Ми навіть вказували заводам прізвища цих новоспечених "робітників". І що ж? "Робітники" продовжують і далі "працювати". Глас вопіющого в пустині.
Останню фразу Скляров договорив в кімнаті виїзної редакції.
…Ця кімната дуже нагадала мені, милий друже, 19—20 рік. Вона нагадала мені хоч би той же врангелівський фронт. "Американка", старенькі шрифти на незручних випадкових столах, "поетичний розгардіяш" в редакційному кабінеті, який, кабінет, складається з якогось не менш випадкового стола тут же; зморені незручними переходами два наборщики й один друкар, котрі ввесь час сперечаються з редактором (він теж тут же), котрі вважають його, редактора, за виновника всіх похідних невдач, які обов'язково обіцяють застрайкувати і які обов'язково ніколи не застрайкують. Все це я бачив у пульманівському вагоні, і все це я побачив і зараз. Бракувало тільки ворожих аеропланів, і не чути було орудійного гулу.
Товариш Карпів, редактор виїзної "Червоної Зорі", — енергійний комсомолець. Він підводить мене до, здається, держвидавівського плакату й каже:
— Читайте. "Вигравша облігація згашується й не грає в наступних тиражах". Зрозуміли? Це наші видавництва такими популярними текстами годують селян, серед яких єсть ще цілі села, де на село — один грамотний. Між іншим, коли цього грамотного в одному такому селищі спитали вчора, чи знає він Остапа Вишню, то цей грамотний цілком серйозно так відповів: "Ні, я знаю Тараса Бульбу".
Зайшов до редакції боком якийсь селянин і подав списаний клаптик брудного паперу. Зайшов ще один. Редактор говорить зі своїми співробітниками дуже мило, досвід цього досвідченого юнака мене надзвичайно цікавить, але в кімнаті вже темніє, і я поспішаю на не менш цікаве зібрання. Я тільки встигаю взнати від Карпова, що вчора в Новодмитрівці йому довелося побачити в селянина 60 років, який "живе з бабусею і має на відділі одружених дітей", такі продані культпоходівським книгоношею книжки: 1. "Онанізм і боротьба з ним". 2. "Завдання профспілок до весняної сівби". 3. "Нерви, як їх берегти та зміцнювати". Словом, книжки найшли свого справжнього адресата. — Я вийшов.
Р. S. До речі: в сільраді я бачив розкуркуленого глитая, який енергійно доводив, що він зараз нічого не має спільного з баптизмом, і настоював, щоб у його послужному спискові не значилося, що він баптист. Це показує, очевидно, що маса відійшла і відходить не тільки від православної церкви, але й від сектантів.
У р и в о к
д е в ' я т и й
Об'єднане зібрання комуни й артілі…На горі, до церкви, вирисовується силует недобудованого "земством" чималого двоповерхового будинку, його, цей будинок, комуна безперечно добудує і саме її скорому часі, а поки що клуб сільбуду міститься в древній хаті на курячих ніжках, багато нижче, в непролазному багні несподіваних зимових дощів.
Помешкання — приблизно чоловік на 80. Дві лави, навіть сцена. Крізь кволе світло нафтової лампи з напів-чорним засмаженим склом я бачу в глибині сцени декоративну завісу: якась "малоросійська" ідилія маячить мені. Об'єднане засідання комуни "Новий Побут" і новоутвореної артілі ще не розпочалось, і в клубі стоїть гул неорганізованих голосів. Раз у раз риплять двері й заходять нові люди.
Із розмов чую, що між комуною й артіллю — антагонізм. Вирисовуються типи нового села, дають себе знати досить цікаві колізії й протиріччя.
— Дозвольте, граждани, — чую енергійний голос, — дозвольте, поки розпочнеться засідання, розказати вам, що я чув на курсах.
До сцени вийшов кремезний, з досить розумними і трохи хитренькими очима, середнього зросту чолов'яга.
— Ти краще розкажи, за що ти мені, Трюхане, око вибив! — вискочив туди ж худенький, погано вдягнений чоловічок з прізвищем Калиниченко і тут же звернувся до комсомольця Гмиро, вчасника культпоходу. — Скажіть, товаришу, хіба єсть таке право, щоб десятипроцентники в комуну входили?
— Ви це кого маєте на увазі?
Тоді до сцени вискакує третій — низенький, чорненький, як жук, і, розмахуючи руками, кричить жіночим голосом:
— А маємо ми на увазі Трюхана. Десятипроцентника, которий отруб мав до революції в тридцять десятин і був отлічной кулак, но тепер записався в камуну, і це зовсім неправильно, бо говорив на районному зльоті колгоспників товариш Глинський, говорив доклад так: — Іспитайте, говорить, щоб не було ошибки, отакого нічого не було. А коли десятипроцентник, то щоб пішов з сумкою, і дать йому можна ще плужок і найбіднішу землю. Пущай працює. Но щоб в камуну такой, як Трюхан, — ні в якому разі. Такой доклад був товариша Глинського.
— Правильної Правильно! — загула частина зали, коли промовець, скінчивши, подивився побідними очима на присутніх. — Правильно, Тараненко!
— Так от що, граждани, — почав був хтось іззаду, але йому не дали говорити: той, хто розпочинав, очевидно, хотів говорити за Трюхана. Зала шуміла. Чути було вигуки, то — "Трюхан — трудовик", то — "Трюхан — глитай". Особливо яро кричав якийсь задній дядько, і Гмиро, вгомонивши залу, дав йому слово. Як і треба було чекати, селянин спершу збентежився, але потім сказав:
— Вірно, і я стою на той точке, що Трюхан вилетить із камуни. А чому мені на нього больно зробилось? Так, скажу я вам, товариші, що як їхав я через його кукурудзу (це ще за царського режиму було), так він мене так штовхнув ногою, що даже вдівітельно. І скажу я, що хитрує Трюхан. А сам я на ваш вопрос отвітю так: платю я податку 27 рублів. Но больно, товариші, потому, як Трюхана безпремінно треба тряхнути з камуни.
