Без Лук'яна міряють вигоди, без Лук'яна замишляють гендлі.
Його, Лук'янове, вже минулося. Порати заїжджих доручив розбещеній своїй коханці Насті, а сам досиджує життя на причілку, насуплений, обрезклий, безнадійно хворий на водянку.
З предка живуть Кабашні у цих місцях. Мали колись найбільший у Каховці заїжджий двір, у Бериславі тримали для чумаків власні порони... Просторо було тоді тут Кабашним. Дикі коні-тарпани ще водились в тутешніх степах, табунами проскакували мимо Каховки на водопій... Ще й Лук'янів батько тримав на стайнях пійманих диких лошат, намагаючись їх приручити, але так ні одного й не приручив: то гинули, то, вирвавшись, з сідлами зникали назавжди в степу... Що то були за часи! Порони давали нечувані зиски, по три шкури можна було дерти з чумаків за перевіз.. Прямуючи на кримські озера по сіль, тисячами збивались вони весною біля бериславської переправи із своїми рипучими мажарами, в полотняних штанях та сорочках, густо виквацюваних дьогтем — щоб чума не пристала... Широкий Дніпро перед ними, повноводий — на руку Кабашним! Вплав не перепливуть його чумаки і додому впорожні не повернуться: що заправиш, те й мусять платити... Пізніше, коли з'явилася пароплавна компанія і відбила у поронщиків перевіз, перенесли Кабашні всю свою діяльність на Каховку.
Стали прасолувати, менджуючи кіньми та іншим товаром...
Однак, мабуть, дуже грішна була спадщина Ка-башних, не иішла вона Лук'янові в руку: вилетіла в трубу.
Не знаєш, на кого тепер і нарікати: чи на предків, чи на чорну бурю, чи на самого себе, що не довірявся банкам, а ховав гроші за старим звичаєм у димарі за в'юшкою, придавивши каменем зверху... Якось під час того, коли йшла над Каховкою чорна буря, прибігла до Кабашного сусідка-перекупка:
— Позичте, дядьку Лук'яне, червінця до завтрього, з процентом поверну!..
Спокусила, шельма, його тим процентом. Не було червінця під рукою, поліз Лук'ян до своєї схованки... Хто ж знав, що та роззява дверей за собою не причинила як слід? Проворнішим виявився вітер за Лук'яна, мовби тільки й чекав, доки зніме старий каменюку з грошей... Шугонуло зненацька з-за спини в трубу, засвистіло чорно — закружляли Лук'янові асигнації вже десь у повітрі над Каховкою... Лови!
Дещо вдалося переловити, а про решту — хоч і не питай: кожен божився, що не підбирав. Скаржитись? Але до кого? Позиватися? Але з ким? З вітром, чоловіче, не напозиваєшся!
Затаїв відтоді Кабашний лють на каховських крамарів: несло його асигнації якраз у їхній бік, крутило ними найдужче якраз поміж крамницями, над ярмарковою площею. Не один там погрівся, підгрібаючи чуже, як своє власне... Іншого, правда, Лук'ян і сподіватися від них не міг: сам стояв на тому, що в Каховці лірдина людині вовк.
Непоправний то був удар. Зачахла після того випадку Лук'яниха, поховав невдовзі, а сам загуляв з горя, почав їздити по монастирях, пиячити з ченцями, позаводив собі коханок.
Старіючи, бавив себе різними химерами, мудрував над тим, чи не вдалось би як-небудь ще повернути втрачене. Чи не подати б, приміром, скаргу на високе царське ім'я? Хіба не могли б там зглянутись на нього? Хіба не він у дев'ятсот п'ятому ходив разом з Кирилом Гаркушею по Каховці на чолі роз'ярілого натовпу, усмиряючи ворогів трону, стверджуючи по-репаною рукою православіє?! Летить раптом із столиці до губернатора казенна бумага: відшкодувати Лук'янові, сину Свиридову, Кабашному всі його збитки, понесені по причині стихії, і надати йому вільготи... хоча б у вигляді виняткового права на торгівлю водою по всьому Кримському тракту!
