Я, як тільки побачив вас, так одразу й полюбив. Не тому, що ви дуже гарні, хоч може, і це є, але тому, що... Ви смієтесь? Ах, ха-ха-ха, так, так!.. Але ви розумієте, що я сказав "полюбив" не в тому значінню, а душевно. Ет, дурне слово Не люблю цього слова! Просто, як людину... Ну, та ви ж розумієте? Так? Розумієте?
— Та розумію, розумію, комік ви. Тільки не хвилюйтесь так. Щож тут такого надзвичайного ? подумаєш!
— Ні, ні! Це дуже важно, дуже важно! Себ-то для мене, для мене важно... Але як же це я раніще не спитав! Мені навіть і на думку ні разу не прийшло. І дивіться, от я вже зовсім инакше почуваю себе з вами, инакше... Себ-то не зо всіх поглядів, але в тім, що я вже з вами не соромлюся... В хорошему значінню, в хорошому не соромлюся... Ух, як у мене голова горить. Це хмари... Але нічого... Я радий, страшенно радий! Ви знаєте, я до муки соромлюся з інтелігентами. І я зовсім не такий, яким здаюся. Їй-богу! Я наприклад, на самоті з собою, я знаю, що значніщий багатьох з них, розумніщий навіть (я не для похвальби кажу це, їй-богу, а вірно це), а при них роблюся боязким і так по дурному тримаюся, що можна захворіти від сорому. Але, головне, Даро, головне в тому..., що я все-таки в глибіні душі роблюся боязким перед ними, як раб, як нища істота. От в чому подлість! Розумієте: я от розумом розумію, що вони не кращі за мене, що живуть вони, як і всі, а все ж таки десь там я завжди страшенно упадаю перед ними, вважаю їх вищими і надзвичайно цікавлюся, а як вони у себе там ці... благородні, студенти... Розумієте? Спадщина віків, мужик ще в, мені! А я ж...
— От бачите, — раптом перебила Дара, — коли б же ви були чесним з собою, себ-то думку про те, що нічим ви не є нижчий за них, довели до почуття, з'явився б вогонь і тоді не стало б спадщини віків... А то думка недокінчена.
І вона з сумною усмішкою подивилася на його з під руки, що притримувала капелюха.
Тарас недовірчиво глянув на неї.
— Але ви маєте рацію... — раптом додала вона тихо. — Це є... Себ-то не як на вищих, а, дійсно, як на чужих. Це ви вірно...
Вона говорила, якось відразу замислившись. Тарас схвильовано стрепенувся.
— Адже справді? Правда? І ви це помітили? Ну, а ви ж скільки з ними.... І в подруж'ю цілий рік. А і то... Ні, це...
— Тай зрозуміло... Инше життя з дитинства... А це на все життя... Завжди відчуваєш щось нерідне... Ну, а що до дармоїдства, то я в кожному разі не можу судити! — раптом різко й несподівано вихопилось у Дари.
— О, ні, ні! — Навіть з переляком скрикнув Тарас. — З якої речи? Я — це одне, а ви — жінка, товариш, законна...
— Ну, це питання складне. Дармоїд є — кожен, хто на себе не заробляє! Ви зараз... додому, себ-то, до нас чи... куди?
— Ні я... до своїх... Але я вас проведу... Треба піти... Чекають...
Замовкли.
— Вони мене зневажають. Мої... За те, що не живу з ними... І це зрозуміло. Але не можу я... Коли хоч найменший шелест, не можу спати.. Весь здригуюсь, внутренно так, знаєте... і після того серце щемить — щемить... Я певно збожеволію...
— Ну, дурниці! Лікуватись вам треба серйозно.
— Е, лікуватись! Тут он у моїх ціла історія... Ех! Я вам колись, може, розкажу все... І цей Мирон ще... Ух, гидота яка! Ну, хай тільки це трапиться, я з ним побалакаю, я йому покажу ріжні теорії... Я не вимагатиму суду над ним, не по-інтелігенськи, я по-своєму розправлюся з ним, брата покличу. Брат у мене людина брутальна, зла, себ-то, швидче розлючена, чорносотенець, я з ним в натягнутих відносинах, але проти такого суб'єкта я з чортом увійду в спілку!