— Правда! Правда! — вирвався жіночий голос, і зала знову загула.
— Так от що, граждани! — знову почав хтось іззаду, але і на цей раз йому не дали говорити.
І знову, то — "Трюхану невигодне положеніє", то — "Трюхан за бідноту". Нарешті зала залюднилась досить, і розпочалося засідання. Спершу переписано було присутніх, потім запропоновано було десятипроцентникам (якщо вони є) покинути залу й, нарешті, дано було слово доповідачу комсомольцю Гмиро. Поки Гмиро говорив про колективізацію взагалі, — добре було, але як тільки він почав доводити, що комуна — краща, найвища форма колективного життя, — члени артілі засовались. Особливо ж вони засовались тоді, коли доповідач заговорив про посівматеріал.
Доповідач скінчив закликом до ліквідації куркулячих гнізд. Деякий час стояло красномовне безгоміння. Я чекав і дивився то на засмажене скло старомодної нафтової лампочки, то на "малоросійську" ідилію, що визирала з глибини сцени. Десь далеко брехали собаки. Пахло приїсним запахом кожухів і запахом старої, доживаючої свої останні дні, селянської України.
Нарешті вискочив той же чорненький, як жук, Тараненко й замахав руками.
— Яка прийшла пропаганда, — говорить він, — нащот антирелігії, то я й говорю — "Давайте, братця, закриємо церкву і зробимо там республіку". І закрили. Но нащот комуни скажемо так: в артіль підемо, а комуну — ні. (Голоси "Правильно"! "Всі такої думки"!) Чому я не йду до комуни? А може, моє сімейноє положеніє не дозволяє, а може, й морда не подобається. А нащот посівматеріалу так скажу я вам, товариші, — нема! Одно слово, нема — посівматеріалу. Бєдні ми. Кобилку нема чим годувати.
Зала знову загула. І знову той же настирливий голос, що йому ніяк не дають висловитись:
— Дозвольте, граждани…
Я дивлюсь на Трюхана. Він цілком спокійний й нічим не видає себе. Тільки спеціальний спостерігач побачить, що говорить його спокійне обличчя. Воно говорить: "бачите, які люди хочуть вижити мене з комуни?"
— Дозвольте слово, — чую я позад себе.
— Хто там хоче взяти слово?
— Це я, Тараненко.
"Знову Тараненко, — думаю я. — Ну, тут з посівматеріалом справа буде дуже кепська". Я повертаюсь і вдивляюся в напівтьму задньої зали, але обличчя нового Тараненка я не бачу, бачу лише, що новий Тараненко — вищий від свого однофамільця (чи то родича) приблизно на дві-три голови.
— Так-от, з приводу комуни, — говорить упевненим голосом другий Тараненко. — Вірно, комуна вища за артіль. Але обіжати артіль комуна не буде, і нічого вам, граждани, тут особливо гомоніти й нарікати. Правда, скоро з нашої радянської землі зробимо одну велику комуну, але ніхто вас, товариші, з артілі в комуну тягти не буде. Працюйте в артілі, поки сознаєте, що комуна таки краща за артіль. А той факт, що всі будемо в комуні, — єсть жизнений і цілком перспективний факт.
— Дозвольте, — не витримав перший низенький Тараненко. — Моя об'язаность, як я чув від товариша Глинського, що строй, говорить государство, одну камуну, но артіль не воспрещається. Можеш артіль, можеш соз, можеш камуну, так що оратор Тараненко совсьом протизаконно хоче загнати нас у камуну.
Зала знову зашумувала. І знову той же настирливий голос, що йому ніяк не дають висловитись:
— Дозвольте, граждани.
— Товаришу голова, — ще раз чую я голос Тараненка-другого.
— Чого ви хочете, товаришу Тараненко?
— Я хочу скінчити свою промову.
Голова нарешті вгомонив залу. Тараненко-другий підвівся й сказав:
— А тепер дозвольте, граждани, про посівматеріал. Звичайно, між комуною й артіллю не може бути ніяких отношеній. Але скажу я вам про свою комуну. Пішла оціночна комісія по дворах. Заходить до одного. Єсть посівматеріал? Нема, каже. Ладно. Повірили. Та тут, бачите, пришилося так, що розвівся він з жінкою, а вона візьми та й викажи. Що ж? Сознався й приніс 7 пуд. пшениці. Отож я й кажу: з миру по нитці — голому сорочка. Як кожний з нас найде в себе 7 пудів, то й вийде, що засіємо десятин сто. Так я говорю, граждани? І потім я ще скажу про ліквідацію куркуля як класу. Довольно вони попили з нас кровушки. Треба винести постанову, щоб завтра їх всіх розкулачити. Правильно я говорю, граждани?
Цю пропозицію, як і першу (найти в себе пудів 7 зерна), артіль зустріла мовчанкою. Але вже видно було, що вона, артіль, здається. Почали голосувати, хто за те, щоб негайно найти посівматеріал, і за те, щоб розкуркулити саме завтра місцевих глитаїв. Піднялись руки (частина несміливих, частина рішучих). Хто проти? Шість. Серед них той же Тараненко-перший. Тараненко-другий просить дати пояснення, чому голосують проти. Один заявляє (всі, між іншим, з новоутвореної артілі), що він тому не хоче розкулачувати, що 20 років працював пастухом в глитаїв і вони вже й так йому осточортіли.