І дивним було, що вони не співають.
А вже як останні шереги пройшли, коли колона втягала свій "хвіст" у розпечену сонцем вулицю, коли останній солдат чи командир несподівано повернувся й помахав до Ати рукою, — хтось впереді задзвенів високим і меланхолійним тенором на всю свою досаду й невисловлений жаль:
Копав же ж я й криниченьку
Неділеньки й дві.
Любив-кохав дівчиноньку
Людям, не собі...
Ой, жаль, жаль!..
Пісня вдарила раптом так, підхоплена безліччю голосів, насталених досадою й журбою, що здавалося, з акацій посипався останній цвіт, а дітлахи позстрибували з парканів і повибігали з дворів, і побігли табунцями поруч солдатських чот і роїв, збиваючи босими репаними ноженятами додатково пилюку з запорошених пішоходів; вони повикидали свої пищики й облишили забави — ця забава видалася їм куди цікавішою і кращою.
Пісня ще довго гриміла десь в сонних вулицях міста, й ще довго було чути старшину останньої чоти, що тепер особливо налягав на горло: "Ать!.. Тва!.. Ать!!."
Потім все затихло, лише ген над золотими банями Собору навально кричали й шугали несамовито в синьому небі наполохані стрижі.
Ата й її супутник якийсь час дивилися в спорожнілу вулицю.
— І що ви на це скажете? — нарешті запитав юнак досить стурбовано.
— Вам краще знати, — промимрила Ата й раптом весело засміялася без видимої причини.
— Тобто? — здивувався юнак. — Що це значить?
— А це значить, — примружила очі Ата, — що мені сьогодні найбільше сподобалося з усього баченого — це як кружляв отой орел!.. Решта — юринда. Пішли! — раптом звелась вона на ноги.
Взуваючи сандалі, вона ще якийсь час дивилася пильно в бік цвинтаря, взувала сандалі повільно, ніби нехотя, довго обтрушувалась; потім взяла в руку брилика й рвучко обернулася до міста. Юнак теж взувся, взяв портфеля, обтрусився — і вони пішли.
Пройшли Старокиївську вулицю й вийшли до Зеленого озера. Тут Павло раптом схопив Ату за лікоть.
— Гля!..
Понад озером крутим берегом йшла дивна людина — боса, простоволоса, сорочка на грудях розхристана й рукави закасані. Вона йшла з якимсь маленьким хлопчиком. Обоє вони несли в руках жмути білих водяних лілей з довгими батогами... Перехожі озиралися на простоволосого мужчину. А він собі йшов помалу й нікого не бачив, ні на кого не зважав, ніби цілий світ для нього не існував. Лише існували лілеї й хлопчик, — і це й був увесь світ.
— Ба-ач, куди він ходить, — прошепотів Атин супутник злорадно і насмішкувато. — А ми його... півдня... звідти виглядали... Гм...
Ата не чула. Вона дивилася пильно на чудну людину й аж наче поривалася побігти за ним, а щоб не побігти, вхопилася за Павлову руку. Минувши озеро, людина щезла в перевалкові, а Ата все дивилася їй услід.
Потім повела рукою по чолі, зітхнула з полегкістю (так ніби з радості, що утрималась і не побігла, а чи так, ніби мета її сьогоднішніх цілоденних шукань здійснилася) і весело зашагала до міста. Вона мурмотіла (воркотіла) якусь мелодію. Й крізь мелодію:
— Ви помітили, товаришу Павлику?
— Що?
— Який він здоровенний... — ?
— І як він милувався хлопчиком і лілеями?!
Примітка між двома розділами:
В цій повісті спочатку одпищать пищики, а потім відбудеться стільки подій, що вони, здається, ніяк не можуть вміститися в періоді між цвітінням жовтих акацій і легендарним цвітінням папороті одної з горобиних ночей. Але то лише так здається.
По-перше — акації ж цвітуть кожного року.
По-друге — чим виміряти час між цвітінням акацій і казковою квіткою папороті?!
І по-третє — у людській душі події в часі зсуваються так само, як стільці в просторіні.
Нарешті ж, дорогий Читачу, — розказавши про пищики, ми вертаємось трохи назад, коли цвітуть проліски і квіти — мрійні конвалії, перші кульбаби, а з ними і дикий терен.
II
"Геллади карта, Коцюбинський..."
Геллади карта. Коцюбинський.
На етажерці лебідь.
Оце й уся моя кімната.
Заходьте коли-небудь!..
— Не можна!!. Не можна!!.
Хтось у сінях, ніби зумисне поспішаючи на таке дівоче запрошення, зашамротів, а тоді застукав у двері. І зі стуку вичулося, що в сінях мужчина. Ата злякалася. Вона зовсім не збиралася нікого запрошувати, а декламувала про себе цей вірш, цю улюблену строфу з вірша, так собі, знічев'я, задумано порядкуючи біля свого писемного бюрка, щось добираючи із стеклярусу й сухозлотиці. Була вона вдягнена не для гостей, як удома, — в своєму хатньому строї — в стоптаних капцях набосоніж, у скромненькому латаному халатику, скромно зачесана, як отака собі бідненька Попелюшка з казочки. Вірш відповідав її душевному настроєві, й вона його деклямувала, відповідаючи ним на якесь своє глибоке затаєне бажання, може, навіть когось справді серцем чекаючи; але це її дівоча таємниця.
На етажерці не було ніякого лебедя, не було й карти Геллади в хаті, була просто мрія, задума, невловимий смуток, глибоко захована невловима іскра чекання... а кого — це інша справа. Одначе коли б навіть з'явився той, кого вона, може, й мала на увазі, вона так само закричала б відрухово:
— Не можна!!. Не можна!!!
