Вираз її обличчя не зовсім відповідав смутковому убранню, – на лиці скоріш дивування видко було, аніж смуток. "Що ж буде далі?" – говорив її погляд.
– Вибачайте, ясна пані! – мовила, увійшовши, служниця – єдина, що зосталась при Софії, – вибачайте, там якісь панове бажають бачити ясну паню.
– Я не приймаю нікого.
– Вони кажуть, що конечне мусять бачитись. Казали, що готові цілий день ждати.
– Ах, як се нудно! Ну, добре, я вийду.
В салоні її дожидало троє людей. Елегантний салоник, певне, ніколи не бачив таких гостей. Обличчя тих людей були виразно орієнтального типу, їх чорні гострі очі пильно оглядали всі речі в кімнаті і немов міряли саму кімнату. Вони стояли тихо і тільки часами мінялись уривчастими швидкими фразами.
– Ну, і довго нам ще ждати? – запитали вони у служниці, що верталась від Софії.
– Ясна пані зараз вийде, – відмовила служниця, кинувши на їх погляд, повний презирства.
Вони якось дивно переглянулись при слові "ясна пані", однак не сказали нічого. В ту хвилину вступила Софія. Глянувши на тих людей, Софія змінилась на виду: вона відразу догадалась, що то вірителі.
– Чим можу служити? – спитала вона їх трохи непевним голосом.
– Сподіваємось, що пані відомо, які стосунки мав з нами покійний князь? – замість відповіді спитав Софію один з вірителів.
– Так, я знаю. Але… ті справи…
– Ми, власне, прийшли, щоб скінчити з тими справами.
– Але я не знаю достотне тих стосунків, скільки того довгу… і взагалі…
– Ну, ми будем зараз то показувати! – і з тими словами один з вірителів витяг з кишені спору пачку вексельових рахунків; потім, бачачи, що Софія не зважується і взятись до тієї папуші, додав: – А от і загальна сума всіх довгів.
Софія глянула на ту "загальну суму", і в очах їй блиснула розпука.
– Коли ж я повинна сеє сплатити? – спитала.
– Зараз! – відказали в один голос вірителі.
– Але ж… се неможливо! Я не можу сплатити вам такої суми зараз! – тремтячим голосом вимовила Софія.
– То ми будем описувати ваш дім, – спокійно відповіли вірителі.
Потім вони перекинулись між собою скількома незрозумілими словами і вийшли з хати, не глянувши на скаменілу Софію.
Софія стояла нерухомо, безвладно опустивши руки, обличчя її мало вираз дитячої безпорадності. Але зненацька їй в очах прокинувся якийсь промінь надії. "Я пошлю телеграму таткові! – пронеслась у неї думка. – Так, він певне може помогти мені! Він мусить помогти!" Вона швиденько написала скілька слів на клаптику паперу, хутенько вбралась і поїхала сама на телеграф. Спершу вона нікого, нічого не бачила навкруги себе і власні думки снувались без ладу в голові, але потім, під впливом ясного, свіжого, зимового ранку і тієї веселої, гучної юрби, що снувалась бадьоро вулицями, думки її стали спокійніші. "Так, так, напевне татко визволить мене з сеї напасті!" – думала вона і дивилась перед себе з надією.
Вернувшись від телеграфу додому, вона застала вже там вірителів, що походжала по всіх кімнатах певною, вільною походкою і наглядали, як описують всі речі. Софію се вразило страшенно. "Вже! Так хутко!.. Боже! Куди ж я подінусь!" – вона з жахом вибігла знов на вулицю. Вона йшла, бігла, сама не знала куди. "Що робити? Поки-то прийде відповідь таткова, а тут!.. Ні, треба кудись іти, когось порадитись! Кого ж? Хіба піти до тітки? Ні, – вона завжди була непривітна до мене, – не піду… До кого ж я вдамся? – Софія спинилась… – Піду до баронеси!" – несподівано зважила вона. Софія сама не знала, звідки прийшло їй те на думку і чого, власне, має вона там шукати поради, але не час було розважати над тим. Хутко прийшла до дому баронеси, раптово, поривчасто подзвонила і спитала, чи дома баронеса і чи приймає. Слуга пішов і вернувся з відповіддю, що баронеса нікого не приймає. Одначе Софія, мовивши, що конечне мусить бачити баронесу, швидко подалась у кімнати. Не заставши нікого в салоні, вона вступила до будуара.
Баронеса була сама в будуарі. Вона сиділа перед коминком на великому вигідному фотелі; сеє вона дозволяла собі тільки без сторонніх людей, знати ж було, що вона нікого не ждала. Сиділа вона, відкинувшись на спинку фотеля, але постать її була випростана (горбитись вона не звикла). Вбрана вона була тепло і закутана була в не менше теплій шалі, хоча у кімнаті і так було тепло, а перед коминком навіть гаряче. Очі її дивились на вогонь, на гордому, колись гарному обличчі панувала сувора задума. Від тих дум брови зсунулись, очі дивились надто поважно, а вид здавався ще старішим.
Зненацька увійшла Софія. Баронеса здригнулась і прикро споглянула на Софію.
– Ах, ви так несподівано увійшли! – мовила, розтягаючи слова, то ж було знаком прикрого настрою.
– Вибачайте, баронесо! – озвалась до неї Софія збентежена. – Я ніколи б не відважилась турбувати вас, але тепер… в таку хвилину…
– Чим можу служити? – запитала знов так само баронеса.
– Ви знаєте мої нещасні обставини!.. Чи сподівалась я, що се так може далеко зайти… ах, се так несподівано!..
– Почасти, я думаю, се могло бути сподіване. Певне ж, для вас не були таємницею справи небіжчика вашого мужа: il n'etait pas un richard. Велика шкода, що так сталося, але треба було б завчасу подумати о тім. Il fallût être un peu économes.
