Небагато треба розуму, щоб додуматися: розкриті нові обшири розуму — це новий неспокій і бунт, зрештою, це нова кара Божа для непокірної людини у формі нових її проклять, які несуть їй нові нещастя. Велике благо автомобілі, але вони вже доїдають кисень на планеті, велика таємниця у розщепленому урані, але в ній затаїлася можливість загибелі цивілізації; велика таємниця розкривається літаками й ракетами у небі, але від того ширшають озонові діри; великого блага чекали від нових вір двадцятого століття: комунізму та фашизму, але вони принесли стільки бід, крові й нищення, якого історія ніколи не відала. Отож апологія глупоти, як не іронізував із того Еразм Роттердамеький, мала й має свій високий смисл, недаремно так ярісно її обстоював Іван Вишенський. Як це сказав апостол Павло: "Як кому з вас здасться, що він мудрий у цім віці, нехай стане нерозумний, щоб бути премудрим". Але тоді я ще всіх тих резонів не знав. Не відав, що Аллочка сповідує речі високого смислу, через це ми й розійшлися, по-дурному засперечавшись і до решти з'ясувавши, що між нами надто багато неперехідного. Мене палив юначий неспокій та вогонь, а вона ніколи такого вогню не відала — не по дорозі мені з нею було. Тож я пішов від неї, легковажно насвистуючи і зверхньо посміхаючись, а вона залишилася десь там, у темені часу, хоч ми потім з нею ще не раз зустрічалися, але щоразу холодніше й холодніше, а потім Аллочка почала виявляти до мене і якусь не зовсім зрозумілу ненависть, але це було вже не через моє ставлення до неї чи її думок, а через Артура, її брата, про це я ще розповім. Потім ми в житті розійшлися і наша любов розтала, як хмарка в небі, не полишивши й сліду. Але ні, слід залишився: оця дивогідна пам'ять про ту дівчинку, а зрештою, і те, що і вона, і я стали стандартними людьми. Життя моє від того не збагатилося, тобто я не став "краще жити", хоч і розумію високий смисл теорії sancta simplicitas — одне діло теорія, а інше життя.
4
Отже я покинув школу і влаштувався кочегаром в одному із високих будинків, кочегарка й отоплювала його. Саме тоді я зійшовся ближче з Аллоччиним братом Артуром і його калікою-приятелем Славком. Перестрів їх якось на вулиці, і Артур оповів, що в школі мій учинок викликав немало суперечок, що вони із Славком цілком на моєму боці й вітають мій героїзм, що Соф'я Вольфовна казиться і ще з більшою ярістю доказує учням, що російська література "самая лучшая, самая раразвітая, самая богатая, самая неподражаемая в мірє", а "русскій народ самий видающійся в мірє" і так далі. "Какіє тіпіческіє черти русского народа?" — питала вона в кожного учня, і всі мали відповідати: "Русскім прісуще смелость, чесность, героізм, доброта, ум, любов к труду, патріотізм, верность долгу",— ну, і скільки ще хто зможе придумати виключно позитивних рис. Славко при цьому заразливо реготав, звішуючись на костурах, а Артур саркастично всміхався.
Вчителька ж української літератури, теж Соф'я, але Іванівна, кожному учневі задавала інше запитання:
— Під впливом якої літератури розвивалася творчість Шевченка (Франка, Лесі Українки, Грабовського, Панаса Мирного і так далі)?
На це учні неодмінно мали казати готову формулу:
— Творчість Шевченка (Франка, Лесі Українки і т. д.) розвивалася під впливом великої російської літератури,— і при тому робити ягнячі очі.
Славко й на це реготав, аж головою поводив, звішуючись на костурах.
Новини були не тільки такі. Соф'я Вольфовна (і ми її називали, як і Соф'ю Іванівну, Сопля Вольфовна), чи директор, чи хтось інший, може, молодцюватий Білик, що був у школі парторгом, на мене в КГБ все-таки донесли, бо приходив звідти страшенно мордатий чолов'яга-нишпорка, і цей нишпорка в директоровому кабінеті розпитував про мене учнів, зокрема Аллочку і Артура,— їм стало відомо, що з Аллочкою я трохи дружив. Мордатий розпитував, чи не говорив я ще чогось "анти" — хто що там наляпав, Бог знає, але Артур сказав, що нічого від мене "анти" не чув, а що взагалі, я дуже високої думки про "партію і правітільство", а особливо про космонавтів.
— Та ти що? — здивувався я.
— Ну да, я люблю хохми,— сказав Артур, а його приятель аж заливався від сміху, звішуючись на костурах.
— Про "партію і правітільство" подумав, що я заливаю,— мовив Артур,— а про космонавтів повірив.
По тому Артур дав мордатому клятву, що нікому про цю розмову не розказуватиме, тож був відпущений з миром.
— Тобою, бач, поважні дяді зацікавилися,— підморгнув Артур.
— А що Аллочка?
— В Аллочки сам спитай. Вона свято виконує обіцянку про розмову з дядями — нікому ні слова! Серйозна дівчина!
Оте "серйозна дівчина" було сказане із глумом. Я теж запримітив: вона надто серйозна, аж прагматично, запрограмовано серйозна, із тих, котрі від засвоєних догм буття не відступають. Зрештою, мені таки довелося з нею зустрітися, і цього разу випадково,— це була наша остання відверта розмова, як людей, котрих щось зв'язувало, по тому ми тільки віталися, а коли й перекидалися якимсь словом, то принагідним, поки не перестали робити й це.
— Правда, що ти покинув школу? — спитала вона, а добре ж це знала — ми вчилися в одній школі, хоч і не в одному класі, вона була на рік молодша.
— Правда,— сказав я.— Стало нудно.
— І що ти цим доказав?