Неабияк наживаються декотрі степовики на воді. Хто має добрий колодязь, той і панує: мати-водиця — всьому цариця... Головне — вибрати таке місце, щоб дорога не дрімала ні вдень ні вночі та щоб іншої води не було поблизу. Кирило Гаркуша, давній Лук'янів приятель, вгадав, де йому вгніздитись. Вибив колодязь над самим трактом, і вже виросли йому з того колодязя і хутір, і вітряк, і добрий "шматок" овець...
Серед таких думок застав Кабашного Савка Гаркуша, Лук'янів хрещеник. Лукавець оцей татаркуватий Савка, але звичай знає: скочивши з коня, поштиво ручкається з старим, передає від батька уклін.
— Розсідлуй, заводь,— покректує Кабашний, вдоволений увагою.
— Там є де?
— Твоєму, Савко, завжди місце знайдеться...
— Спасибі, Лук'яне Свиридовичу... Але зі мною ще й хлопці.
— Помістимо й хлопців... Де вони?
— Послав їх тут по одному ділу... Зараз будуть.
Поки Савка ставить коня, Настя вже виносить з хати глек з водою, печатне мило, рушник. Очі Насті збуджено блищать, грають Савці назустріч.
— Ставайте отут, Савочко, я вам зіллю. Щедро зливає Настя, аж розпліскує.
— Не дорожите ви тут водою,— зауважив Савка, відпирхуючись.— А в нас у степу... щоночі крадуть. Відбою від них нема.
— Від кого нема відбою? — зацікавившись, підступає ближче до гостя старий Кабашний.
— Воду, кажу, крадуть селяни з економічеських колодязів... Вже й об'їждчиків нових понаставляли — однаково не каються... Особливо отам у Присивашші...
— Солоно їдять, видно, що п'ється,— пожвавівши, пожартував дід.— Сіль у них там добре родить на Сивашах.
Зіжмакавши чистий рушник, гість повагом витирає ним своє міцне вилицювате обличчя, натирає круту, налиту кров'ю потилицю, топчеться навпроти діда, клишоногий, присадкуватий, в'язистий, як бичок-бу-зівок. Ось-ось, здається, шемене діда головою під бік.
— Солоно чи не солоно — це нас, зрештою, не обходить... У нас, самі знаєте, кожна краплина на обліку: своїм гуртам ледве вистачає.
— Та звісно, як у степу... Вода на вагу золота.
— От іменно.
— Мати-водиця — всьому цариця... Ну, проходь же до хати, Савко...
Лукаво переморгувались попід возами заїжджі хазяйчики, дивлячись, як веде Кабашний молодого прикажчика до хати. Там, у Настиних горницях, Гарку-шине місце... Кивне котрий-небудь услід, злегка під-кашляне до сусіда, та й то щоб Гаркуша не помітив. Кому охота зв'язуватись з Гаркушею та його компанією? Має старий яструбиний зір — хай сам за своїми коханками стежить.
— Жарко в тебе, Насте,— зауважив прикажчик, опинившись у хаті.
— Сьогодні по всій Каховці жарко,— вибачливо посміхнулась Настя.— В печах день і ніч топлять, жарять та шкварять, всяких кручеників заготовляють... Щоб до кінця ярмарку вистачило.
— Ти теж понапікала?
— А я хіба що? Заробити не хочу?
— Хто чим може, тим і промишляє,— пояснив Кабашний.— Ви — людьми, цигани — кіньми, а ми вже... хоч кручениками.
— Не прибіднюйтесь, Лук'яне Свиридовичу!
— Не прибіднююсь, Савко, але й з вами, молодими, мені вже тягатись несила... Підкосило мене раз і назавжди.
— Ото і лихо наше, що гроші по димарях тримаємо, банків цураємось... Як чорт ладану, боїмось їх, замість того щоб самим тими банками заправляти...
— Банки теж іноді вилітають у трубу.
