Геть звідси!
Молода сова спочатку нічого не зрозуміла й від хвилювання трохи не випустила з дзьоба кошик. Та чорний ворон, який мешкав поблизу, підлетів і сказав:
— Справді, важко дивитися, як колись красиві сильні батьки, котрі нас підтримували змалечку, були для нас всеспроможними добрими чарівниками, перетворюються на немічних, наче наших маленьких безпорадних дітей…
— Ще місяць тому ми з мамою згадували наші подорожі… А зараз вона не впізнає мене…
— Вона потроху заспокоїться, спробуй ще раз до неї зайти.
— Й вона мене знову прожене?
— Не прожене. Будь з нею ласкава, навіть якщо вона замість привітання почне тебе сварити. Зачекай, полічи мовчки до десяти.
І ворон простягнув сові сяйнистий помаранчо-блакитний калейдоскоп.
— Візьми, будь ласка, цей чарівний калейдоскоп у дарунок. Завантаж його на повний місяць добрими спогадами про маму, про своє з сестрою дитинство. Пригадайте ваші сімейні польоти на море та в гори, заповніть калейдоскоп спогадів барвистими картинками про теплі родинні свята та яскраві міські пташині карнавали, в яких ви завжди родиною брали участь…А ще пригадай, як наприклад ти, маленьке пташенятко, зламала крило, а мама тебе лікувала та втішала казкою про сміливу сову, яка теж у дитинстві ламала крило, але потім дуже високо літала та лікувала крила іншим. І всі ці спогади будуть перетворюватися на фантастичну мозаїку, яку ви будете розглядати з мамою та сестрою, наче кіно, а з часом зможете все це показати своїм дітям та онукам…
— Дякую, Вороне! Спробую все це зробити.
— А ще спробуйте заспівати їй пісень, які вона співала вам з сестрою маленькими.
Ворон змахнув сльозу крилом і полетів до своєї родини.
Сестрички на повний Місяць зустрілися у мами. З вдячністю заповнили калейдоскоп добрими спогадами. Світлячки відчували піднесену атмосферу дійства й в урочистому танку під спів цикад кружляли поруч.
***
Через кілька місяців розпочалася велика пташина війна. У вишневому саду ніхто не очікував такої зради птахів із садів північного краю. Правда, вже давно й багато мудрі старі птахи попереджали про небезпеку від сусідів; розповідали, як сади на півночі поросли диким отруйним чагарником і разом із своїми мешканцями перетворилися на дуже злих і жорстоких. А найгіршим було те, що серед нападників у ворожих пташиних зграях, траплялися навіть родичі мешканців вишневого саду: і сови, й ворони всіх мастей, й горобчики…
Сестри-сови ледь встигли зі старенькою матусею вилетіти з рідного вишневого саду. Їхні рідні дерева зі старими й новими пташиними гніздечками вщент зруйнували ворожі птахи.
Боротьба за рідний вишневий сад триває. Добрі птахи не здаються й кличуть всіх інших добрих птахів з усіх ближніх та далеких садів єднатися.
Віра сильніша за долю
Віра народилася вдень 24 лютого 2022 року під час довгої повітряної тривоги у Києві, на одній з найглибших станцій метро у світі — "Арсенальній". Знаєте таку? Чи навіть спускалися туди на ескалаторах під землю?
Вже другого дня після народження Віра з мамою вирушили до рідної сестри бабусі — двоюрідної бабці. Вона мешкала у Коломиї — мальовничому місті між горами, навпроти музею Писанки, що зведений у вигляді величезного великоднього яйця.
Як приїхали до Коломиї та трохи відпочили від завивання сирен, Вірина мама помітила, що народила не звичайну, а диво-дівчинку, яка зростала як з води — не щодня, а щогодини. Наче щомісяця додається рік. Тобто 24 травня 2022 року Вірі виповнилося не три місяці, а мовби три роки.
Одного вечора, коли Віра заснула, її мати завела розмову зі своєю тітонькою.
