Я — теоретик.
ДРУЖНІ ПОРАДИ
Кожний чесний і порядний громадянин радянських республік не може байдуже поставитися до руїни народного господарства.
Кожний чесний і порядний громадянин повинен так чи інакше прикласти й своїх рук, свого досвіду до великої спільної справи відновлення нашого народного господарства.
Бо:
1) Добробут держави — це добробут кожного громадянина зокрема.
2) Добробут кожного окремого громадянина дає в сумі добробут цілої держави.
Бачите — справа ясна.
Братися тільки треба, братися гуртом, спільно, колективно, купою. "В гурті — сила".
Кожний щоб пройнявся бажанням допомогти — і все буде гаразд.
І тоді спільно, гуртом, колективно, купою чхнемо на всі Гааги, Генуї, Лозанни і т. д., і т. д. Це така ніби передмова була… Далі вже буде справжня мова.
Буде кілька порад, практичних порад, якто все робити, виходячи з зазначеної засади, що добробут кожного окремого громадянина дає в сумі і т. д. (див. вище).
Поради більше для спеціалістів, бо кому ж, як не спецові, братися відновляти.
Спец — важна штука, корисна штука, хароша штука, але не всі специ ще добре в теперішніх умовах орієнтуються, не всі знають, з чого та як починати!
Так оце я їм допомогти хочу.
Приміром, от ви спец. Комерційний спец, що в торгівлі, як у себе вдома.
Бахтрах! Трахбах! І держава одну дірку й залатала…
Раз ви такий, не крийте свого хисту, не ховайте свого талану.
Станьте на платформу Радянської влади й починайте. Починати треба так.
Заявивши, що ви вже стали на ту платформу, тобто, значить, вам уже цілком усе вже довіряють, ви пропонуєте свої послуги:
— Можу бути за комерційного директора!
— Будь ласка! У нас он скільки і пайових, і акційних… Вас призначають, бо вам довіряють.
Ви й собі набираєте штат співробітників, яким так само довіряєте.
Бо без довір'я не може ж бути праці!
А кому ви можете довіряти?
Ясно. Людям, що їх ви якнайкраще знаєте!
А яких ви людей якнайкраще знаєте?
Ясно, своїх добрих знайомих або, ще краще, родичів.
Ви їх і попризначайте в дорученім вам чи товаристві, чи тресті, чи там у чім іншім…
Ви тоді будете мати певність, що вже ніхто вас не підведе.
Починаєте ви торговельні операції…
Зновтаки, з ким ви маєте ті операції провадити?
Ясно. З людьми, що їм ви довіряєте…
А кому ви довіряєте?
Ясно. Своїм старим знайомим або, ще краще, родичам, певним, значить, людям. Ви їм і продаєте…
Ви певні, що ніякого підвоху не матимете.
Ваша дружина буде за вас і за вашу кар'єру спокійна.
Вона тоді не нервуватиметься, не нервуватиме вас.
Вона спокійно може піти вибрати котикове або каракулеве манто і, як людина спокійна, урівноважена, чортзначого не купить…
Так само й жінки ваших родичів…
От уже певна група людей житиме в добробуті…
А "добробут кожного окремого громадянина в сумі дає добробут цілої держави".
А добробут держави — це ж і є ваша мета.
Ви її поволенькиповоленьки, а досягнете.
ЗА ДІТЕЙ Племінниця в мене є, Лялька…
Читати вже оце навчилася. І страшенно любить читати газети.
Бубликом не годуй — дай газету.
Не встигнеш додому прийти, миттю тягне з портфеля свілсе число, сідає важно так і ніби якусь державну справу вирішує: поважно так смакує…
І що ж би ви думали?
Зіпсували газети мою племінницю.
Дочиталася до того, що тепер увесь час ходить та все:
— Негарні, дядю, тепер люди які пішли. Злі, дядю, тепер люди пішли… Мучать люди людей…
— Звідки це ти, Лялю? Що скоїлось?!
— У газетах он що пишуть!
— Що пишуть? Де ж там таке пишуть?
— І вчора пишуть… І сьогодні пишуть… І позавчора пишуть…
— Де? Що пишуть? Що ти там таке погане вичитала? Де там люди негарні?!
— Негарні, дядю, люди!
— Та чому вони негарні? Що вони такого злого роблять?
— "Підтягують" одне одного, а потім "розкачують"!
