Манили дівчину далекі міста, якесь нове, ще незнане життя. Марта мріяла про любов. Вона чекала її. Степ знав, що таке любов. Треба було б дати Марті коханого, але де ж він міг узяти його на цьому безлюдді? У його владі був лише Максим, отой синьоокий худорлявий хлопчина, який учора несміливо цілував її... Треба Марті коханого. Хай би вийшла заміж, народила дітей, щоб веселіше було в степу.
Чогось льотчик не приїздить, – журиться степ. Красивий льотчик. Хай би приїхав на своїй машині та забрав її... Вона пішла б, не роздумувала б. А може, він одружений або є в нього дівчина? Може, і є, але такої, як Марта, нема. Невже не помітив її вроди, гнучкого стану, невже не побачив, як спалахнули її очі, коли зустріла його? От чудний льотчик...
Чиїсь кроки обірвали Мартині думки. Оглянулася – ішов до кургану Парамон Чарій. Марта повільно спускалася, а він стояв, широко розставивши руки. Поверх гімнастерки накинутий чорний піджак, обличчя чисто виголене, тільки якесь жовте, і очі його здалися Марті жовтими.
– Не пущу! – засміявся Парамон, підступаючи до Марти.
– Спробуйте лише! – Марта обійшла Парамона.
Чарій потягнувся до дівчини, але з плечей зсунувся піджак, нагнувся, щоб підняти, – злетів кашкет. Марта розсміялася.
– Чорти б його взяли, – вилаявся Парамон і поспішно прикрив лисину.
Парамон ішов, випнувши груди, але урочистість моменту вже була втрачена.
– Почекай, Марто, – наздогнав дівчину. – Сказати щось маю.
– Кажіть, – уповільнила Марта ходу.
– Давай сядемо. – Парамон лицарським жестом кинув на траву піджака.
– Чого це я буду з вами сидіти?
Чортове дівчисько. Парамон підняв піджака і пішов за Мартою.
– Женитися хочу, Марто, – промовив тихо.
– Женіться собі!
– Ти почекай, почекай, – Парамон узяв Марту за руку. – Підеш за мене?
– Що? – вирвала руку.
– Марто, подобаєшся ти мені... Чуєш? Все думаю про тебе... Сам живу. Я добрий...
– Живіть собі...
– Кожна жива душа пари шукає, Марто. – Парамон уже не випинав груди. – І ти теж сама... Так і зістарієшся в дівках на цьому хуторі... Хто тебе візьме, а я... ну, там старший на якийсь десяток літ... Так воно все в норму прийде... Любитиму тебе...
– Ви мені в батьки годитеся, і не соромно вам? – перебила Марта.
– Я – чоловік військовий, Марто, вдівець, – говорив, незважаючи на Мартині слова, Парамон, – ще при силі, чого тобі треба? Хату нову поставимо...
– Відчепіться, дядьку, від мене.
– Ну, дивись, – промовив Парамон. – Я собі знайду, а ти... Ще сама прибіжиш...
Марта заніміла, нічого не могла сказати жовтоокому Парамону, вперше в житті відчула себе приниженою і беззахисною в цьому степу.
* * *
Віліс мчав просто по цілині. На піщаних переметах його підкидало, і Валя мимоволі чіплялася за Івана. Поруч з шофером дрімав Степан Стратонович Каїтан. Його велика кудлата голова теліпалася на в'язах наче чужа.
– Здається, приїхали, – сказав, гальмуючи, шофер. Іван вийшов з машини: попереду стояв маленький хутірець – кілька глиняних хат з кошарами і хлівами, вкритими очеретом. Каїтан теж сповз із сидіння, потягнувся, протер очі.
– Оце і є твій Овечий хутір, Запорожний.
Над степом пролетів зі свистом винищувач. Валя помітила, як змінився вираз обличчя Запорожного.
– Твої, Іване? – запитала.
– По сусідству зупинилися, – сказав Каїтан, – нудьгувати не будеш...
– Я вже своє відлітав, – промовив Іван. – Давайте до хутора поїдемо, чого ж ми стоїмо?
– Я хочу взяти пробу грунту, – сказала Валя, виймаючи з машини лопату.
