Окремі візники зскакували на козли і хотіли вирушати, їх стягали. Зскакували інші. Нарешті один, виділений, під'їхав і згодився таки везти 5 кілометрів за 1 ½ злотих, тобто за 40 коп. Виявилося, що це був один з найбідніших міських візників, що ще сьогодні нічого не заробив. Він покірливо проклинав свою долю, але що ж зробити, ніде прикласти своїх сил, а щоб торгувати, треба мати капітал. Візників автобуси забивають.
— Ех, як бідноті жити, то краще в річку йти.
Він говорив зажурено доброю українською мовою, але з клясичним єврейським акцентом.
ЕСКІЗИ ВАРШАВСЬКОЇ КУЛЬТУРИ
Не плякaт, а правда
Вагон кур'єрського потяга до Варшави на три чверті зайняла воєнщина, зарозуміла, гонориста, не джентлменська і якась тупо польська офіцерська воєнщина. Між ними поважно монументилися два ксьондзи та купка цивільних типових волинських ("псякрев") панів. І я, слово чести, аж ніяк не маю наміру давати плякатну картину єдности генерала, ксьондза і пана, але протокольно описую зміст вагона другої кляси кур'єрського потяга на Варшаву.
В цій атмосфері, сповненій військовими позументами, срібними нашивками і димом паршивого тютюну мені зовсім не усміхалось виявити своє чужоземне походження, особливо східнього напрямку, хоч моя батьківщина пробігала своїми волинськими полями якраз попід вікнами цього вагона. Цілу дорогу я слухав і мовчав і, як до рідного, посміхався до німця, що вертався з Радянського Союзу після якихось справ. Ми один одного цілком розуміли.
Вражіння од Варшави
Цілком европейське місто. Чудесне місто, яке можна полюбити. Фабрики, мости, вулиці, рух, сила-силенна автомобілів — і чудова осінь у парку Лазєнкі, де в прозорі стави капають жовті воскові сльози кленів і каштанів, де юрби жирних коропів торкають мордами поверхню води й ці полеглі ескадрони жовтих посланців осени, торкають і далі ліниво пливуть в облицьованих каменем берегах, що з них заглядають у воду мармурові німфи чудесні, бездільні панянки. Зверху в небі турчить металевий шуліка з гніздами для бомб.
Вище Лазєнок — Бельведер, де мешкає вусатий пан, дуже знайомий нашим карикатуристам.
Пам'ятник декадансу
Недалечко й пам'ятник Шопенові — нова мистецька радість шляхетства польського. І вас одразу вражає скульптурний смак тих поляків, що на сьогодні дають художнє обличчя місту. Нервова, занепадницька скульптура, смикана постать, вигнуті в'ялі лінії, гісгерика символізму — правда, чудесно використаного.
Пам'ятник являє собою зламане дерево з розвітреним позолоченим гіллям, а під ним сидить і слухає, піднявши руку для удару по невидимих клявішах, позеленілий, мідяний ІІІопен. Пам'ятник ув'язується з декадентської форми кривоовальним басейном, що робить із усієї композиції скульптора ІІІимановського чайну полоскалку, чи ще краще — декадентську попільничку з фігуркою збоку, в яку (попільничку) випадково налляли води. Я не сказав би, як Еренбурґ, що це сидить "зеленый идиот под сумасшедшим деревом" — більше того, мені навіть подобається і вражає ця вся річ, не вважаючи на всю свою несучасність, але мені показовим контрастом здалека гримить скульптура пам'ятника Артема, що у "Святих горах", роботи Кавалерідзе. Яка могутня конструкція кубів та інших форм, що підкреслюють міць і показують нову добу скульптурних шукань на тлі соціяльних змін. А тут у Варшаві — одрижка скульптурного декадансу, занепад і в'ялість, немов Варшава і не місце поступу.
Апендикс парляментаризму
Недалечко Бельведера на кінці Уяздовських алей — парлямент — сейм і сенат. Коло сейму будуються нові готелі для послів, що архітектурою схожі на доми інвалідів. Вся ця музика польського парляментаризму існує як апендикс міцної влади — отой, пак, "червеобразный отросток" на кінці сліпої кишки. Коли він починає "возпалятись" — його беруться вирізувати. Затихне — не займають. Ще раз запалиться — виріжуть. Вусатий пан, що з поштових марок заглядає в усі закутки Жечі Посполітої, той виріже, виріже й не квікне апендикс парляментаризму, а в готелях нарляменту засядуть тоді дійсно інваліди поступу, замість тих, як пан каже, проституток.
Вивернута вулиця
Коли вийти з головного вокзалу, то на перехресті вулиці Маршалківської і Єрозалімської алеї — найголовніший вузол руху Варшави. Бачу — така картина. Розвернуте нутро вулиці — алеї, якісь цементування, тунелі прокладають у каньйонах з дощок, що на них натискають копці рудої глини, викопаної з-під ґрунту. Для пішоходів улаштовані перехідні містки. Авторух —лише через перешийок Маршалківської вулиці, обабіч якої, якось навскіс по Єpозалімській алеї, тягнеться розворочене нутро глинистого ґрунту вулиці, в якому копошиться, шльопає, стукає й гуркотить робоча сила. Щось клепають, риштують, мулярують. То прокладають тунель для залізниці попід самісіньким містом, щоб зв'язати Головний вокзал із завіслянським вузлом, який лежить у передмісті Празі. За невеличким бар'єром із кількох дощок кипить напружена, але спокійна робота прокладання й устаткування нижче рівня вулиці якихось конструкцій. Вечір. Перехрестя вулиць плаває в рожевому сяйві електричних ліхтарів. Разками світляними біжать округлення рожевоплинного сяйва в напрямках вулиць і губляться ген-ген дрібними вогнистими крапками. На перехресті скаженіє й вихриться рух авт, фургонів, мотоциклів, грузовиків, що гудуть, пікають, кавкають, квакають, трублять, деренчать, дзвонять — а головно — світять своїми банькатими очима ліхтарів — скажений потік руху автомашин і людей мільйонової столиці (990 тис. чол.) виврить і вирує тут у кам'яних берегах будинків і тротуарів, а коло самісінького автомашинового потоку, що аж черкає боками своїми невеличкий дощаний бар'єр, вже йде інше життя: скупчене, розмірковане, розраховане за синіми плянами й циркулем перевірене.
