І бачить Явдоха, як те питання на цілий день згорбить Ониська, замкне йому рота, заніміє мову.
Перед жнивами у Йосипа знайшлася дитина. Одні казали – син, другі – дочка, треті клопоталися, що рано б ще тій дитині бути, чули, либонь, як напустився Йосип на Параску за ту дитину, як Параска, коли не було Йосипа дома, гойдала його, наказуючи: "моє ти паненятко!". Не знаєш, чому вірити. Хочеться старій бачити онуча, хочеться провідати сина, так хочеться – аж коло серця пече. Вона таки і не видержала: купила хрестик, спекла буханця і пішла до сина у неділю.
Нужда, недостача, неохайність глибоко уразили серце матері; ще вона мов і не бачила ніколи нічого біднішого, злиденнішого. Не обійшлося без сліз, без жалощів. Одначе і син, і невістка прийняли стару звичайно; Параска хвалилася дитиною. То був син Василь. Головатий, негамузний – він ще дужче додав жалю старій; вона сподівалася бачити дитину, схожу коли не на батька, то на матір, а вийшло – і в роду не знаходила вона нікого такого. З болем дивилася стара на дитину. Невістка їй і подобалася мов – чорнява, вродлива, вона брала очі на себе, одначе стара все-таки запримітила, що Параска з душком… Йосип на радощах мав був збігати за чверткою до жида.
– Навіщо його утрачатися? – гордо спитала Параска. Йосип, досі веселий, зразу похнюпився, замовк.
Стара не змогла довго сидіти у їх – сльози давили її, непривітність невістки гнала з хати. Явдоха попрощалась і пішла. Йосип порвався проводити.
– Не барися ж, – сказала Параска і цим ще дужче уколола свекруху.
"Що ж він, кого чужого узявся проводити? Кого непутнього, що вона наказує йому не баритися?" – думала вона, і їй так гірко-гірко стало.
– Йосипе! скажи мені по правді, – почала Явдоха дорогою, – гарно ви живете?
– А що? – глухо спитався Йосип.
– Люди таке говорять, – почала з плачем мати. – Та й сама бачу: не жінка мов вона тобі, а чужа наче.
Йосип зітхнув-похнюпився.
– Зітхаєш! Не слухався батька-матері…
– Годі, мамо, годі, – непокійно одказав син. Явдосі почулося у тому одказі Ониськове "годі".
– Ти б прийшов до батька, сину… повинився б перед ним, покорився. Коли б ти бачив, як він постарів, змарнів… цей його рік нінащо перевів. Прийди, сину… покорися… У нас друга половина пустує. Перейдете туди – все ж хоч свій захист буде… Не знатимете такої нужди.
– Ніколи!.. нізащо!.. – глухо бубонить Йосип, а сльози на очах так і грають.
Явдоха мала щось казати.
– Прощайте, мамо… Спасибі вам, що не забули, – обірвав її Йосип і круто повернув від неї.
Явдоха глянула услід синові – наче п'яний, зігнувшись і плутаючи ногами, похилив він вподовж улиці. Явдосі він здався таким нещасним, таким бідним, що сльози так і облили її…
Крізь їх полуду їй мерещиться немазана хата, збита долівка, чорний у сажі комин, незмитии стіл у кутку, лави чорніше землі, піл коло печі так ходором і ходе, збіжжя того – жменя… Мерещиться онуча… не в колисці спить мала дитина, а на печі, завернута у драні ганчірки… син оброслий, зав'ялий, замлілий, невістка – як та калина… Несказанна, невимовна туга давить її за душу, щипає за серце, хилить-нагинає до самої землі.
Неутішна вернулася стара додому і, сидячи сама собі у хаті, довго і гірко плакала. Ониська не було дома, кудись зайшов, десь забарився. Явдоха не йшла його відшукувати до Якова, куди завжди ходила… Там покій, там мир… А там?!..