— Щож він зробив? Мирон себ-то?
— Ех! Не можу я вам казати... Себ-то, можу, але не хочеться зараз... Може все це так перейде... У мене тут ціла низька ріжних... А скажіть, Вірі дуже подобається Мирон? — раптом випалив Тарас.
Дара здивовано обернулася до його і зараз же лукаво усміхнулась.
— Не знаю... А ви що, ревнуєте дуже?
Тарас в замішанню забув своє питання, але, задавши його, вкінець змішався.
— Ну, що ви... Я тільки так... Мені казали...
Дара засміялась.
— Ну, нічого, нічого. Я нікому не скажу. Тільки самі не показуйте. Недобре, коли инші бачать твоє інтимне...
Тарас не знав, куди подітись, щось комічно бурмотів, з здивованням потискував плечима і, нарешті, попрощавшись, швидко повернув назад.
Дара сміялася.
— Слухайте, але ви ж не образились? — крикнула вона йому вслід.
— Ні, ні! — крикнув і він їй нашвидку обернувшися.
Дара усміхнулась, нахилила проти вітру голову і, притримуючи капелюха, пішла далі.
ІІІ
У своїх Тарас лишався не довго. Трапилася одна з тих звичайних сцен, які доводили його до такого підняття, що він ледве не губив притомности. Після сцени наступила ,,вата" — стан повної безсилості та млявої тупости. Здавалось, під череп та в груди хтось напхав вати, і ні одна думка, ні одне почуття не могли поворохнутись. Це був знайомий стан, після якого мусіло знову прийти підняття.
Ледве доплентався Тарас до Кисельських, Анися бурчала, впускаючи його, — він не чув.
В помешканню було тихо та темно. У вітальні на стелі та стінах лежали білі смуги від ліхтарів з вулиці. За вітальнею була "репетиторська", яку займав тепер Тарас. Тут також бліда смуга лежала на стелі та стіні. Тарас любив її. Йому ставало чомусь солодко та тужно, коли він дивився на неї.
Не запалюючи лямпи, він ліг на ліжко і безсило звісив руку. Тихо-тихо. Навіть нагорі не чутно тупотіння ніг, яке завжди так дратувало його. Така тиша бувала иноді в тюрмі.
Раптом далеко десь почулися голоси. Ближче голос Дари. Ще чийсь, чоловічий.
У вітальню з свічкою в руці ввійшла Дара. За нею Сергій. Коси золотою короною лежали над чолом, — високе, опукле, воно було нахмурене; на ніжних дитячих губах не було звичайної пустотливої іронії, — вони були щільно стиснуті, неначе рішилися не випускати з уст того, що ховалося в грудях.
Дара вставила свічку в свічник піаніна, відчинила кришку й почала перегортати ноти.
Сергій став за її стільцем. Блакітні, неначе спухлі очі його в пенсне дивилися сумно та боязко. Дуже широке, розумне чоло вкрилося сіткою зморшок. Це завжди бувало у його, коли він переживав щось неприємне. Звичайно Дара тоді одною рукою брала його за голову, а другою терла зморшки доти, поки тонкі, загострені, сухі губи його не змягчалися усмішкою. Тоді й зморшки розходились.
Стоячи за її спиною, він одною рукою поглажував жовту, подібну до звислої з возу соломи, борідку, а другою все шукав місця на спинці стільця Дари, щоб спертися. Але рука зсковзувала і нарешті зачепила Дару. Дара озирнулась, запитуюче подивилась на Сергія, потім на його руку та знову повернулася до нот.
Сергій зніяковів, заклав руки за спину й заходив по кімнаті. На ногах були широкі штани; груди вузькі, плескуваті, голова велика. Від цього груди та плечи здавалися найтоньшою частиною тіла. Иноді він кахикав, як хворі на груди.
Раптом знову спинився за спиною Дари й тихо, нерішуче сказав:
— Даро... Неможна-ж так...
Дара нетерпляче мовчки перегортала ноти.
— Чого ти шукаєш? Може, я знаю... Даро!
— Ні, ти, не знаєш.
— Даро!