— Що ти мелеш? Хто кого "підтягує"? Хто кого "розкачує"?
— А ось читайте: "Треба підтягтися!"
— Ну, так що?
— А далі он: "Та розкачайтесь же, товариші! І інших розкачайте!" Бачите, які то люди. Підтягнуть, а тоді ще й розкачують! А як, дядю, це роблять? За шию? На оривку? А потім за ноги та й гойдають? А воно ж болить… І вас, дядю, розкачують?
— Та то ти не так розумієш… Ніхто нікого не розкачує…
— А нащо пишуть?
— Та то так, щоб люди розкачувались, щоб люди підтягувались! Щоб люди… Одне слово, щоб… ну, підтягувались! Розкачувалися щоб… А як самі не хотять, треба їх підтягти й розкачати… Одне слово… Розумієш?!
— Ну да! Я ж і кажу! Злі люди… І мене, як виросту, розкачуватимуть та підтягуватимуть?.. Я не хочу! Я краще вмру!
— Та ніхто тебе не розкачуватиме! Дивись, причепилась! Іди чай пий! То не про тебе там пишуть… То такі слова є… Ну й ухопилися за ті слова й пишуть… Нема кращих слів… А вони не страшні… Ніхто нікого не підтягує…
СТРАХІТТЯ
Газет не читаю через переобтяженість роботою та слабке здоров'я.
З листа
Не читаю, знаєте… Не читаю… Роботи таки чимало, а головне — дєйствує якось не гаразд. Слабну… Прийде газета, і так, знаєте, іноді хоч переглянути хочеться, а не можу… Ну, не можу — й край!
Візьмешся — руки тремтять, жар починається, на очі сльоза набігає. Пссиніюпосинію й кину.
А то якось ухопив свіже число, тільки розгорнув та: "Окупація Рур…" — про себе промовив, так воно в праву пахву, отак на два пальці в бік од пупа, як шпигоне! Зблід увесь… Піт із мене ллється… Жінка вже на черево й пляшку з гарячою водою й оцтом лоба натерла — не бере… Вертить мене млинком по канапі… Я й сього, я й того… Побігли за лікарем. І що б ви гадали? А пендицит. Газетний апендицит. Хвороба така шлункова.
— Не їжте, — каже лікар, — тижнів зо три твердого та дуже гарячого.
Отаке було. Та тільки ніжинськими огірками й урятувався. Вони, знаєте, не дуже тверді й не гарячі. А то хоч пропадай…
Та як вам усе порозказувати, так, їйправо, не повірите.
Одного разу ліг після обіду відпочити (роботи ж таки сила, самі знаєте!), взяв собі газетку (рискнув!) і розгорнув… Як ударило ж мене в сон! Та в який сон! Уже й на засідання бігти треба, а я сплю. Та якби спав, як люди сплять… А то ж приверзлося! Ніби всі комунальні будинки та зліпилися в один такий величезнийвеличезний. Та ніби в того будинку 8 'г ніг… Та підбіг вій (будинок) до мене й лізе на мене… Лізе, давить мене й кричить:
— Газета! Газета!
Схоплююсь, а передо мною жінка.
— Газета, — каже, — круг шиї обмоталася… Трохи не задавивсь!
Боюсь газети! Не читаю…
ТА Й БОРИСЬ!.
Самогонку треба знищити.
З газет
Він звичайний собі чолов'яга.
У його шість десятин землі, дві кобильчини, одно лоша, дев'ятеро курей із півнем, підсвинок, шестеро дітей (дві доньки на відданні, двоє підпарубчаків, а то ще малі — до школи ходять), жінка, жінчина мати й корова. Одне слово — він хазяїн.
Продподаток здав, подвірногрошовий віддав, на насіння залишив.
Пудів із двадцять так що й зайвого…
Знову ж таки (в нього шестеро ж дітейі) в нього шість кумів, шість кумась, дві ятрівки, шість сватів, чотири зовиці, три свояки, чотири брати, тридцять троє племінників та племінниць, двадцять сім сусідів (на однім кутку живуть, їйбогу!), п'ятнадцять чоловіка дуже хороших людей: у того, дивись, гвіздка, а в того ременя на черезсідельника, а в того ще чого…
У нього храм, Новий рік, водохреща, сорок святих, м'ясниці, масляна, заговини, жилавий понеділок, Явдохи, розговини, Великдень, вшестя, клечальна неділя, зелені свята, Параски, Прокопа, Петра, Полупетра, Ілька, спаса, перша пречиста, друга пречиста, Семена, воздвиження, покрова, Андрія, Кузьми й Дем'яиа, Михайла, Пилипа, Пилипівка, різдво, Меланки.
