Він сідає і пише лантух віршів чи то оповідань про вишневі садки і — головне — про "хай живе навіки червоний неп!" і несе їх до міста. В місті виясняється: твори не годяться. Це значить, що його, за "енком", "комплекс рефлексологічних відбивачів" (от бачите, тов. Майфете, вашу статтю таки вчитали!), — так-от, цей "комплекс" в стані примітивності. Але просвітянин цьому не вірить i приймає "октябрську" платформу. Так підійшли ми до другої засади, яка мусить розчарувати "енка": — "Митцем взагалі" може бути тільки виключно яскрава індивідуальність, яка має, не тільки чималий життєвий досвід, але й, в силу деяких фрейдівських передумов, зрегулювала свою творчу діяльність по призначеній їй сліпою природою путі. Ви скажете, що це абстракція? А ми вас порадимо постудіювати психоаналіз. Ви скажете нам, що відціля недалеко й до містики? А ми вас порадимо не плутати понять: одна справа — містика, а друга психіка, і говорячи про психічне явище, ви не минаєте й абстракції. Ви скажете нам, що це агітація за "зверхлюдину"? А ми вам відповідаємо: — А Ленін, а Маркс, а Ньютон, а… а…— хіба це звичайні люди? Чи, може, ви гадаєте, що вони нічим не відрізняються від просвітянина? Даремно! Історію, звичайно, роблять не вони — маса, не герої, а класи. Але ми б були кишеньковими матеріалістами, коли б побоялись ваших неписьменних закидів в ідеалізмі. Марксизм тим і відрізняється від "панікьорства", що він завжди прямо дивиться правді в очі. "Зверхлюдей" нема, але є яскраві індивідуальності. Цього цілком досить, щоб не поспішати з дешевими фразами про "октябристське" колективне мистецтво з претензіями на прерогативи в цій галузі. Але нас не стільки цікавить у цьому разі теорія, як "практика". Ми гадаємо, що художника і без Фрейда можна пізнати (хоч почитати його, Фрейда, й слід). От вам, як пізнає його той же Плеханов. Цитуємо: — "Коли письменник, замість образів, оперує логічними доводами (бачите, очевидно, теж за Шпенглером) або коли він свої образи видумує для доказу певної теми, тоді він не художник, а публіцист, хоч би він писав не розвідки і статті, а романи, повісті і театральні п'єси". Слухайте! Слухайте! Слухайте! Чи, може, й тепер не чуєте? "Треба бути об'єктивним у процесі художньої творчості і суб'єктивним в оцінці громадського руху", — так вчить нас перший фундатор марксистської естетики. І коли нас "Просвіта" примушує оспівувати той громадський трактор, що ним завідує недавній прапорщик Смердипупенко, то ми кажемо: — Смердипупенка ми підтримуємо, бо він допомагає нам відбудувати господарство, але поеми про нього ми не утворимо: по-перше — ми хочемо оспівувати не "трактори", а людей, пo-друге — Смердипупенко для нас одіозна фігура і, по-третє, "не всяку ідею можна втиснути в художній твір". Oт що каже з приводу цього англійський критик мистецтва Рескін: — "Дівчина може співати про загублене кохання, але скупердяга не може співати про загублені гроші". Словом, за просвітянською послідовністю: — Митцем треба народитись (nascuntur poetae… — поетами народжуються(латин.)), бо ніяка "октябрська" платформа в цьому разі ніяк не врятовує. (Який жах! Правда, товариші "хапи", "лапи", "мапи"?)
ІІІ
Що ж говорить про мистецтво взагалі наш високовчений "енко"? Та й чи говорить він про нього? Тут ми примушені козирнути колективному творові "Просвіти": — Пробачте нам, товаришу Пилипенко, але треба визнати, що ваші підкожушні мешканці, не в примір вам, одразу взяли вола за роги і не почали своєї статті з економічного аналізу сучасного села, як зробили це ви 18-го цього місяця в своїй доповіді "Європа чи "Просвіта". Яке ж дає визначення просвітянин "мистецтву взагалі". Намоловши три мішки гречаної вовни про те, як дивиться на цю штуку Хвильовий і "одні", натякнувши на своє новаторство без "душевного шаблону" (ну й типус!), визначає він так: "Отже, цей самий "енко" каже — кому виключно Шпенглер з Бахом і Моцартом, а кому й вони, й Остап Вишня, й Богуславський з червоними маршами. Я тримаюсь всіх!" Ще раз умри, "Просвіто", — далебі краще не напишеш! Поки справа йшла про погляд Хвильового, "енко", поставивши перед собою завдання вияснити "прописну істину", плутав, як хотів. Коли ж справа дійшла до його власного погляду на це "мистецтво взагалі", він спершу здрейфив… Потім подумав і вирішив: давай спекульну на Вишні та Богуславському. І спекульнув. А втім, ми його за це не обвинувачуємо: — І справді, що йому робити, коли його ерудиція ввійшла в рамці двох брошур: "октябрської платформи" й "промови Леніна на ІІІ Всеросійському з'їзді комсомолу". Але все-таки дозвольте, друзі, кваліфікувати цей факт як безпардонну розумову вбогість, що її й близько не можна допускати до теоретизування нового мистецтва. Дозвольте сказати, що слюсар — слюсар, і коли він не знає, що таке "мечик", то його женуть у слюсарну студію, де він, напевне, не буде збирати нафтянки. Отже, й художник-художник, і коли він не знає, що таке мистецтво, то запропонуйте йому поїхати хоч би до Брюсівського інституту і не виводьте його на глум. Бо й справді: коли справа йде "про високе мистецтво", тоді геть