Змора, що в ній животіла вона тут, тепер стала невмолимою дійсністю. Вона не помітила, що їй щось говорять сполошені Елеонора та замковий капелян. Немов уві сні бачила тьмяно, як Зораїдина рука піднесла її дику. Мов з далекого далеку ледве вчула вона мову старої хови:
– Пам'ятай же, моя доню, від чиєї руки загинули хоробріші з хоробріших. Кров за кров – написано в законі! І це прийшла нагадати тобі твоя невільниця, в краю якої говорять, що зненависть – дужча за любов. Нехай же зненависть, що зродиться в тобі з любови до забитих, нехай вона керує тобою довіку. Прощай…
Спочатку навіть не збагнула Неджма, чого так блиснула тонким промінчиком в руках Зораїдиних дика й чого стара хова впала до її ніг, немов вклонилася до землі її великому горю. І коли капелян кинувся до тіла старої Сарацинки, тоді лише розвиднілося мені в голові і я підхопила те тіло в свої руки. Мовчки поцілувала я заплющені очі, піднесла закривавлену дику, поцілувала її та й сховала за пояс.
– Нехай же сповниться воля Всемогутнього, – були єдині мої тихі слова.
– Fiat voluntas tua! – побожно відповів зворушений капелян. – Всемогутній дасть тобі сили пережити твоє горе. Віддайся на волю того, Хто тебе покликав, – почав говорити він слова втіхи.
А Елєонора, справді, мов рідна, обняла свою посестру:
– Ходім, сестро, до Мадонни. Вона, що втратила свого Сина…
Марія довгим поглядом подивилась на них, немовби побачила їх вперше в житті. Легко увільнилась з обіймів і з рівно піднесеною головою тихим кроком пішла до замку.
А капелян говорив тим часом:
– Тепер тільки зрозумів я цілком велику заслугу перед Господом нашого славного лицаря, котрий увільнив цю шляхетну душу з обіймів поганства. Достойна це дівчина, достойна!..
З розказу донни Ізабелі тіло самовбивці поховали в замковому саду, напроти моєї вежі, під кущами троянд. Вірна слуга варта й по смерті бути близько своєї господині.
Але ж Марії було це байдуже. Її велике горе застувало їй увесь світ. Було воно таке велике, що нічим його не можна ні зменшити, ні збільшити. І тому також байдуже прийняла вона звістку й про те, що бранців-Сарацинів прислав поперед себе лицар Раміро, котрий повертає додому з походу, де між військом короля він мав свої частини, що й розгромили квітуче Толєдо…
* * *
Однак Раміро не вертав довший час. З невеликою жменькою своїх людей зробив він ключку,[33] щоб побачити замок, про який йому часто доводилось чути. Він мало знав свої околиці, бо ж семилітком відвезли його до дядька, що мав синів, де в товаристві хлоп'ячому мав зростати майбутній лицар. Там і виріс Раміро серед військових вправ, вояків та коней, в брязкоті зброї та келихів. А коли вже одягли йому лицарські остроги, приїхав він на коротку хвилю поцілувати матері руку, а сестрі чоло, і враз поїхав до королівського двору.
Але за ті кілька день, що прогостював він вдома, почув він від матері її думку про те, що була б вона рада мати за невістку дівчину-лицаря Бянку.
От і заманулося Рамірові побачити принаймні той замок, де живе та "орлиця" донна Бянка, про котру чував він не раз у королівських палацах. Багато лицарів захоплювало це наймення, багато ходило про нього оповідань та легенд.
Рамірові, як воякові з роду й з виховання, найбільш імпонувало з переказів про донну Бянку те, що вона сама була безстрашним вояком і напасником настільки щасливим, що люди віруючі уявляли собі її не инакше, як відьмою-чарівницею, а по-друге, що вона жила самітньо й ні один з лицарів не міг похвалитись успіхом у її серця. І тому зрозуміло, коли завзятий юнак опинився біля її замку, йому закортіло конче побачити й властительку тієї твердині. Отже, невеликий гурток їздців подався за своїм старшиною просто до ще не спущеного звідного мосту, що лучив острівок, на котрому стремів Бянчин замок. Раміро заклепав мечем у браму.
– Хто й чого тут хоче? – непривітно зачулося звідти.
– Лицар з королівського походу, втомлений боями й знесилений ранами, просить хвилевого захисту, – відказав Раміро.
Брама відчинилась відразу, мовчки впущено гостей, й брама враз запала за ними. Це навіть трохи схвилювало лицаря, бо ж було з ним всього зо два десятки верхівців. Чи ж не занадто легко він переступив цю браму? Чи буде також легко вийти з неї назад? Але ж небезпека дає лицареві відвагу…
Донна Бянка зустріла гостей на внутрішньому дворі в невеликому замковому почоті. Була вона висока, ставна, свідома своєї сили. Не втупила додолу погляду своїх великих чорних очей, як це бувало звичаєм дам, а оглянула гостя так, немов їй приведено нового пажа. А коли Раміро став проти неї й розтулив уста для привітання, вона усміхнулась і промовила перша:
– Вітаю лицаря. Час пізній, заходить ніч, а лицар, чую, хворий. Тому прошу просто до столу. Там нам розмовляти не перешкодять.
При столі служив один-єдиний мовчазний, смаглявий паж. Були вони лише вдвох, навіть ні одної дуенні. Але зате багато було вина й вивчений паж пильнував дуже уважно пугару гостя й не проморгав хвилини, коли його треба було доливати.
