Він дасть замучити її, щоб той міг дивитися на повільну смерть своєї... Але далі думка вже не йшла, бо ледь зявлялася в уяві Катерина у катових руках, біланіжна і безборонна, як серце застановлялося від болю. Ні, це ні... Але він дасть їй одружитися і виконає на Катерині своє право першої ночі. . І враз Карпові наморочилося в голові.
Карло не зміг дістатися на замок неспостереженим. Старий ключник ¡перший прийшов йому назустріч і жахнувся павичевого вигляду. Хотів бігти по полотно й цілющий олій, хотів збудити батьків. Але Карло задержав переляканого слугу. Ніщо йому не сталося. Ніхто не вчинив на нього нападу. Ніякі розбишаки. Лише ввечері був На далекій прогульці й упав зі скелі. Потребує лише лише трохи води, щоб умитися й хоче трохи виспатися. Хай же його не будять... І прийшовши до своєї кімнати, ледви умившись і роздягтися, упав на ліжко й заснув важким сном без снів і пробуджувань.
Спав довго. Так довго, що занепокоєна мати післала його збудити на обід. І коли опухлий іі поламаний ішов до їдальні — мав уже викінчене й Невідкличне рішення. Прийшло до нього без міркувань і на думи, так ніби хтось у сіні' нащепив його йому. Але не протестував проти цього раптового заявления, проти ясности й невід клинности, що здавалися йому вже природними й зрозумілими, бо були з його кровіи й роДу.
Мати зойкнула, побачивши синове обличчя, а батько підвівся з крісла. Але Карло зараз же їх
заспокоїв. Йому нічого, цілком нічого не сталося, лише упав вчора з Соколиного Дзьобу, на якому сидів до смерку... При спуску послизнувся, злетів у долину й непритомний лежав майже до (рана.
Спустившій очі в цинову тарілку, він совгав по ній ложкою й уривчасто компонував свою брехню. Підвів очі й зустрівся з участливо переляканим поглядом матері. Підвів по-друге й зустрів недовірчиві очі батька. А коли скінчився обі|д, оатер прочитав молитву, слуга відніс мидіничку на вмивання рук і пси з кістками повибігали з-під стола, — він тут же звернувся до батька й попрохав його дозволу залишити замок і вибратися до цісарського двору...
Мати знов поплакала, але не чинила перешкод. Батько не відмовляв сина, лише просив часу на приготовлення до від'їзду. І тому Карло мав ще досить часу, щоб попрощати Райнбурґ. Але він уже ані разу не зійшов зі скелі долу. В глибині душі боявся, що на задвірках села, або на лісовій доріжці зустріне її, й знов... Що це мало бути за "знов", він навіть і не додумував До кінця. І щоб Позбутися налізливих думок, вилазив на потріскані замкові мури, чи на високу римську вежу й сидів там цілими днями, як відлюд.
Під тим застиглим зеленим морем простяглася горбовита околиця з плямками вбогих нив і причаєних в долинах сел. Але вона його не надила. Він глядів у безконечний небесний простір, де одинокою точкою ширяв могутній птах. Самітній володар цілої околиці. Чи не той сокіл, чия скеля все манила його за дитячих часів? Так мабуть і треба прожити життя, як цей самітній лицарський птах. Ніколи на землі, ніколи серед гамірливих птахів долин, але на висотах, все одинокому й гордовитому, як цей володар височини...
І з юнацькою впевненістю, без надуми й зайвих міркувань перелітав мірією роки прямування д<о якоїсь величної цілі. Шляху не бачив, навіть не хотів його бачити... Йому маячив лише останній закрут. За ним чекала апотеоза для нього, першого достойника держави, славного вояка лицаря, що відновляє славу й честь Райнбурзького роду. І йому вбачався його Райнбурґ, як врочисто-розкішна резиденція роду. І в кім прекрасна, гордовита пані... І зусиллям волі відганяв від себе Катеринине обличчя.
Закілька тижнів покинув Карло свій замок і подався до Відня. При теперішній розлуці з домом його серце вже не тріпалося таким одчаєм, як за дитячих років. Воно застановилося в своїй закаМяйіілоісти, немов* було йому байдуже покинути, чи ні, цю країну, де кривавилося його серце.
Він зявився коло двору саме вчас. Пі'сля довгої доби тиші й замирення, коли вже поїржавіла зброя й потучніли ні до чого коні, надходила доба Нових Можливостей для лицарства. Було неспокійно не лише в самій державі, де підносили голову ворохобні чехи, але й на кордонах. Угри й турки, Італія й ФлянДрія, — ось було те поле, на якому завзятість, мужність і хоробрість могли підносити людину по щаблях успіху й досягнень все вгору й угору...
1 сталося, що майже відразу, без зайвих зусиль забування й болю, без докорів спомину, пірнув Карло в нове життя. Йому щастило. Щастило всюди. Спочатку найбільше у дам, серед яких красунь панцерний товариш мав неабиякий успііх. Багато з них офірували йому приязнь, своє серце й своє життя.. Іноді здавалося й Карпові, що ця або інша справді привязує його серце. Але в найбільші моменти захоплення якоюбудь з них некликаний і несподіваний ставав у його уяві самітній сокіл його батьківської околиці, а поруч нього... Катерина... І була ця уява такою яскравою й переконуючою, що заслонювала перед його очами .реальний предмет його бажання і студила на устах палкі признання. І довго ще після зявлення цього душевного видива, усвідомлював собі Карло, що ніяка з жінок цього пишнотливого двору не може наповнити собою ані його уяви, ані серця, ані стремлінь...