Це такі, що обов'язково, хоч лусни, а випий.
Вважайте далі.
Родини, хрестини, вводини, заручини, весілля, похорони, дев'ятий день, сороковий день, роковини… Як повашому, все це не вимагає?!
А корова отелилася, а кобила лоша привела, а свиня опоросилася?
Знову ж таки кабана закололи?
Треба чи не треба?
А поїхати на базар чи на ярмарок?
Чоботи треба?
Треба!
А полити їх треба?! Ні?!
Киньте, будь ласка, жартувати.
Чорта лисого вони тоді вам носитимуться.
А купувати чоботи, щоб через місяць пришви пришивати?
Та на це яких "лимонів" треба, на пришви!
А коліс треба?
А макітру треба?
А сірників треба?
Та ото щоб без могорича?..
Безнадійна справа.
З ЦАРЯМИ НЕХАРАШО
В Данії провадиться таємний збір пожертв для бувшої цариці Марії Федорівни, бо аграрний банк, де були її капітали, прогорів і вона лишилася без нічого.
З телеграм
Нехарашо з царицею… Жебрачить цариця…
"Августейшая", можна сказать, остаточно "задекабрилась". Слід підтримати.
Всякий, котрий вірнопідданий, мусить лепту дать. Динарія там якого, чи що.
Бо ж таки не забувайте, що "кесареве — кесареві".
А як "кесаря" вкесарили, значить, "кесаршине — кесарші"!
Треба дати.
Слід підтримати.
А то ж таки бідує.
"Русская государьшя" — й без спідниці. Та ще на Заході! Просто страм для "руського" народу!
А то б послали їй якихось двітри тисячі (1923 р.) і мали б:
"Пребмваю к вам неизменно благосклонная. Собственною ее импер. величества рукою начертано
Мария".
Харашо…
І реноме б її підтримали, і весь би Захід по голівці нас гладив:
— От хароші люди! От як до своєї династії!..
А то подумайтетаки, цариця й писатиме:
"Мосьє Пуанкаре! Чи не прислали б ви цариці кілька франків на чепчик, а то старий засмальцювався й незручно вірнопідданим авдієнції давать.
Пребмваю к вам неизменно… Мария"
Просто страм бере, як подумаєш навіть!..
Слід підтримати!
Та й узагалі нехарашо з нашою династією…
Кирило п'янствує, у Миколи (главнокомандуючого), кажуть, геморой од сідла, а Митро Павлович в очко день і ніч ріже…
А не забувайте, що кожного з них уже разів по п'ятнадцять на престол вибирано…
Царі, значить, а отаке викомарюють. Незручно.
Треба їм місце дати.
Раз ото їх уже на царів обрано, збудувати треба їм по престолу, поставити десь у Москві. Лізьте, мовляв, і правте!
Дати їм рулон паперу, хай маніфести пишуть… Бо поспиваються, шеймині царі… По церквах хай би їх поминали…
А то оце зустрів знайомого диякона, так скаржиться…
— Ні за кого, — каже, — й "довгії літа" як слід поперти… Раніш було як почнеш: "Благочестивішого, самодержавнішоооогого, великогогогого…" Та як підеш, підеш, та все на "о", та на "о", так як допреш до "літа", та як попреш "літа", так почуваєш, що є що перти, куди перти й про кого перти… Аж вікна бряжчать. А тепер хіба на самій "богоспасаємій державі" так попреш?..
Аж заплакав, бідолаха.
А то б собі попирав аж за трьох зразу…
І царів би врятували, та й дияконам задоволення…
Треба подумати про це…
Правду казавши, не тільки з нашими царями нехарашо…
Не гаразд, як виявляється, і з турецьким султаном.
Телеграми пишуть, що султан у Мецці викинув Магомета з раки, сам заліз у ту Магометову раку та й кричить на Кемальпашу:
— Ти зруйнував Туреччину! Протестую! Теж негаразд…
Така особа, після такого палацу та в Магометовій раці…
Але це вже справа турецька.