Рудий лизнув йому руку, але підійшов до Максимка і поклав голову йому на коліна.
— Ага, він мене любить найдужче! — похвалився Максимко.
Рудий погодився — помахав хвостом.
— Знаєте що? Давайте збудуємо Рудому хату, — надумав кмітливий Сашко.
— Давайте, — зрадів і Максимко.
— А де ми її побудуємо? — спитав Лесик.
— І з чого? — додала Маринка.
Приятелі задумалися. Звісно, можна було б назносити паліччя й гілок, щоб збудувати Рудому курінь. Але ж курінь одразу розкидає сердитий комендант. Ще й нагримає.
А комендант, ніби його кликали, тут і вродився. Він закричав, щоб не принаджували собаку, і замахнувся ціпком на Рудого. Але несподівано з вікна першого поверху визирнув Іван Романович і гукнув:
— Гей, не женіть Рудого! Це мій собака.
Комендант здивовано закліпав, приятелі теж здивувалися. Проте Максимко швидко збагнув, чому Іван Романович вирішив узяти Рудого собі: бо побачив, який це добрий і розумний собака.
— Але ж він приблудний, — пробуркотів комендант.
— Був приблудний, а тепер хазяйський, — Іван Романович відчинив вікно. — Рудий, додому!
Рудий присів і спритно стрибнув — просто у вікно до свого хазяїна. Максимко, Сашко, Маринка та Лесик заплескали з радощів у долоні, а що вже чобітки! Чап з Чалапом заходилися витинати такий танок, що Максимко насилу їх спинив.
— Якби не ми, не мав би Рудий хазяїна! — радісно рипотів Чап.
— Якби ми не втекли на Острові, Рудий був би безпритульний! — вихвалявся Чалап.
Мабуть, їхня правда. Треба швидше розпитати в тата — як саме чобітки зроблено з газу: слова треба дотримувати.
А цього навіть тато не знає
Тато раніше, ніж завжди, повернувся з роботи, сів до свого столу й заходився писати. А коли тато пише, то заважати йому не можна, те Максимко добре знав.
Зате надвечір тато гукнув до Максимка:
— Ходімо, погуляємо. Треба голову трохи провітрити.
— От і добре, — мовила бабуся. — Тепер я можу не визирати щохвилини у вікно. Погуляйте, погуляйте.
— Весна! — сказав тато. — Незабаром зазеленіє наша Сокорівка.
— А я буду бігати босий, — необережно вигукнув Максимко, бо Чап відразу ображено рипнув, а Чалап скривджено зітхнув. Щоб їх потішити, треба було починати ту розмову.
Тато міряв широкими кроками дорогу, Максимко дріботів чобітками.
— Тату, а пам'ятаєш, як ти мені розповідав про дерев'яні сльози?
— Умгу, — тато примружився і підставив обличчя під сонце.
— А про гуму… — Максимко сіпнув тата за руку, щоб привернути увагу. Здається, тато вирішив справді тільки провітрити голову, а розмовляти охоти не мав. — Про гуму! Як її роблять з газу? Розкажи.
— Гм… — тато торкнувся напуклих бруньок на берізці. — Що ти питаєш?
— Розкажи мені, як із газу, що горить на нашій кухні, роблять такі чобітки, як у мене.
Тато поминув берізку і знову примружився на сонце.
— З газу? — він задумався. — Того тобі ще не зрозуміти…
— Я зрозумію! Розкажи!
— Давай краще я тобі розповім про автомашини, бо про чобітки я гаразд і не знаю.
Максимко остовпів. Він повірити не міг: це тато не знає? Як же так? Тато завжди і про все знав. Максимко засоромився за тата й навіть одвернувся.
— Чого ти, синку? Втомився?
Максимко не втомився, просто чобітки не схотіли далі йти.
— Що ж, давай посидимо тут, на бульварі.
Тато підійшов до лави й сів. Максимко насилу доплентався до лави, чобітки стали важкі, мов чавун.
Але Чап з Чалапом не схотіли й сидіти. Ображені, вони вимахували Максимковими ногами, мало не позлітали.