Робітники і оточення
Зараз же за бар'єром у глинистому гнізді три робітники в робочій одежі щось заклепують, лютують, перевіряють. Вони не бачать, не чують, не знають того вихристого вирування, що двигтить за півметра од них, за кількома прибитими нашвидку дошками. Коло них горить кілька електричних лямп у сітках на м'якому шнурку. В руці одного шумить, здається, автоґенний спогрівний прилад. Він у синіх консервах-окулярах. Другий щось постукує й перевіряє на синьому пляні. Третій підтягає якісь металічні частини. Для них праця і певні завдання — і наче не існує оточення, що скаженіє напруженим дихом урбанізму навкруги. Вони — робітники — сами, як кам'яні бики у вихрастому вирі стихій, яких не може захопити, зачебернути цей скажений рух. Вони в цій системі сами стають творцями і складовими чинниками урбанізму й індустріялізму, чіткого холодного й незмінного явища, що робить з людей під час праці найдосконаліші механізми, утворені геніальною технікою природи.
Майдан на місці собору
Коли ви рушите в напрямку течії Вісли до Саксонського саду, то вашу увагу займе велика площа. Тут і міністерство закордонних справ, і розкішні палаци. Ще року 1920 на цій площі стояв новий православний собор у чудесному російському цибулястому стилі, поставлений зажерливим царизмом на знак своєї непереможности — отут серед історичних палаців старої Польщі. Тепер па місці собору гладенька площа. Польський націоналізм, а найгірше лютий католіцизм не міг і на секунду помиритися з існуванням собору. За одним махом два зайці вбито — залагоджено почуття образи, що чорносотенний російський уряд наніс полякам побудовою цього собору, а разом католицтво знищило навіть ознаки свого православного ворога. Коли б не цей другий момент, то справу зруйнування собору треба було б уважати за цілком звичайну, адже ми поскидали в Києві пам'ятники Миколі І, Олександрові ІІ тощо. Правда, коли б це робила не польська буржуазія, а иролетаріят, то, напевно, з цього собору влаштували б музей чи навіть поганий клюб, бо конструктовне призначення будинка на одне діло ніяк не могло б його переладнувати на інше. Тут знищення собору було знищенням історичного символу царського утиску, що нахабно і дратливо прийшов і став своїми попівськими цибулями в серці Польщі — знайте "разумейте, язици, и покоряйтеся, яко с нами бог". Тут-то і був сенс дати богові по шапці. І надаремно Ґорький натякав ув одній статті на вандалізм зруйнування православного собору у Варшаві. Ґорький не захотів зрозуміти символіки історії, що найясніше випирає з усяких пам'ятників і пам'яток.
Не площа, а таверна
Коли од Саксонського саду рушити до Вісли, то попадаєте в Старе місто з кривими вузенькими вулицями, із середньовічними кварталами. Одна з площ цієї частини міста реставрує свої типові чотириповерхові будинки на два-три вікна завширшки, будинки, що підпирають боками один одного. Їх розмальовують у тому стилі, в якому вони мали бути сотень чотири-п'ять літ тому. Зараз уже багато зроблено. Яскраві орнаменти зеленого, бурячкового, жовтого, блакитного й коричневого тонів прибрали стіни й вікна своїм веселим танком. Розмальовано й реставровано скульптурні частини. Ще й тепер висять на бльоках помости, де під керівництвом знавців старовини художники розмальовують стіни, надаючи майданові вигляду якоїсь величезної веселої таверни, що залишилась у спадщину з середньовіччя. І в старій і в новій частинах міста чимало будується нових будинків.
Єврейські квартали
Якраз у старому місті лежать квартали, цілковито заселені євреями. Брудні, бідні вулиці, де, однак, шумить комерція. Плече в плече стискають вулиці свої будинки в криві квартали. Тут можна побачити типове історичне вбрання євреїв, затятих знавців Талмуду й Тори, що свій сіонізм та релігію юдейську зміцнюють, одштовхуючись од шовінізму й католицтва поляків. Кажуть, що з цих кварталів під час царських єврейських погромів утворювались цілі самозахисні кріпості, де зовні все було забито й зачинено, а з будинка в будинок пробивали в стінах ходи, і ввесь квартал жив одним страшним життям загнаних, зацькованих і заляканих людей, що над ними навис жах погрому. Не дивно, чому вся Варшава про царизм згадує з лютою ненавистю. Не дивно, що, заговоривши російською мовою у Варшаві, можна нарватися навіть на неприємність.
І коли з цієї задушливої споминами частини Варшави авто вифукне вас на широкий, величезний і стрімкий міст Понятовського, то одразу ширяться легені й думки, бо ген димлять димарями величезні корпуси фабрик на Празі, де таке завзяте бунтарське польське робітництво.