Дара з досадою озирнулась.
— Ну, чого тобі? "Даро, Даро"... Ну, що таке?
— Що з тобою?
— Га?
Знову одвернулась і почала шукати.
— Ага! Е... Що зо мною? — раптом чудно подивилась вона на його — Слухай, я скажу.
І, посміхнувшись, Дара, схилила злегка голову до нот і сильно вдарила по клявишах. Зпід них вихопилися звуки, сміливі, сильні. Вони, як коні; гриви буяють, голови підняті, дзвінко та міцно бьють копита. Дикі коні, вуха притиснули, шарпнулися, витяглись, скажено несуться, летять; грудки землі летять зпід копит.
— Даро!
Згуки, — як вітер; зтомлено дихає, сил більш немає... Блідими устами ніжно цілує сиві колоски, вони томно схиляють голівки й тихо шопочуть про щось темно блакитним василькам.
Вмить вітер шарпнувся. Ні, то не вітер, блідий хтось і лютий. Хапає кривими руками крики з дна серця, шпурляє їх в небо, у землю, у Бога. Тісно йому, душно
йому! Більше мук, більше!
— Даронько!
Несеться потік. Піна, як клоччя, на берег летить. К чорту перепони! Раз, раз! Несеться потік. Дитину схопив, — з берега, — закрутив, змахнув і об скелю, раз! — і нема. Котиться каміння з жахом, велике, безсиле каміння. Грохіт, рев, свист, сиві смуги небо розсікли, небо кроввю налялось...
— Даро!!
Земля здригнулась і тріснула. Кінець. Годі, нічого нема...
Сергій стояв блідий закривленими мукою губами.
Дара різко підвелася, обернулась до його й посміхнулась.
— Гарна річ... Правда?
Ніздрі їй підіймались і опадали. Вона трохи зблідла.
Сергій мовчки одійшов і сів у фотель, схиливши голову на руку.
Дара підійшла до його, тихо погладила по голові й сказала:
— Ну, годі... Важко мені трохи, але це пройде. Не треба так близько до серця приймати все це...
— Але чому важко? — з мукою підняв голову.
— Не знаю... Так... Багато. Дурниці.
Він знову схилився й задумливо, ледве чутно вимовив:
— Змінилася ти останніми часами. Задумуєшся, нервуєшся. Така моя бадьора, ясна... і щось... Не знаю я...
Він замовк. Мовчала й вона, дивлячись у вікно похмурими, суворими очима.
— Даро! — раптом тихо сказав Сергій, не підводячи голови.
Вона мовчки подивилась на його.
— Я цю ніч... спатиму у тебе...
Дара вся стрепенулася.
— Ні! — одрізала різко та злісно.
— Але чому ж?
— Сам знаєш. Покинь.
— Але Даро... Не можна ж так... Ти ж...
— Ні, кажу! Знову будеш хворіти цілий тиждень. Ти й без того тепер кашляєш багато. Це шкодить тобі... А коли це для мене, то... Ну, словом, цього не буде, — от і все. Годі. І крім того, от що ти повинен бути тепер яко мога здоровшим, власно тепер. Чуєш? Ти мусиш, нарешті, покінчити з Мироном! Остаточно розбити, знищить, просто стерти, не лишити каміня на каміні від його теорій. Розумієш? Неодмінно!
— Господи! Та його нищити нема чого, це ж так ясно... "Професійні спілки простітуток!" Хм!... Це ж тільки смішно.
— Ну, не для всіх. Для тебе ясно, для других ні. Треба, щоб для всіх було ясно. Завтра ти повинен все для цього зробити. Чуєш, Сергію, я багато сподіваюся від тебе завтра. Чуєш?
Вона навіть почервоніла. Тонкі ніздрі підіймались і опадали; і коли підіймалися, кінчики їм робилися біліщими.
— Ти дуже хвилюєшся...
— Так, хвилююсь. Хіба-ж... Ну, звичайно, хвилююсь, що ж тут дивного, я не розумію.
— Хіба-ж я кажу, що це дивно? Цілком зрозуміло.
— Що зрозуміло?
Сергій зовсім був здивований.
— Слухай, Даро, я не розумію тебе.