— Доказав, що я людина, яка має право на власну думку.
— Вважаєш, що це треба доказувати?
— Звичайно,— мовив я.— Бо коли добра людина не доказуватиме, що вона добра, гріш ціна її доброті. Коли людина з принципами не доказує своїх принципів, тобто не дотримує їх, гріш їй ціна.
— А може, тим принципам і справді гріш ціна?
— Може,— відповів я.— Але вони мої!
— І через ті принципи, яким гріш ціна,— розсудливо мовила Аллочка,— ти псуєш собі життя, не бажаєш учитися, щоб здобути порядне місце в житті, аби пристойно жити, не зможеш і вступити — оце ціна твоїм принципам?
Так міг би сказати мені хтось розсудливо-дорослий, і я зрозумів би його логіку. Але коли таке говорить юна, миловидна особа, якій поки що належить бути піднесеною, романтичною, поетичною, може, й трохи безрозсудною й нерозважливою,— це вже в людині якийсь гандж, подумав тоді я. Отож ми трохи постояли, трохи щось одне одному казали; звісно, Аллочка й не заікнула-ся, про що там її допитував один із слуг диявола з Миколаївської і що він хотів у неї про мене довідатися,— глянули одне на одного, як гідні жалю: вона жаліла, чи, власне, засуджувала мене за те, що я переходив у стан безпутніх, тих, які нічого в житті добитися не можуть, отже не можуть бути претендентами на її серце й руку, бо з того числа безпутні вилучаються категорично; я ж жалів її за повну відсутність у ній пориву, за старечу запрограмованість і надмірну впевненість, що чинить вона єдино правильно і що правда в цьому світі тільки така, яка вимірюється її мірильцем.
— Шкода,— по-менторському зауважила Аллочка.— Взагалі, ти хороший хлопець, але став на криву дорогу. І твої батьки тобі нічого не кажуть?
— Мої батьки,— сказав не без уїло-сті,— як і я, вважають, що честь людська дорожча від тимчасової вигоди.
— Думаю, вони так не вважають,— мовила Аллочка— й пішла повз мене, ніби я був дерево чи камінь, на які й уваги звертати не варто.
Отже я влаштувався працювати кочегаром — саме розпочинався опалювальний сезон. Кочегарка була в довгому підвалі, в глибині якого через отвір навалено купу чорного вугілля. Це вугілля я мав підвозити тачкою, висипати біля печі, а тоді лопатою засилати у жерло, яке гоготіло й палало. Ще в моєму розпорядженні була довга коцюба, якою я підгортав, чи, власне, запихав далі запалене вугілля, щоб було куди кидати нове. Отож я цим ділом і займався, а коли після роботи сякавсь у хустку, на ній лишалася їдка, брудно-чорна маса. Спецівка й сорочка бували мокрі від поту, обличчя, націлюване вогнем, пашіло, і на щоках відчувалися неприємно гострі голки. Перші кілька тижнів я неймовірно втомлювався і єдиною розвагою для мене було те, що вряди-годи до мене в часи роботи завалювалися Артур із Славком — в перервах між завантаженням вугілля ми вели гарячі, запальні суперечки, чи, правильніше, балачки про все на світі. Найбільше при цьому дивував мене Славко, якого я досі мав за реготуна і Артурову тінь, а дружили вони через те, думав я, що Артур каліці співчував. Виявилося щось зовсім протилежне: Артур улягав Славкові значно більшою мірою, ніж той йому. По-перше, Славко в школі вже не учився, він був на першому курсі інституту іноземних мов, хоч різниця між нами була мінімальна, але він уже тим самим ніби ставав вище за нас — він студент, а ми школярі, хай я вже також не школяр. Славко багато читав і в свої сімнадцять брався за Гегеля, читав греків та римлян, дістав десь дореволюційне видання Спінози, в обласній бібліотеці знайшов книжку Дмитра Багалія "Сковорода — український мандрований філософ", захоплювався німецькою літературою і відкрив нам Борхерта, Ремарка, Бйолля і Дебліна, яких ми читали запоєм, хоч Гегеля, Канта чи Спінозу утнути не могли.
— Як ти можеш це читати? — наївно питав я.
— Все просто,— казав Славко,— бо я не можу собі дозволити чогось не могти.
При цьому він поморгував оченятами за скельцями окулярів — окуляри почав носити тільки рік тому, і вони йому смішно личили. Його характер найліпше відбивала одна історія, яка сталася із ним у десятому класі. Учителем психології у них був великий оригінал, котрий ходив у костюмі в смужечку, із краваткою-метеликом, відверто вважав своїх учнів бовдурами і ставив усім без розбору самі трійки — при тому чинив це з таким зневажливим виглядом, ніби все йому остогидло: і учителювання, і власне дивацтво ставити усім трійки. Якось він викликав Славка, той порядно відповів, але дістав трійку. Тоді Славко голосно, на весь клас сказав:
— Я не хочу, щоб ви мені ставили трійку! Вчитель здригнувся і, розтуливши рота, на всі очі видивився на Славка.
— Да? — спитав він.— Ви це серйозно, монсеньйор?
Клас загиготів на "монсеньйора", а Славко незворушно сказав:
— Абсолютно серйозно, я хочу п'ятірку.
— Дивно,— сказав учитель психології й покліпав очима.— І ви твердо впевнені, що знаєте на п'ять? П'ятірка — це дуже висока оцінка, я сам не впевнений, що знаю предмет на п'ять.
— Ви, може, й не знаєте, а я знаю,— спокійно відповів Славко, і клас завмер, бо це вже було зухвальство.
— Аж так,— покліпав очицями вчитель і поправив краватку-метелика.
То був двобій двох кентаврів, як розповідав, сміючись, Славко.