Двері були закриті на защіпку, як завжди, передбачливо, одначе дівчина підбігла навшпиньках і вхопилася ще за клямку, щоб була гарантія, що двері не відчиняться.
Поріг її кімнати не переступав жоден мужчина, кімната її була неприступна навіть для найближчих товаришів праці — хлопців, лише для дівчат. Це всі знали. І ніхто з хлопців не наважувався приходити до неї з візитами. Кого ж це принесло? Її кімната — це її святе-святих, це частка її інтимного світу, і ніхто в неї не сміє заглядати, особливо ніхто непрошений. Хто ж це добувається?
В сінях знову зашамротіло, потім кашлянуло мужським густим басом і знову постукало. Уперто так, настирливо, владно. Не йначе, як міліція або фінінспектор, або, чого доброго, може, й НКВД. Удати, що немає вдома — пізно. Спитати "хто?" — теж не випадає, бо ще якась там холера подумає, що вона боягузка або конспірується. Та й хто вдень перепитує крізь двері "хто там?". Поморщившись з досади, Ата щільніше звела поли халатика й відкинула защіпку... і услід за цим протягла надзвичайно здивована і в той же час надзвичайно нелюб'язно, з тією дівочою нелюб'язністю, з якою гарні й горді дівчата часом трактують пристаркуватих, докучливих і небажаних своїх залицяльників:
— А-а-а... Це ви, професоре!?. А я думала, хто це тут товчеться... Боже ж мій! І чого це ви так утруждаєте себе, тиняючись у таку хлягозу?! Старенькі люди спочивають...
Все це Ата проговорила в сіни в обличчя лисому, але зовсім не старому ще, кремезному мужчині в рогових окулярах, перегородивши йому дорогу й тримаючись за клямку дверей. Вихований чоловік, з глибоко розвиненим почуттям власної гідності й з крихтою елементарної мужської гордості від такої зустрічі, від таких дівочих кпинів мусив би негайно повернути голоблі й щезнути, яко дим. Але названий "професором" був не з таких. З олімпійським спокоєм на виду (професор удав, що не почув Атиних слів узагалі), дивлячись на дівчину своїми захованими за окуляри оченятами, обходячи ними ставну дівочу постать в убогому халатику, професор рішуче заносив ногу через поріг до кімнати:
— Можна?!
Це не було запитання, вияв чемності й вихованості, це був своєрідний ультиматум — досить-таки недвозначна й рішуча вимога пошани до старшої й "великої" людини, що має чин "професора" й носить той чин, як олень роги.
Ата з досадою поморщилась, але вже не могла професорові перешкодити. Не гримнути ж їй справді дверима або не хапати ж їй цього невихованого мудреця за поли та виштовхувати геть. А мудрець (він таки з вигляду мудрець, пиховитий, самовпевнений, з кутиками уст донизу) уже переступив поріг, повторивши з ноткою явної іронії:
— Можна?! (мовляв, я все бачу й усе розумію — ти удаєш дівчино! Ти ж млієш від щастя, що до тебе прийшов такий великий чоловік, що до тебе прихильно ставиться така персона-ґрата!).
Ата блиснула очима, але стрималася від дерзості, а, вже навпаки, промовила занадто люб'язним і чемним тоном:
— Ах, будь ласка! Ви так гримаєте вже півгодини й так машеруєте, що ваше запитання щонайменше — недоречне. Чи не так, професоре? Заходьте, будь ласка... Сідайте, будь ласка... Чим зобов'язана, будь ласка, такому щастю, будь ласка, вітати Вас... у своїй келії... в чернечій келії?..
Професор мовчить і посміхається. Мружить очі. Він сідає на стілець — єдиний стілець у "дівочій келії", — але стілець дуже ветхий і так панічно зарипів під дебелим гостем, що той облишив його й пересів на ліжко, не спитавшись дозволу. Ата почервоніла, але змовчала. "Отак сів на ліжко, на її дівоче ліжко! Аж воно, бідне, запищало й угнулося! Навіть не перепросився! І це професор! Естет! Поклонник вишуканого й прекрасного, аматор Д'Ередія й Бодлера й узагалі класичної літератури!.."
Професор сидить на ліжку, а Ата стоїть посеред кімнати й не знає, що їй робити з таким гостем. Чого він зайшов? Цей старий лис, професор літератури в місцевому Педагогічному інституті, знаний на всю республіку літературознавець і літературний критик, бач, здумав волочитися за нею ще відтоді, як уперше побачив її в аудиторії серед вільних слухачів, що спеціально приходили на його лекції (знаменитість же!). Правда, він цього занадто не виявляв, але й не пропускав нагоди то ручку затримати, ніби ненароком, вітаючись, то квіти передати їй за сцену після вистав, як "тато донечці", то при зустрічі на вулиці чи в саду особливо чемно вклонитися, то під різними претекстами намагався пройтися з нею трохи й декламував їй "клясичні" й "неоклясичні" вірші... Зовсім як професор, що піклується денно і нощно про освіту молоді... Він говорив їй про Катулла й про Петрарку, й про... Боккаччо... Давав їй читати різні вишукані книжки, атож, вишукані книжки! А серед них деякі з явним наміром розгойдати її інстинкт... Атож! Петрарка і... Боккаччо! Ата не була такою вже наївною, щоб не розуміти, для чого це їй дають Боккаччо. Старий лис цей спеціально притяг собі на допомогу Боккаччо, щоб помалу звоювати її. Але все те робилося ніби ненароком, натурально, "без підступу", зі штандтпункту великого естета, що нібито стоїть понад добром і злом. Мудрець цей наступав на неї методично, але не прямо, а обхідними шляхами та стежками. Ткав свою павутину помалу, обережно, витончено.