абстракцію! Коли ж дійдемо до абетки, то тут "дайош" інтуїцію: мовляв, і без абетки обійдемось, наше соціально-просвітянське походження не схибить нас. І цікаво нам: — Невже-таки вся наша "молода" молодь так безвихідно слабує на інтелект, як цей немолодий "енко", що намагається репрезентувати її? Ні! І тисячу разів ні! Це — скандальне непорозуміння, цей симбіоз "енків" з нашою молоддю. Бо ж з такою убійчою логікою може вилазити в часописи тільки безсмертна, нахабна "Просвіта". Бо ж недарма група так званих "молотівців", прийнявши нашу статтю з цікавістю, й досі не спромоглася відповісти нам. (А вона ж "нахвалялась"!) Ми прекрасно розуміємо, що наша позиція вельми невигідна. З одного боку, так званий "октябристський" пролеткульт так загодував молодь своєю смачною кашею, що вона вже заговорила про "собачу ідеологію" (напостівський Лілевич) і остаточно заплутала соціальну роль арифметики з йолопівською абстракцією, намагаючись втиснути в 2х2 якусь класовість. З другого боку — і це ми прекрасно розуміємо, — демагогія й спекуляція "енків" для молоді надто вигідніша: вона не заставляє багато думати і до того ж з кінематографічною швидкістю видає ярлички "кваліфікації". Залишається тільки сісти на вишню, заплющити очі і спорзно виспівувати, як соловей напровесні… поки підійде фортуна і забере у клітку, що її призначено для невдачників. Ми все це розуміємо. Але ми пам'ятаємо й пораду Чехова: — Коли дитина народиться, то її перш за все треба вибити, приказуючи: не пиши віршів і оповідань, бо будеш лодирем. Ми маємо досить громадської мужності одверто сказати це і віримо, що наша гірка правда, кінець кінцем, не завтра, так позавтра прийдеться більш до смаку "молодій" молоді, ніж просвітянські "прописні істини". То нічого, що "енко" тримається кобиляк і задрипанок, які наводнили нині великі міста. То нічого, бо вдумливе студентство вже зрозуміло нас і знає, що ми, говорячи про "сатану в бочці", мали на увазі лодирів "з гітарою під полою", які слідком за незаможницькими дітьми потягли до городу свої стрічки й лантухи з віршами.
***
Але йдемо далі. Йдемо до просвітянського визначення митця. — "Я називаю (каже "енко") художником того міщанина "обивателя", який врівні з ходою розвитку класу-переможця зумів дати суспільству корисний твір". В тім-то й справа, що його не можна назвати митцем, бо, на жаль, він не дасть корисного твору. Бо митець, який йде "врівні з ходом розвитку класу", перестає бути митцем. Марксизм не був би марксизмом, коли б він не будував свою теорію на досвіді минулих віків. А минуле каже: — Справжні митці, як митці, завжди попереджали свій клас і ніколи не йшли з ним врівні. Інша, вибачте за вираз, теорія не тільки профанує пролетарське мистецтво, але й становить глибоко консервативний чинник у розвиткові суспільства. Не треба плутати понять: одна справа лікнеп, а друга — мистецтво. Наш пролетаріат ще й досі з більшим задоволенням дивиться на халтурну "сатану в бочці", ніж на курбасівську постановку. Але це зовсім не значить, що той, хто напише червону "сатану в бочці", буде митцем. Він теж халтурщик. І зовсім не випадково, що велику частину так званої агітаційної літератури писала безпринципна міщанська напівінтелігенція, яка нічого не мала і не має з пролетаріатом. Тут зіграла роль не ідеологія, а простісінький гонорар. Безперечно — і червона "сатана в бочці" найде свою поличку. Але розцінювати її можна не як "революційно-мистецький факт", а як факт, на кращий випадок, "революційний". Одна із ознак мистецтва — це його нестримний вплив на розвинений інтелект. Отже, коли наш лікнеп зробить своє діло серед нашого пролетаріату, тоді те пролетарське мистецтво, що про нього ми зараз будемо говорити, воістину буде творити чудеса, воістину буде могутнім чинником в розвиткові людськості і поведе її до ненависних просвітянинові "тихих озер загірної Комуни", де зустріне людину "втілений прообраз тієї надзвичайної Марії, що стоїть на гранях невідомих віків".
IV
Як же ми дивимось на пролетарське мистецтво? Як трактуємо шляхи його розвитку? Кілька років тому група невідомих літераторів зі своїм вчителем Володимиром Коряком випустила "універсала" і проголосила нову еру в мистецтві. — Були там "олімпійці"? — Були! — Відповідають вони за цей історичний документ? — Відповідають! Цей перший революційно-парадоксальний памфлет різко одмежовував старе мистецтво від нового і був одним із перших предтеч великого азіатського ренесансу. Ми знаємо, що наша остання фраза викликала усмішку не тільки на устах скептиків, але усміхнувся навіть Коряк. Отже, до Коряка: — Дорогий товаришу Володимире, порох є ще в романтичних порохівницях, і Дон Квізадо живий. "Жив Курилка!" Бо, на жаль, (чи, може, на радість?), життя без нього не обходиться, а мистецтво — так це тільки й поглядає на сервантесівського героя, бо без його допомоги ніяк не рушити вперед. Чи, може, ви згадали повстання проти вас? Тоді відповідаємо: погані ті учні, що, бачачи помилки свого вчителя, не пішли проти нього бунтом. Словом, як Аристотель: "ми любимо Платона, але більше любимо істину".