Іван швидко викопав глибоку ямку, зернистий пісок осипався. Каїтан взяв у руку грунт, пропускаючи крізь пальці.
– Містика! Десять сосон тут ще можна виростити, якщо привезти торфу і поливати, а ліс – пробачте.
– Сімдесят сантиметрів до вологоносного шару, – повідомила Валя, вимірявши глибину ями.
– Треба вирощувати ліси там, де вони ростуть, – провадив далі Каїтан, – а не загрібати народні гроші в пісок.
– Але ми, Степане Стратоновичу, проводили досліди і досить успішно, – заперечила Валя.
– То досліди, – буркнув Каїтан.
– Навіщо ж ви мене сюди привезли? – запитав Іван. – Треба було сказати в райкомі. Ви ж заступник начальника облземвідділу.
– Я – людина маленька, тиха... Хто мене слухає? – махнув рукою Каїтан, – О, тебе вже йде вітати народ, Іване.
Справді, до машини наближалися мешканці Овечого хутора. Першим ішов Максим, за ним вела за руки тринадцятирічну Ганнусю і смаглявого, вилицюватого хлопчика з вузенькими чорними оченятами Марина Гомон. Поруч з Ольгою шкандибав дід Опанас. Поважно, випнувши груди, ішов на своїх пружистих ногах Парамон Чарій (він завжди так ходив, коли бачив перед собою жінок). Потім вийшла зі свого подвір'я Ганна – мати Максимова, на ходу розв'язуючи фартуха.
Марта теж вийшла на ганок: хотілося і їй підійти до машини, але, побачивши Парамона, зупинилася біля хати Карагачів. Матвій Карагач сидів біля розібраного мотоцикла і жував великого жовтого огірка.
– Що там, Марто? – Карагач підійшов до паркана і виглянув у степ.
– Хтось приїхав.
– Зараз подивимось, їздять тут усякі. Ферштеєн? – Матвій Карагач блимнув своїм єдиним оком і пішов до хати.
Вийшов Карагач у гімнастерці з петлицями танкіста, з орденом Червоної Зірки і кількома блискучими медалями – одягав форму лише у виняткових випадках. Чорна пов'язка закривала йому око, і Карагач був схожий на пірата.
– Зараз розберемося! Чому не доповідають?! – Карагач був напідпитку, але тримався на ногах твердо. – Ходімо!
За подвір'ям войовничий запал, певно, полишив Матвія, бо, відкашлявшись, він заспівав:
Броня крепка, и танки наши быстры...
– О, тут і солдати є! – сказав Іван, побачивши Матвія.
– Це мій батько, – ніби вибачаючись, мовив Максим.
– Як прийшов з фронту, то кожного дня в чарку заглядає, – зітхнула Ганна.
– Здравія желаю! – приклав руку до козирка Матвій. – Гвардії старшина Матвій Карагач. Ферштеєн? Хто будеш? – звернувся до Івана.
– Я – лісничий. Іван Запорожний.
– Брешеш! Чого приїхав? – допитувався Карагач.
– Ми тут організовуємо лісництво, – пояснив Каїтан.
– Що?! – приклав руку до вуха дід Опанас.
– Лісництво, – повторила Валя. – Хочемо, щоб тут ліс був...
– А на біса мені ваше лісництво?! – сказав Карагач, дзенькнувши медалями.
– Подуріли люди, – зітхнув дід Опанас.
– "Броня крепка-а", – затягнув Карагач, вирішивши, що ці розмови не варті його уваги. До нього підійшов Максим, щось сказав тихо. Карагач обняв рукою сина і пропік злим поглядом прибульців. – А вони мені не указ! Я п'ю, бо душа моя горить... Горить моя душа, і жизнь кінчається. Ферштеєн?
– Іди, Матвію, поспи, – просила Ганна.
– Нікуди я не піду! – Карагач відвів руку дружини – Хай він мені скаже, за що я кров проливав?! Щоб сидіти в цьому степу і ждати, поки піском позасипає? Чи овець вам пасти? Щоб вони виздихали! – Карагач майже впритул підійшов до Івана. – Чого приїхав?
