Той поцілунок відбив мені всю пам’ять; я навіть забуваю про квіти, що лежать поряд на парапеті. Оксана сама бере їх і підносить до обличчя. До мене теж долинають тонкі пахощі нарцисів.
— Я тобі щось купила, — каже і, зануривши руку в торбинку, виймає автомобільний компас — кульку, яка плаває всередині іншої кульки в якійсь рідині. Тоді знову порпається в торбинці й подає мені тонкі шкарпетки. — Бавовняні, — каже, — бо від синтетичних у тебе ноги стомлюються.
"Виявляється, життя має ще й таку сторону, — майнула мені думка. — І щоб це спізнати, я мусив прожити сорок п’ять років, хай би вони запалися!"
Ми виходимо на видноту й простуємо вздовж гомінкої набережної. Оксана бере мене за руку, і я починаю час від часу відчувати дотики її стегна. Раніше за таких обставин мене гриз комплекс неповноцінності, адже різниця в віці була очевидна. Я й досі його не позбувся, і непомітно, але пильно вдивляюсь в обличчя стрічних перехожих, особливо жінок. Та в їхніх поглядах часто читаю таке, від чого приємно лоскоче самолюбство й від чого Оксана щільніше притискається до моєї руки. Ми прогулюємося від порту до готелю "Ореанда" і назад, а потім я повертаю на вулицю Червоноармійську, в кінці якої височить мій готель.
У ліфт набилося чоловік із десять. Раз по раз клацає автоматика, гудіння уривається, розсовуються і зсовуються стулки дверей. Під стелею яскраве світло, і Оксана уважно дивиться на мої скроні, в яких іще недавно плуталося чимало сивини. Я крадькома спостерігаю за виразом її засмаглого обличчя, але, крім уваги, на ньому нічого не можу прочитати.
— Товаришу Негуренку, у нас дозволено гостям бути лише до одинадцятої, — наздоганяє нас нерішучий голос коридорної.
Блимнувши на циферблат, на якому вже десять, відповідаю:
— Гадаєте, тієї години нам стане?
Її мовчання я сприймаю як домовленість.
В яскравому світлі, яке я щойно ввімкнув, Оксанине обличчя аж пашить, навіть густа бронзова засмага не притлумлює того рум’янцю.
— Ніколи не подумала б, що ти такий зухвалець, — каже вона.
Замість відповіді пригортаю кохану.
— А що як зайде ота жінка, — шепоче Оксана.
— Не зайде, — кажу впевнено.
… Третя година. Нерухоме небо здається інкрустоване зорями. З балкона виднїються контури Ай-Петрі, біля вершини якої гуртується ватага хмар, їх нагнало з-над моря ще зранку, але вітер нездужав перевалити їх на той бік, і вони зараз схожі на чорні баркаси, припнуті до вершини гори. Ніч населила місто ілюзорними образами; та й сама Оксана, яка стоїть на балконі, закутавшись у блакитне покривало, теж нагадує одне з творінь темряви. А Віктор готує чай. Він привіз із собою електрокип’ятильник і все необхідне для приготування чаю в умовах готелю. У неї завжди було таке відчуття, що Віктор — її коханий і чоловік — це лише незначна частина його великої і водночас невидимої особи, яку їй належить довго ще відкривати. Власне, це і надає його постаті тієї глибокої перспективи, краю якої не видно і яка тільки відчувається. Їй завжди здавалося, що ті думки, які він висловлював на лекціях чи в розмовах із нею, мають потужне підґрунтя; вони прості, як істина, хоча шлях до них складний і тернистий. Саме ця його особливість — коли ти відчуваєш, що перед тобою не ціле, а частина невидимого цілого, надають йому, принаймні для неї, якоїсь таємничості і притягальної сили. Та сьогодні вона спізнала його раптом як чоловіка, якого не точать ні високі думки, ні сумніви і який живе лише нею. Вона вперше забула про ту різницю у віці, яка давалася взнаки чи то надто зрілим його судженням, чи стомленим поглядом, чи стриманою ласкою, коли в ній самій кипіли почуття. А надто її вразила зовнішня зміна: кудись поділася зі скронь сива парость, посвіжів обличчям. На набережній вона впізнала його тільки по постаті. І всьому тому — вона причина, бо інакше, як пояснити той нестримний чуттєвий шал, який захлюпнув їх сьогодні. Вона всміхнулася, згадавши застереження подруг щодо невідповідності "деяких інтимних особливостей" людей із такою різницею в роках, як у них з Віктором.
Оксана вловлює духмяний запах чаю, а за мить на балкон виходить Віктор у вилинялих шортах.
— Ходімо, — він легко піднімає її, укутану в блакитний марселін, і несе в кімнату, де світло нічника на столі ледь пробивається крізь накинутий зверху рушник. Біля того нічника чай у двох склянках здається збісім чорним.
Коли я розплющив очі, то довго не міг уторопати: вечір зараз чи ранок; у кімнаті, щільно заштореній, стояв присмерк, до того ж годинник, який я звечора забув накрутити, зупинився. Оксани в кімнаті не було. Я відчував у собі такий прилив сил, що хотілося літати. Коли розсунув штори, в очі вдарив полудень. Водночас я вловив запах чогось смачного. На широкому тарелі поряд з гарніром лежав біфштекс і смажене яйце. На аркуші паперу, що накривав склянку молока, Оксаниною рукою було написано: "Любий! Я вчора не попередила в пансіонаті про свою відсутність. Спішу туди, бо заб’ють на сполох. Посуд віднеси в буфет. Жди мого дзвінка". Замість підпису — помадний відбиток губ. Мені й на душі було спокійно, бо Оксана, здається, не помітила "підробки". З одного боку позначилося те, що ми зустрілися ввечері і, отже, різницю важко було вловити, з, іншого — образ мій в її свідомості, мабуть, не був досить чітким, і тому ні з чим було порівнювати.