— Коли була при надії, я так вірила, що народжую дитинку для щасливого життя...
— Люба, все владнається. Але маємо вистояти заради свободи.
— Боюся й молюся за Віру та інших дітей, за всіх, хто нас захищає. Дивлюся у дзеркало на себе й доню: я так стрімко старішаю, а доня дуже швидко дорослішає. Що ж це відбувається? — жінка заплакала.
— Поплач, рідна: сльози полегшують біль. Ти ж знаєш, ми з твоєю мамою, моєю сестрою, походимо з Полісся, — тихим голосом почала свою розповідь тітка, і навколо неї раптом замерехтіли золотаві зірочки. — А поліська земля повна чарівників, чаклунів різних. Розкидала нас доля: мені судилося поїхати сюди, у гори, а твоя мама вирушила до Києва. Ми знали, що буде велика війна за наше майбутнє, що зла держава-сусідка не залишить нашу прекрасну землю у спокої. Твоя мама тепер разом з іншими світлими людьми, які пішли за обрії, тримає небо над нами. А нам своє тут робити. Щойно Віра прокинеться, підемо разом до великого яйця, нашого музею Писанки, я там усе й розповім, і покажу.
Віра спала дуже сторожко. Почула своє ім'я та одразу прокинулася.
— От і добре, ходімо просто зараз.
Усередині велетенської Писанки все немов чекало на їхню появу: двері самі розчинилися, ніжне блакитно-жовте світло розливалося з отвору стелі "яйця", навколо стояли зручні крісла. Бабуся запросила сісти та, як у літаку, защебнути паски безпеки. Щойно сіли, стіни будівлі-яйця стали прозорими, а саме яйце почало стрімко підійматися вгору. За кілька секунд жінки різних поколінь побачили Україну з висоти пташиного лету. Частина країни була червоного кольору, тому що палала у вогні.
Віра вся напружилася.
— Мамо, можна мені розщебнутися та перейти до тебе? — запитала вона.
— Так, тільки швиденько, — відповіла замість мами бабуся, яка була тут за господиню.
Коли Віра влаштувалася на колінах у мами, бабуся змахнула рукою й дівчинка побачила іграшку: пухнасте плюшеве Курча, навколо якого, як і над бабусею, мерехтіли зірочки.
— Не бійся, — Курча звернулося до дівчинки ніжним голосом, — відтепер я буду з тобою, доки ти цього бажатимеш.
Віра дуже зраділа та притисла до серця живу казкову істоту сонячного кольору.
— Нам треба вишивати світле і добре майбутнє, — мовила бабуся. — Ви думаєте, чого я вас сюди запросила, що це за дива показую? Віра як продовжувачка нашого жіночого роду має призначення — вишивати яскраве барвисте майбутнє країни, як це робили жінки попередніх поколінь, як ми це робили з сестрою. Вона в Києві, а я тут, між Буковиною та Гуцульщиною, обмінювалися з вишивальницями таємницями традицій різних куточків України. У нашої країни тисячолітня історія, яка має тривати вічно. Як тільки люба Віра навчиться тримати голку, одразу ж й почне. А нині час повертатися на землю.
Промайнуло після того ще кілька місяців. З початком серпня Віра з мамою, бабусею та Курчам щодня ходили в гори до найближчого гірського джерела. Якось бабуся і каже:
— А тепер, дівчата, рушайте он на ту високу гору. Спочатку пройдіть темний ліс і вийдіть у світлий. Там знайдете галявину, на якій по колу зростає семеро дерев: калина, дуб, вишня, липа, яблуня, тополя та верба.
— А навіщо? — поцікавилася Віра, якій хоч виповнилося шість місяців, а за розумом й на вигляд було вже ніби повних шість років.
— Вірі пора вчити мову дерев.
— Так-так, — вторувало бабусі плюшеве Курча. — Ця мова буде дуже легкою для тебе. Щойно опинишся у цьому колі дерев, ти її наче згадаєш.