Та все ж за короткий час зумів Карло висунутися з ряду тих, що на цісарських помостах шукають долі. Не був плитким ловцем на ра|дощі оточення. Сьогоднішній день ніколи не був йому кінцем минулого, а лише початком майбутнього. І може б його піднесення по щаблях двірських успіхів було швидчим, якби він захотів бодай для вигоди звязати своє життя з якоюбудь багатою й титуловнаною дамою. Але він лише користався ними, як східцями, щоб по них ступати все вище, але все сам, дам, 'як цей одинокий іптах Райнбурзької високости.
Цьому осамотнюванню, що все зміцнювалося з роками, дуже пасувала й Карлова військова служба. Була доба безконечних шарварків на далеких і близьких кордонах. У них все мав Карло не тільки успіх і славу, але ще й користь. І кілька разів до року приймав Райнбурзький каштелян великі посилки, що мали прикрасити скелясте гніздо. Батьки вже не дожили до цих успіхів сина. Тепер лише вірні слуги приймали його побажання й без ладу й складу нагромаджували в замку дорогоцінні меблі, матерії, дивовижну зброю й у кованій скрині найрізніші монети Европи й Сходу.
У військовій службі, повільно але певно підносячись по щаблях успіху й слави, не зчувся Карло як нарешті надійшла зміна. І надійшла так, здавалось, раптово, як ніби ще вчора не було ніяких ознак її наближення. Такий самий смак, як і вчора, мало вино, так само світило сонце, так само спокійно відчувало себе серце серед небезпек і загроз життя... Але зміна тут була, була непомітна, ледви відчута, хоч все ж не в ніім самім... Так, вона була в оточенні.
І дійсно, оточення його вже згиналося перед ним щораз нижче, говорило шанобливіше, вступалося з дороги з кожним днем сквапливіше... Зміна була й у жінках. Раніш їхні очі сяли від одних лише обіймів його мужнього тіла. Тепер для цього треба вже було й дарунків... І з гострим дотиком холодного леза втялося в Карлову свідомість: надходить старість...
Але це було лише першим моментом усвідомлення. Вояцько лицарський світогляд, твердий і безкомпромісовий, навчив Карла дивитися на життя, як на військове щастя. Не було ще лицаря на світі, щоб після успіхів війніи не зазнав нарешті його зрадліивости. Що ж тоді казати про життя... І він приняв до відома реальність схиляння своєї життєвої дороги долі.
Але оточення ще цеї зміни не пізнавало. Як і ранше був Райнбурзький барон суворим і твердим лицарем, не лише до підлеглих, але й до себе. Слухався власного лише задуму й переводив його без хитання в чин, йшов по лінії лише шляхами чести й права і був однаково небезпечний як для отвертих ворогів, так і Для фальшивих друзів. Але вистарчало кількох невдач на полі бою, кількох неуспіхів при дворі, і Карло зрозумів, що має вступитися. І як колись приняв він був раптове рішення залишити Райнбурґ і видатися в світ, так і тепер несподівано для всіх вирішив залишити своє вояцьке життя й повернути додому.
Дивно схвильований наближався він до рідних околиць, де не був майже пів століття. Чим ближчим був Райнбурґ — тим сильніше хвилювало його серце. Останню ніч в дорозі він не міг навіть заснути. А коли зраня побачили гострі вояцькі очі так знайомі обриси скелі з вежами на ній, — не міг уже стриматися. Боячись, щоб оточення не помітило його хвилювання, залишив свій почот і сам, з одним лише слугою, турчином, Найбільш відданим і мовчазним, помчав 'наперед до Райнбурґу.
І зі здивуванням відчував, що хвилюється не тому, що до нього промовляють мури, серед яких зродилася його душа. Хвилювався нё тому, що був нетерлячий зустріти щось прекрасне й величаве, що нам зістає в куТку споминів про дитячі роки. Не хотів брехати сам собі і знав, що хвилюється як злочинець, який по довгих роках неприсутности зявляється на місце таємного злочину. Відчув, що се була поразка, найболючіша поразка життя, яка гонила його світами, кидала в небезпеки воєн, в авантури політики й виїр честолюбних намірів. Усе ніби до того, щоб затерти в душі горіч страти, піднестися над нею як самотній сокіл над долинами й шпилями і нарешті тепер, перед смерком життєвого дня довідатися, ЩО', хоч і много було здобуто, але... нічого не забуто...
І замок і околиця здавалися тепер баронові ще вбожшими й сиротливішими, ніж були за юнацьких років. На розвалену римську вежу не міг уже вилізти, не міг пробовтатися через усі закамарки пощерблених часом мурів. Переїхав верхи через сільце на підзамчу і не побачив нікого, крім тих самих незмінених за пів століття хатин і тогож булькотливого гірського потока. І так само як перед роками ховалися перед ним за плоти перестрашені діти й хилилися майже до землі старі, так і тепер бачив він, як утікали врозтіч дрібні дитячі ніжки й шапки замітали порох вулиці.
З тремтячим серцем, соромлячись сам за себе і хмурячись немов на недотепного підлеглого, продерся він верхи серед гущавини кущів над потоком до того місця, де вперше зустрів Катерину. І не міг знайти його, бо за кожним майже кущем йому озивалися в вухах удари праника і плюскотіння білизни об воду.