— Ти можеш спокійно сидіти і не метляти ногами? — вже невдоволено сказав тато. — Хто ж так сидить?
— Еге… а як ти не розповів… Я думав, що ти знаєш про все на світі.
— Жодна людина не може знати про все на світі. Цілого життя замало, щоб знати про все. Розумієш? Треба добре знати про свою роботу і про найголовніші події на світі.
— А я хочу знати, як зробили мої чобітки! Це мені найголовніша подія.
Тато здивовано глянув на Максимка й засміявся.
— Он як! Ну, коли це для тебе найголовніша подія, то раджу тобі запитати в мами. Вона працює на фабриці — саме там роблять гумове взуття.
Чап з Чалапом аж підстрибнули, підхопили Максимка, помчали бульваром — праворуч, ліворуч, заходилися вибивати дрібушечки навкруг лави, де, сміючись, сидів тато.
— Ого! Я й не знав, що ти в мене такий танцюристий.
Чобітки пройшлися навприсядки, мало не загубивши Максимка: так вони раділи, що тепер-то вже напевне дізнаються, як саме вони народилися.
Гуляли з татом вони ще довгенько, навіть пішли до Дніпра, де зустріли Івана Романовича з Рудим. Тато розмовляв з Іваном Романовичем про риболовлю і все бідкався, що сам не має часу поїхати порибалити. А Максимко з чобітками наздоганяли Рудого, а потім він наздоганяв їх. Всім було весело, і срібні вербові котики вилискували на весняному сонці.
Мама розповідає
Минуло два дні, а Максимко все ще не зміг розпитати у мами, як роблять на її фабриці гумові чобітки, бо мама пізно приходила з фабрики, казала, що в неї саме багато роботи.
Чап з Чалапом нетерпляче ждали, бо що день, то надворі теплішало, і незабаром вони стануть Максимкові непотрібні. Може, Максимко тоді про них забуде, і вони так нічого й не дізнаються.
Аж ось у неділю мама сама покликала Максимка.
— Ану, неси сюди свій чобіток!
Максимко кинувся по чобіток. Та який взяти?
— Мене візьми! — вимагав Чап. — Чалап може не втямити або щось забуде.
— Ні, мене! — наполягав Чалап. — Я все втямлю й нічого не забуду. Візьми мене, бо ображуся!
Врешті Максимко взяв обидва чобітки, щоб не ображалися.
Мама простягла руку, Чалап рвонувся і перший ускочив мамі до рук. А Чап залишився у Максимка.
— Отже, ти хочеш знати, як роблять із газу такі чобітки?
— Еге ж! Я хочу знати про все-все.
— Ну, про "все-все" я тобі не розповім. Виростеш — вивчишся. Але про найголовніше я тобі спробую розповісти.
Максимко й віддих затамував.
— Ти знаєш, із чого добувають природну гуму?
— Знаю: "з дерев'яних сліз". Мені тато сказав.
Мама усміхнулася, і Максимко подумав, що його мама таки найкраща за всіх мам. Кажуть, що Максимко схожий на неї, але мама все ж краща! Вона ніколи не коверзує, як інколи він, і, звичайно ж, їй і на думку не спадає пустувати або не слухатися бабусі…
— Не з "дерев'яних сліз", а із "сліз дерева". Ті "сльози" мають білий колір.
— Такий, як у кульбаби сік!
— Молодець, — похвалила мама. — Гуму можна добувати і з рослин, що мають білий сік. Але тепер навчилися робити гуму зі спирту, нафти, газу. Це вигідніше і набагато дешевше.
Тут шалапутний Чалап буцнув Чапа, а Чап і собі ляснув Чалапа. Але то була не бійка, то вони так раділи.
— Мамцю, ти розкажи, як роблять із газу!
Чобітки заніміли і стали уважно слухати.
— Той газ спочатку обробляють на великому заводі, готують із нього густу рідину, схожу на "сльози дерева".
— То чому ж чобітки не рідкі, а тугі й рипучі?