Бабуся глянула на дівчинку й мовила:
— Дерева, Віро, на тебе вже чекають, бо вони за все, що коїться на нашій землі, вболівають і страждають та багато на себе перебирають. Поговорите з ними та все відчуєте.
Мама з донею вирушили до лісу. Віра міцно тримала в одній долоні мамину руку, а в іншій Курча, з яким щиро потоваришувала. Все-все вони робили разом: і сумували, і раділи, і гралися, і навчалися нового…
Як зайшли у темний ліс, навколо них почали стрибати чорні тіні. У Віри від переляку мурахи побігли по тілу.
— Матусю, рідна, ой боюся! Як лячно мені в цьому лісі!
— Віро, давай огорнемо кожна себе, а потім одна одну ніби сонячними промінчиками. Ми з тобою разом, йдемо вперед, за десять кроків вийдемо з темного лісу на сонце. Твоя рука в моїй долоні. — мама взяла на руки доню, подивилась їй уважно в очі. Віра припала до мами всім тільцем, а між нею і собою притулила Курча, захищаючи свого друга.
Мама підняла на руки доню з курчам та хутчіше пішла через темний ліс, і незабаром усі вони опинилися на сонці. Віра примружила очі й запитала:
— Бабуся казала, що вже скоро почне вчити мене вишивати, так?
— Так, моя люба. Після того, як познайомимося з деревами. Адже без знання мови дерев, їхніх символів — ми не зможемо навчитися добре вишивати.
Мама з донечкою озирнулися навколо. На осяяній сонцем галявині по колу зростали всі ті дерева, які згадувала коломийська бабуся. Як вони цьому зраділи!
Віра побігла до дерев, обійняла кожне:
— Любі дерева, вітаю вас! — ніжно прошепотіла дівчинка.
Дерева нахилилися, зашелестіли гіллям. І першою мовила Калина, яку вже у серпні прикрашали стиглі червоні кетяги ягід:
— Віро, люба, нічого не бійся, земля наша незабаром очиститься від ворога. Якщо навчишся вишивати знаки всіх дерев цього кола, багато що одразу почне змінюватися на краще.
— Не знаю, чи можу вас про таке запитувати, але думаю про це, — мовила тихо дівчинка. — Свого батька я ще не бачила. Він нас, всю країну захищає. Чи я з ним зустрінуся?
— Зустрінешся, — твердо відповів Дуб. — Бо Віра сильніша за долю!
— Ти недарма маєш дуже сильне й гарне ім'я українською, — мовила Тополя. — Німецькою воно звучить der Glaube, англійською — Faith.
Раптом усі відчули сильний, але водночас лагідний вітер. І Вірі до рук вітром принесло диво-книжку: обкладинка з кори дуба, а кожен аркуш — листя якогось із дерев чарівного кола.
— Віро, це тобі дарунок від нас, — урочисто мовила Вишня. — Ось послухай, що кожне дерево означає для українців:
Калина — це життя, краса та ніжність.
Дуб — сила, могутність, цілісність, довголіття.
Вишня — рідна земля, материнська любов.
Липа — сердечна доброта, щастя.
Яблуня — кохання, безсмертя.
Тополя — свобода України, воля.
Верба — символ безперервності життя.
— Нашими символами ти можеш чимало розповісти про себе і про свою рідну землю, — додала Яблуня і подарувала Вірі свої смачні жовто-сонячні плоди.
А Липа простягла дівчинці соту з медом, який назбирали бджілки з її дерева, Верба подарувала кошик зі свого гілля, щоб Віра мала куди покласти численні дарунки дерев.
— Ми завжди поряд, по всій країні зростаємо, день і ніч на сторожі, допомагаємо людям, — мовила Липа, чиє листя має форму серця.
Віра, мама та курча подякували деревам, швидко минаючи темний ліс, поки не настала ніч, повернулися до бабусі, яка чекала їх біля джерела.