Їй пригадалася давня пора свого життя, тихого та щасного, їй пригадалися її сини Яків та Йосип ще дітьми… Йосип ще змалечку удався норовистим хлопцем: його не заколишеш ніяк, хіба на руках заносиш… і підріс – вередливий та упертий такий! тоді як Яків тихий та покірливий. Ще тоді Явдоха жалілася Ониськові: у кого цей хлопець удався такий?
– Молодець буде! – одказував Онисько…
І от став він підростати – Онисько, здається, ні об чому так не турбувався, як об йому.
– То мужик, хлібороб, – жартував Онисько, указуючи на Якова, – а Йосип? З Йосипа щось неабияке вийде. Його учити треба… грамоти учити…
Йосипові і грамота за іграшку далася… Радів батько, раділа мати такому його талану. Обоє у душі гонобили надію, жартовливо вимовлену Ониськом, дожидали… А чого діждалися?..
Сльози без перериву текли з очей старої. За сльозами застав її Онисько.
– Чого це?
Явдоха не зразу відказала. Вона вже вночі похвалилася, що була у сина, що бачила там у його. Онисько мовчав.
– Ти спиш? – спитала стара.
Онисько, хоч і не спав, не обзивався…
Після того він став ще сумніше, суворіше, вередливіше. Оце мовчить-мовчить, а це його наче прорве: бурмоче, сердиться, лається… Дивись, неждано-негадано нападеться на Якова…
– Чи так хазяїни роблять? – почне виговорювати, запримітивши який непорядок. – Той би так не зробив ніколи… – промовить і наче злякається, затнеться, запреться у хаті. То лежить, повернувшись до стіни лицем, то богу молиться, коли стара куди піде.
Восени у Якова родився син Грицько. Раялися, кого кумом брати. Настя намагалася на свекра.
– Куди мені, старому? Є молодші від мене, – сказав Онисько і мерщій вийшов з хати.
Яків указував на сусід.
– Чого тобі чужих брати, коли є у тебе брат! – знову пораяла Настя.
Усі зраділи: справді, Йосипа кумом!
Яків пішов Йосипа прохати, та не застав дома: Йосип кудись пішов на роботу.
Узяли на підставу сусіду, а Йосипа все-таки записали кумом; Явдоха була кумою.
Старий, почувши про те, зрадів.
На хрестинах трохи підпив, обнімав сина, обнімав невістку і на внука подарував п'ятдесят карбованців, а нарешті не знать чого розплакався.
Зимою об'явили набор. Не одна мати і жінка заплакала, не один батько зажурився; сум та плач обняв усю країну. Новобранці з переголеними чубами ходять по городах, ходять по селах, швендяють од шинку до шинку, п'ють-гуляють, співають пісень таких, що аж за серце хапає, а за ними – слідом рід плаче-голосить… Легко то сказати – прощатися навіки з своїм рідним! Тоді служба була не то, що тепера: з тисячі хіба один повернеться додому та й то старцем, калікою…
Онисько чорніше землі, хмуріше темної ночі ходить і слова нікому не скаже. Яків сумує, Явдоха та Настя плачуть… Яків, як старший, на черзі стоїть. Ще коли б Йосип не був жонатий – може б, перемінив брата, а то – і в його своя сім'я. Веселе Грицаєве дворище повне горя німого, плачу кревного.
Ще поки вербовщики минали Грицаїв двір, молоді думали, що Онисько, коли вже докрута прийдеться – укаже на Йосипа; а як прийшли і стали брати Якова, а Онисько і слова не сказав, – тоді такий плач обняв жінок, що, крім його, нічого більше й не чутно. Стара стогне та руки ламає, а Настя – на десять дворів чутно – лементує…
І Настя, і Явдоха пішли проводити до прийому не живого – мертвого Якова. Онисько зостався дома.
До вечора ніхто не вертався. Онисько один у хаті нудьгує: сумно йому, важко; ходе-ходе, сяде, посиде та знову ходе.
– Піти хоч на двір… Там свіжіше.
Серед просторого двору глухо, пусто… все снігом покрилось, все збіднилось, зігнулося. Дивитись ні на що не хочеться. Онисько сів на приспі і наче скаменів: руки схрестив на колінах, очі закрив; один вітер сідою бородою похитує.