– Ох, так!.. тоді!.. хто ж знав… Тепер нещастя, така руїна… все описують!.. – і Софія слізьми умилася.
Баронеса насупилась і почала дивитись в другий бік. "Voilà une scène bien bête!" – думала вона.
– Заспокойтесь, немає чого так надто десперувати, – вдалась вона знов до Софії, – хоч, справді, не знаю, чим би могла вам порадити.
Софія трохи стишилась від холодного тону баронеси.
– Я думаю, ви, баронесо, яко давній друг князеві, і при тому ваші зв'язки в світі…
– Що ж, се тут не поможе! Я не знаю, що б вам сказати… Хіба вже при таких обставинах, si votre situation est si extrême, вам прийдеться, може, подумать о місці…
– О якому місці? – запитала Софія.
– О якому-небудь обов'язку, наприклад – місце гувернантки…
– Я? За гувернантку? – перепитала Софія наче непритомно, мов не розуміла значення речей баронеси.
– Так, за гувернантку. Врешті, ви, може, й справді не в стані бути нею, – votre éducation n'est pas si faite. Адже ж ви, певне, не можете давати лекцій музики? Ви учились музики?
– Я вчилась тільки співу!.. Та ні, се неможливо, я про се не можу навіть думати! – сказала Софія, вставши стурбована, сливе ображена. – Не можу! та й не хотіла б!
– Ну, в такім разі, коли ви не можете бути за гувернантку, – провадила далі баронеса байдужим голосом, незважаючи на турботу Софії, – то в такім разі вам прийдеться хіба шукати місця компаньйонки, се не потребує великої едукації. Та от, наприклад, – я їду хутко на води за границю і, власне, бажала б мати при собі яку особу pour la compagnie. При ваших крайніх обставинах…
– Так, мої обставини лихі, але врешті не такі вже крайні. Я послала телеграму до батька і хутко збираюся їхати сама.
– А, коли так!.. – баронеса теж встала з фотеля. – Бувайте здорові ! – і вона подала руку Софії, що рушила до неї прощатись.
– Одначе радила б вам подумати… – додала баронеса, коли Софія вже зовсім відходила.
– Спасибі! Adieu! Сьогодні я їду до батька! – і Софія вийшла з будуара.
6
Пан і пані Турковські сиділи собі сами в своїй сільській господі. В цілому домі було тихо і якось самотньо, бо й не було в ньому нікого, окрім старих, навіть Наді не було, вона зосталась в місті в інституті.
Обоє старі сиділи мовчки, пані плела панчоху, пан читав якусь газету.
– Слухай-но, щось ніби заїхало до двору! – зненацька обізвалась пані до чоловіка.
– Хто ж би то? – пан Турковський встав і хотів вийти подивитись.
Коли се якась постать жіноча швидко вбігла в хату і кинулась до пані Турковської.
– Софійко! Се ти? – скрикнули разом батько й мати. – Так несподівано!
– Ах, мамочко! – і Софія заридала, припавши на плече матері.
– Що тобі, моя Софійко? Заспокойся, на бога!
– Ви одержали мою телеграму? – спитала Софія, трохи заспокоївшись. – Ви знаєте моє лихо?
– Знаємо, знаємо, але що ж мали робити? Чим же ми могли тобі порадити? – Далі, трохи згодом, мати додала: – А що ж ти думаєш тепер робити?
Софія з дивом глянула на матір.
– Що ж? я не знаю!..
– Ну, потім вже про те подумаєм, а тепер ти, Софійко, либонь, втомилася з дороги, відпочинь!
Софія пішла з матір'ю в другу хату. Хата нагадала Софії власну її хату, що вона жила панною. І свічадо те саме, і постанова.
– А де ж Надя й Павлусь? – згадала Софія.
– Вона в місті, в інституті, а Павлусь в гімназії! Де ж їх тут тримати? Яку можуть вони осягнути едукацію і кар'єру в сій глушині? Се тільки для нас, старих, добре. Нам уже що! Аби спокій!
Слово "глушина" вразило Софію прикро. Пані Турковська пішла наглянути, як і куди будуть зносити речі Софії.
– А тобі я радила б заснути трохи: ти така здорожена та зжурена, – мовила вона дочці, відходячи.
Софія не думала спати лягати. Приступила до вікна і стала дивитись. Вікно виходило в садок, садок був невеличкий, але в ньому було кілька старих дерев, що стояли, сумно схиливши віти під тяжким навісом снігу. За садком видко було чиюсь хатину стареньку, снігові намети підходили їй аж попід віконечка. Далі видко було вулицю і громадську криницю з журавлем високим. По той бік вулиці стояла церковця з зеленим дахом, навколо неї мріли крізь туман зимовий похилі хрести на сільському цвинтарі. На вулиці не було ніякого руху, тільки часом яка молодиця прийде по воду до криниці, тихо, риплячи, нахилиться журавель, потім знов випростається, і знов вулиця самотня. В близьких хатах ще не світилось, хоч надворі вже смеркало.
"Правдива глушина!" – подумала Софія, відступила од вікна і вийшла геть з хати…
Скільки жила Софія на селі, то більш не задивлялась на той краєвид.
– Слухай, Софійко, – мовила їй мати через скілька день, – одначе, як же ти думаєш далі бути?
Тепер се питання не здивувало Софії.
– Не знаю! треба щось думати, – відповіла, – звісно, що тут я нічого не діждусь.
– Хто його зна! – вкинув пан Турковський. – І лихо знало того князя, що він так хутко вмре! Ну, хоч він і старий був, а все ж міг би ще жити. І де він свої гроші подів? Здається ж, мав і доми, і маєтки.
– Та що вже там! – з досадою мовила Софія.