьомо, ти ж таки менший!
Син. Не вступлю! Нічого не вступлю! Чого він прийшов сюди, хто його просив? Казали, що в шахті його привалило, то й хай би!
Батько. Отак ти рідному батькові рад?
С и н. А з чого радіти? Не радість — одну ганьбу ви нам принесли до хати. Якими очима тепер товариші мої дивитись будуть на мене? До комсомольця, до активіста розкуркулений батько повернувся з Со-ловків!
Батько. Про дружків своїх тепер забудь. Бачу, яким ви духом тут дишете. З моїм приходом не вони, а я тобі ума вставлятиму!
Син. Без вашого обійдусь!
Батько. Навряд. Навряд, кажу тобі, хлопче! Якщо не хочеш по-доброму...
Насувається грізно на сина. Мати, заламуючи руки, весь час поривається їх мирити.
Мати. Якове! Сьомо! Ось годі-бо вам, ну що-бо ви затіяли?!
Батько (до сина). Надалі запам'ятай собі: порядки ваші я тут поламаю. Отак десь бродити ночами, додому вертатись перед світом... це в мене не вийде!
Син. Може, побіжите жандармам заявите?
Батько. Спробую сам упоратись.
Син. Оце ви так зі мною? У ролі хатнього жандарма? Коли так, я більше в цю хату не вернусь! (Рішуче ступнув до порога).
Мати. Сину!
Батько (одразу змінивши тон). О, який... Цей з характером... цей наплювати собі в кашу не дасть.
Мати. Ну годі вже, сину, не сердься: може, батько пожартував з тобою. Перевіряє тебе!
Батько. Визнаю, визнаю. Хай уже сьогодні твоє буде зверху.
Син (спідлоба). А завтра?
5 Батько. А завтра... там буде видно.
Син. Знаєте що... Коли вже нам під одною стріхою судилося жити, то давайте домовимось: ви в моє життя не втручаєтесь, а я не втручаюся в ваше. Ви йдете своєю дорогою, я — своєю.
Батько. Згода. (Простягає синові руку). Будь уже ти в цій хаті комісаром, а я... Я просто хазяїном буду...
Бачимо худорляву хлоп'ячу руку, міцно затиснуту в порепаній, грубій, старечій.
Лютує зима. Валить сніг, кушпелить завірюха. По самі вікна замело, закучугурило Кримку.
Від хати до хати шугають у снігу поліцаї, гасають на конях жандарми. В новому дубленому кожусі до чийогось вікна пробирається Романюка.