– Відсиділися по Ташкентах, а тепер командують та на машинах баб катають! – сказав Парамон і теж підійшов до Івана.
– Чого ви причепилися до людини? – втрутилася Ольга.
– Матвію, іди додому! – тягнула чоловіка Ганна.
– Геть зі степу! – кричав Карагач.
Марта немов з-під землі виросла перед Карагачем.
– Не треба, не треба лаятись, дядьку Матвію!
Запорожний мовчки підійшов до машини, вийняв звідти чемодан і клунок, потім дістав якийсь довгий пакунок, загорнутий у вогкий брезент. Карагач мовчки стежив за ним.
– Їдьте, Степане Стратоновичу, – сказав Запорожний Каїтану. – Я вже тут сам...
– Утопія, – пробурмотів Каїтан, сідаючи в машину. – Жаль мені і тебе, Іване... і себе жаль...
– Ми приїдемо з Мартинюком, – пообіцяла Валя. – Чекай... Зараз я нічим не можу тобі допомогти...
– Їдьте, – промовив Іван, – їдьте...
Віліс рвонув з місця, наче зрадів, що не доведеться йому залишатися на цьому непривітному хуторі.
– А ти чого не поїхав? – здивувався Матвій. – Таку бабу тому залишив...
– Тобі що, заклало? – шарпнула його за рукав Ганна. – Ліс чоловік приїхав садити.
– Ти нам хліба привези! – крикнула на весь степ Марина, не випускаючи дітей. – На одній бринзі живемо!
Вилицюватий хлопчик заплакав.
– Он діти плачуть! – знову завівся Карагач. – Геть з мого степу, тилові щури! Ферштеєн?
– Геть з нашого степу! – кричав і собі Парамон.
Іван на якусь мить розгубився, а потім скинув кітель і рвонув обома руками майку: його засмаглі груди були перетяті червоними рубцями. Карагач закліпав очима. Відійшов убік Парамон.
– Ой боже ж мій, та він же увесь постріляний! – заголосила Ганна.
Іван одягнув кітель, взяв свої речі і пішов до хутора.
За ним поволі потягнулися мешканці Овечого.
– Образив хлопця, – з докором сказала Ольга Матвієві.
– Ще й Парамон дурний: "Геть з нашого степу!" – зітхнула Ганна.
– Я ж не знав, – виправдовувався Парамон. – Матвій перший почав.
– Помилка вийшла, – буркнув Карагач. – Ми – солдати, помиримося.
– Треба ж його десь прилаштувати, – сказала Ганна. – Може, ти, Ольго, візьмеш? У тебе хата на дві половини.
– Можна й до нас, – відповів замість дочки старий чабан.
Біля крайньої, Карагачевої, хати Іван зупинився.
– Он до тієї хати йди! – гукнув дід Опанас, показуючи на своє подвір'я. – Марто, проведи.
Марта і Максим взяли Іванові речі і принесли на подвір'я.
– Отут будеш жити, – показала на ганочок Ольга. – Ніхто тобі не заважатиме, хід окремий.
– Спасибі.
– Тебе Іваном звати? – поцікавилася Ольга.
– Іваном.
– Іваном звати, – голосно сказала Ольга мешканцям Овечого, які вже зібралися тут.
Марта відчинила двері, пропустивши вперед Івана. Кімнатка була невеличка, але затишна.
На вікнах вишивані рушники, на стінах – карточки, залізне вузьке ліжко, старенький столик та довга лава – оце й усі меблі.
– Подобається тобі? – запитала Марта. – А ми там будемо жити, – показала на двері, що вели до сусідньої кімнати.
– Я вам дуже вдячний, – усміхнувся Іван.
– Каже: "Я вам дуже вдячний", – передавала Іванові слова, заглядаючи у вікно, Ганна. – По хаті ходить... Сміється... Веселий солдат у тебе на постої буде, Ольго... Жонатий?
– Хто його знає...
– Вони як з дому вириваються, то всі нежонаті, – промовила Марина.
– Спасибі вам, – подякував Іван Ользі, вийшовши на ганок. – Тепер буде у нас контора лісництва...
– Нам аби контора, – розсміявся Матвій, – а гроші будуть.