— Буває. Тільки в них хоч і вилетиш, та не сам... А гуртом воно веселіше,— посміхнувся до Насті Гаркуша і відійшов до свого вікна. Дід, загадавши Насті готувати вечерю, теж незабаром притупав до Савчи-ного вікна, що виходило просто на ярмарковий майдан, уже людний, розбентежений, яскраво закривавлений вечірнім сонцем.
— Камеру сміху будують,— зауважив Гаркуша.
— Отож принесло їх під самі вікна з тими кривими дзеркалами,— сказав Кабашний, наче виправдуючись.— Нема на них управи...
— Це нічого,— поблажливо відповів прикажчик.— Буде людно, а де людно, там і прибутково.
— І то так...
Вже й зараз на майдані косяками ходили відмітні з-поміж іншого люду заробітчани. В латаних свитках, худющі, погорблені, з острішками давно не стрижег них чубів, що виглядали їм з-під брилів та пом'ятих шапок. Товпилися біля не добудованої ще камери сміху, заглядали одне одному через плече, витягуючи худі, жилаві шиї вперед — десь там встановлювали для них великі криві дзеркала.
— Ну, шановні земляки,— весело промовив Гаркуша, маючи на увазі заробітчан,— якими ви бачите себе там в дзеркалах? Мабуть, дуже коштовними? Гай-гай! Щодо мене, то я вже бачу вас... на вірьовочці. По десятку на налигачі.
— І скільки ж таких десятків думаєш сей рік нанизати? — запитав Кабашний.
— Мені малувато перепало. Двісті чубів доручено пригнати. А всього Фальцфейни набиратимуть більше трьох тисяч,
— Оце шматок,— прицмокнув старий.— Три тисячі... А казали, нібито панич ваш машин з Америки навиписував, на машини хоче переходити.
— Машинам теж буде робота, не гулятимуть... Сам панич махнув до Америки з вовною, вибере й машин, яких треба, на місці... Правда, знавці наші підрахували, нібито для економії жива каховська "машина" поки що вигідніша за фабричну.
— Ще б пак не вигідніша... Доброго строковика, Савко, нічим не заміниш... А які на нього затрати? Сущі копійки... Бач, скільки напливло!
— Буде улов, Лук'яне Свиридовичу... Братимемо їх завтра голими руками!
— Із кожною весною все більше... Намножилося народу — діватися вже йому нікуди.
— Хай множиться — знайдемо дірки!
— О, не кажи, Савко... Скоро їх стільки буде, що й земля не прогодує... І нас з тобою проковтнуть... Великий мор насувається на нас, Савко. В писанії прямо сказано...
— Що там писаніє... Не вірить йому наш панич.
— Довчився!
— А що ж... Усі Європи пройшов, а тепер ще й Америку пройде.
— Думаєш, навчить його Америка, як чорні бурі приборкати, як дощі накликати?
— Може, й навчить.
— А я тобі скажу, Савко, що все це кара божа. Всі грішні, на всіх її пошле, а починає з нашої Таврії. Та інакше й бути не могло, бо содом тут у нас, зборисько всяких єретиків... Там бусурман, там нехрист, там німець-лютеранець... Кому тут стояти за право-славіє? От із нас і почалось... Бурани, посухи, недороди, вода пішла вглиб. Були колись у степу і річки, і озера, а де вони тепер? Поховались, повисихали, мертві піски" насуваються...
— Це тому, що земля старіє, Лук'яне Свиридо-вичу.
— Кара, Савко, кара... За гріхи наші наслано все це на нас. Взимку снігу не побачиш, влітку бездощів'я єгипетське. В давнину тут, кажуть, ліси шуміли, а зараз пустиня до самого моря світить. Так само і птиця, і звір... Ще за моєї пам'яті сайгаки, тарпани в степах водились, а зараз — де вони?.. Де байбаки, що свистіли по всьому степу? Неспроста вони покинули Таврію: першими зачули погибель...
— Тарпанів колоністи винищили,— заперечив Савка.— За те, що кобил їхніх крили.
— Колоністи колоністами, а кара карою...