Надвечір вернулися Явдоха, Яків і Настя.
Яків задуманий, Настя з-під сліз весело очима грає, а стара мати – ледве-ледве за ними ногами плутає. Увійшла у двір, глянула на старого, що сидить, наче мертвий на приспі, та так і облилася сльозами. Старий мов проснувся, підвів голову, розкрив очі і мутно обвів усіх ними.
– Збракували? – глухо спитав Онисько, уздрівши Якова.
– Ні, прийняли були, – почав тихо Яків.
Старий щось, видко, хотів сказати, та тільки заплямкав губами.
– Та Йосип перемінив! – скрикнула Настя.
Онисько затрусився.
– Зовсім було Якова прийняли і крикнули: "Лоб!", – розказувала далі Настя. – Я так і прикипіла на місці. Коли чую – ззаду мене щось штовхається… Дивлюся – чоловік якийсь. Вийшов уперед. "Ні, каже, не йому лоб, а мені. Він старший брат – хай зостається дома батька-матері доглядати; я йду на переміну"… Як сказав він це – то підо мною аж земля затіпалася; не знаю, що мені зробити: чи плакати, чи кинутися йому під ноги та дякувати. А тут москалі зараз і підхопили його, поставили у станок, зміряли, обдивилися. "Лоб!", – знову крикнув хтось… Тут з матір'ю щось подіялось – упали додолу. Я коло їх возилася та й не вгляділа, де діли бідного Йосипа.
Явдоха, як скошена бур'янина, припала до приспи – і заголосила. Онисько устав, розправився – наче верства, широко розкрив очі та прямо до Якова.
– Ти просив його?
– Я й не бачив… Його, кажуть, і в городі не було; того дня тільки з роботи вернувся.
– І він сам?.. сам?.. – голосно прогув Онисько. Борода його захиталася, лице скривилося, з очей дві здоровенних сльозини покотилися і, як горох, упали на сніг…
Онисько увесь тремтів, мов його лихоманка трусила… Явдоха розливалася слізьми, Настя, припавши до неї, шептала.
– Матінко, годі вам убиватися. Що ж робити?
Онисько протер очі, махнув рукою і промовив до сина й невістки:
– Ідіть, діти, до себе… Не руш, Насте, старої, іди собі.
Яків потяг Настю за рукав і одвів геть.
– Підожди, я зараз, – промовив він до неї і вернувся до батька, що стояв перед Явдохою, узявшись у боки, і непокійно бубонів:
– А що, Явдохо?.. а що, не син?.. Ти чула… чула?
– Тату! – окликнув Яків ззаду.
– Тобі чого?
– Я хотів щось сказати.
– Кажи.
Яків зам'явся.
– Як ішли до прийому, – почав він, – я узяв грошей – своїх п'ятдесят карбованців та ті, що ви дали на онука… І Настя сказала: "Бери, нащо вони дома, а тобі у службі здадуться"… А як прийняли Йосипа – я оддав ті гроші йому!..
– І добре зробив… гаразд зробив… Так і слід, сину! – радіючи, одказав старий. – Іди додому! – і, взявши стару під руку, він повів її у хату.
– Хоч би я його ще хоч раз побачила!.. Почула його голос… обняла його голову… – ридаючи, вичитувала стара.
– Не журися! Побачиш, – утішав Онисько.
На другий день він устав рано і зараз побіг з двору, нікому нічого не сказавши. Аж в обід вернувся та ще й не сам, а з Йосипом. Явдоха, забачивши сина, вибігла його аж насеред двору стрічати.
– Йосипе! Сину мій!.. Моя дитино! – кричала стара.
– Годі!.. годі… Лагодься обідати… Яків дома? Лагодься, кажу, а я побіжу за Яковом.
Старий, наче парубок, повертався. Тільки що Явдоха увела сина у хату та, глянувши на його переголену голову, почала лементувати, як Онисько уже і двері розчиняє.
– Глянь!..