— Цю рідину перемішують з коротенькими й тонкими нитками-волоконцями і дають їй загуснути й затвердіти.
— І зробиться гума?
— Так, зробиться гума. її везуть на взуттєву фабрику…
— На ту, де ти працюєш?
— І на ту. Фабрик багато, бо дуже багато треба гумового взуття. Воно оберігає ноги від води, від електричного струму…
— То чобітки й електрики не бояться? — здивувався Максимко. Сам він боявся електрики: всадив колись мамину шпильку в електричну розетку, то як бахнуло, як сіпонуло, мало не вмер з переляку й болю.
— Не бояться. Гумою захищають дроти, щоб електрика з них не втекла. Та слухай далі про чобітки. До нашого цеху привозять гуму вже розкраяну на частини для чобітків.
— А ви ті частини зшиваєте? Еге?
— Не зшиваємо, а склеюємо на колодці. Ця колодка не така, як дерев'яний копил у шевців, а металева. І сама вона схожа на чобіток.
— На залізний чобіток, правда?
— Правда. Але спершу на колодку накладають не гуму, а підкладку. Ось дивись, — мама вивернула на Чалапові халявку, — всередині чобіток не твердий, а м'який і пухнастий.
Максимко шугнув рукою в Чапа. Той теж усередині був м'який і приємний на дотик.
— На таку підкладку накладають частини від чобітків і склеюють. А тоді…
В цю мить у двері подзвонили, хтось прийшов.
Добрі гості, та не в пору
То прийшла до мами тітка Марія з дочкою Наталкою, Максимковою двоюрідною сестрою. На жаль, Наталка не така бойова, як Маринка, — крім своїх ляльок і знати нічого не хоче.
— Біжи, синку, погуляй з Наталкою надворі, — звеліла мама.
— А коли ти розкажеш?
— Іншим разом розкажу до кінця. А тепер погуляйте.
Звісно, Наталка прителющила з собою ляльку, яка вміла лупати очима. Наталка теж була в гумових чобітках, тільки не в червоних, а в біленьких. Чап з Чалапом вмить познайомилися із своїми родичами і погодилися побігти гуляти, бо все одно мама зараз не розповідатиме.
Максимко ревно благав Наталку залишити ляльку вдома, та де там! І на хвилину не схотіла розлучатися з лупоокою. Він одвів свою двоюрідну сестру до гойдалки, але Наталка не стала сама гойдатися, а почала гойдати ляльку. Добре, хоч ні Сашка, ні Лесика близько не було, а то б ще засміяли. Максимко хотів утекти від Наталки, таж капосні чобітки не дали. Все рипотіли, мабуть, розповідали Наталчиним чобіткам, про що самі щойно дізналися в Максимкової мами. Воно й добре, що не дізналися про все до кінця, бо не відпустили б Максимка ні на крок від Наталки. Мав би собі мороку!
Надбігла Маринка і — маєш тобі! Стала гратися з Наталкою її дурною лялькою. Максимко обурився: ніколи не чекав од Маринки такого. Ні, що там не кажи, а дівчисько — то дівчисько…
Тітка Марія просиділа з мамою до самого вечора. Засиділася б, либонь, і довше, але Наталці вже пора було спати. Вони пішли. Але й Максимкові теж пора спати…
— Завтра розкажу. Спати, — твердо сказала мама.
Чалап загинув!
Максимко дав слово не ходити до Дніпра. Але ж до кінотеатру можна? Це ж зовсім близенько.
Біля кінотеатру, в новому сквері, повикопували ями. Для чого їх викопали — Максимко не знав, бо ями зяяли самі — людей біля них не було. Мабуть, про них просто забули.
Дуже цікаво перескакувати через такі ями! А їх викопали рівним рядом, то перескакувати було ще цікавіше: стриб через одну, через другу, через третю… Понад кожною ямою височів горбик свіжої землі: та земля слухняно осипалася, коли зачепити ногою.
Спочатку Максимко стрибав сам, а далі позбігалися хлопчаки з навколишніх будинків.