Обізвався нарешті телефон. Оксана.
— Пообідав уже?
— Ага. Ти з мене трутня зробиш.
— Не зроблю… Тут продають квитки на концерт органної музики. Підемо? О восьмій початок.
Я не в захваті від Оксаниної пропозиції. Мені більше хотілося б погуляти з нею містом, коли спаде полуднева спека. А потім знову прийти в готель… Але я схвалюю її пропозицію, бо їй так хочеться.
— Отже, жду біля філармонії, — каже вона. — Одягни той костюм, у якому ти був учора.
3
Звуки плинули врочистими хвилями, одна по одній звідкись ізгори; вони то гасилися непомітно в партері, то розбивалися, відкочуючись під синю сферу бані. В залі переважно молодь і літні люди. З мого покоління тут одиниці. Отже, міркував я, мистецтвом цікавляться ті, хто має або майбутнє, або минуле. Іншими словами — ті, хто ще не впрягся, і ті, хто вже випрягся… Чи не хибне узагальнення? Тим часом орган сходив врочистими звуками Бахового хоралу. Оксана ніби закам’яніла, як і всі, хто тут сидить (я це бачу краєм ока), не зводить погляд з батареї органних труб. Я ж не" ренісся думкою в свою дослідницьку, де на столі лежить чернетка першої наукової статті Нестора Івановича— шість пожовклих спорохнявілих аркушів, списаних зеленою пастою. Ото і є місце старту мого вчителя. Між цією статтею і останньою монографією відстань у 60 років. Усі ці роки Коваленко біг, не знижуючи швидкості; навіть з певним прискоренням. Віхи, які він долав, — то етапи розвитку геронтологічної науки, а результати — фундаментальні наукові праці, яких потребує людство. Він упав знеможений і одразу ж умер, як загнаний кінь, а смолоскип його ще довго тлів, аж поки не підбіг я і не підняв його. Та в моїй руці він палає не так яскраво, як у руці Коваленка, і, мабуть, тому, що я з тих спринтерів, які краще біжать за лідером, коли ж самі опиняються в лідерах, то швидко втрачають на швидкості. Такі бігуни не люблять, коли їм хтось дихає в потилицю, і, отже, справжніх учнів не мають. У мене теж немає учнів, якщо не рахувати студентського загалу. Я біжу сам-один. І смолоскип, який колись випаде з моїх рук, довго тлітиме на дорозі (якщо не згасне зовсім), доки його підніме хтось, можливо, з іншого покоління… Що це? В залі тиша. Але повітря ще здригається від останнього акорду. Органіст не дуже ловко підводиться, йому дякують щедрими оплесками. Я симпатизую цьому чоловікові. Він позбавлений отого зовнішнього вишколу, який відрізняє професіонала від аматора, хоча йому вже десь за сорок, а мистецтво його справжнє. Коли оплески вщухають, чоловік знову вмощується за орган. Чорна блискуча спина і звисаючі фалди фрака роблять його схожим на жука-скарабея з білою смужкою на короткій шиї. На мить він завмирає з витягнутими руками, а тоді повітря здригається від величних звуків токати. А мене під ті чіткі римовані звуки раптом пронизує терпка думка: що коли трапиться те, невідворотне, чи подбає хто про те, аби пам’ять про мене не згасла? Ні, не епітафія на гранітному надгробкові, а на пам’ятникові, що його творить людина за життя. Про будівельний матеріал собі на такий пам’ятник потурбувався старий Коваленко: сотні журнальних публікацій, десятки монографій, винаходи, відкриття. Матеріал, на п’ять грубезних томів, зміст яких важчий від лабрадориту і таємничіший та глибший від синього блиску цього мінералу. Я й сам — один із шматків такого будівельного матеріалу в його постаменті. Вчена рада доручила мені, а певніше, я сам зголосився бути упорядником і редактором наукової спадщини, яка має вийти друком до дев’яносторіччя з дня народження Коваленка. Мабуть, ще не час клопотатися майбутнім, тим паче що Нестор Іванович напророчив мені довге життя. Перед тим, як поставити діагноз, уважно роздивлявся шкіру на руках, обличчі, шиї, пробував її на дотик. Він казав, що людська шкіра, то пергамент, на якому позначено час" дарований природою на життя; треба тільки вміти його прочитати. Він й собі напророчив, а може, й наврочив з точністю до півроку. Та оте його "шосте" чуття, як я згодом переконався, мало цілком реальну основу. Коваленко все життя вивчав довгожителів. У його товстелезному альбомі вміщено понад три тисячі кольорових знімків людей, яким перевалило за сто, з детальним описом найближчих родичів, способу життя, звичок, важливих змін у житті. Багатьох він знав особисто І часто відвідував, це зважаючи на досить похилий вік. Якось, повернувшись із такої подорожі, він сказав: "Але ж і Хижняк! Вже сто тридцять має, а на шкірі майже не помітно ознак старіння. Жартує і регоче, як молодий".
Мені подумалося про зміни в суспільстві, які можуть настати від вживання людиною ювеналу. Люди, що продовжують собі молодість, стануть багатшими досвідом, одночасно збільшиться інтервал навчання, отже, людина стане грамотнішою. До того ж з віком людина добрішає, в усякому разі, стає терпимішою до інших. Таким чином окрема людина від вживання ювеналу стане досвідченішою, грамотнішою і добрішою (або хоч терпимішою).