Просто проти столу в їдальні було велике відчинене вікно, майже на всю стіну світлиці. Чорна ніч зоряною запоною застилала його, і, здавалось, що там, по тім боці стіни – була безодня. "Таємна гостина", – міркував собі Раміро й не потрібував, щоб його принукували до келиха. Але ж вино надто добре й надто старе, і в його втомленім від довгої подорожі тілі воно швидко заграло молодечою зухвалістю. Балачка ставала жвавішою, молодий сміх загальнішим, а загадкова господиня ще принаднішою, ще чарівнішою.
– Як же ви себе почуваєте, лицарю? – питалася Бянка, помічаючи, як м'якшає гість. – Може, вам треба було перев'язати ваші рани? Лікар не спить.
Раміро відразу пішов у наступ.
– Більш, ніж я думав, їдучи сюди, преславна донно. Тільки ж мені не поможуть ні лікарі, ні шептухи.
– Чому? – заграла очима господиня.
– Бо моя рана в серці.
– Такі рани часом приводять до сумного кінця, – була відповідь.
– Якщо на них не знайти доброго лікаря, – не здавався лицар.
– А лицар його має?
– Ні, але шукає.
П'яний шал раптом охопив його, мов полум'ям. Він звівся на ноги, але вчув, що не може зробити кроку й безсило, важко впав на своє місце.
Шнур перлів виблиснув в устах Бянки. Раміро, немов у тумані побачив, як загойдалось її пружне тіло й не знав, чи йому приснилось тільки, чи й дійсно палкий поцілунок опалив його уста. Хміль наче раптом звіяв з нього вітер. Він очумався й побачив донну Бянку, що стояла біля вікна й плескала в долоні.
– Добраніч, лицарю! Ви дуже втомлені й вам напевне швидко почнуть снитися чарівні сни.
Дужі пажі підхопили його під руки й повели в спочивальню.
Ранком Раміро не міг здати собі справи, що з ним було увечері. Але ж несвідомо відчував, ніби сталась якась незручність: чи то він зробив недоречний крок, чи то господиня образливо пожартувала над ним. Отже, він не вийшов до неї, а лиш переказав дворецьким подяку за гостинність й по сніданні вибрався рушати далі. Було його думкою на хвилину завітати додому, але ж тільки на хвилину, бо він мусів вертати до королівського двору.
В замковому дворищі на нього чекали вже готові люди. Чому їх стільки? Хто ж це прилучився до моїх? – здивувався він, але в тій хвилині до нього підійшов молодий чужий зброєнош. Його чорні очі лукаво грали й видалися Рамірові дуже знайомими.
– Чи не дозволить шляхотний лицар їхати у його ласкавому товаристві? – запитав його глузливий Бянчин голос. – Нагодою мені також треба бути в королівському дворі. Та я все відкладала, бо ж не випадає скромній дівчині самій блукати шляхами.
У Раміра затремтіли руки, коли він помагав їй сісти на коня, в серці й голові пролетів гураган.
Нема дива, що він і не помислив, щоб завернути додому, бо ж тепер його "сон" у замку донни Бянки заступив йому увесь світ. І чи на инших турнірах, чи на голосних учтах, чи на веселих ловах, що в безперервній черзі зміняли одні одних при королівському дворі, Раміро мислив тільки про одне: про Бянку. Покохав він її шалено, але… хто скаже йому, чи має він хоч якусь надію? Зухвалість, з якою він вперше зустрівся з донною, лишила його цілком, він був скромний в її присутності, мов овечка, не наважуючись поставити їй запитання, у відповіді на яке полягала вся мета його життя. А тим часом замість тієї бажаної відповіді він бачив лише самий жарт, иноді вчував в нім домішку глуму або й зневаги. Особливо ж допікала вона йому тим, що мас він одружитися з Сарацинкою. І вже одна згадка про ту невірну бусурменку, котрої він ще й не бачив, була для нього отруйною стрілою. Йому було очевидно, що, коли б не та маврська відьма, що очарувала його батька, то донна Бянка цілком инакше ставилася б до нього. І Раміро вирішив.
Одного разу в проходці між танцями в палацових садах, Раміро зважився отверто поговорити з Бянкою. Вхопив її за руки й присягав, що він вирічеться свого роду, старого герба й маєтків і тим звільнить себе від обов'язку підлягати батьковій волі. Невже ж це не розчищає шляху до її серця?…
– Ні, мій рішучий лицарю, – на цей раз без сміху відповіла йому Бянка. – Ні вашою, ні чиєю иншою жінкою я не буду ніколи. Донна Бянка має инший життєвий шлях: її будуть оспівувати менестрелі, але ж пана над собою вона не матиме. Та не сумуйте, мій лицарю. До вас я маю приязнь, якої не мала ні до кого. Моя гордість не ображена вашим коханням, а ваші обіцянки мене зворушують глибоко. За ці ваші слова Бянка вам зуміє віддячити.
Королівський двір стратив для Раміра свою принаду. Йому лишалося одно: їхати додому й виконати батьківську волю. Це мало статися в день, коли повернеться з походу його батько. Але ж Раміро має тверду волю. Не хоче й не захоче він тієї незнаної і вже ненависної йому чужинки. Він складе на вівтар краси своєї дами серця офіру, і те серце не носитиме в собі жодного иншого наймення.
* * *
Ожив смутний холодний замок. Гостей, як в улику бджіл. Все гуде, все хвилюється, за водою поплив увесь могильний спокій і розмірений ритуал.
Приходить для Неджми кінець її драми. Але ж тільки вона одна й не виявляє ні до чого найменшого зацікавлення. Від смерти Зораїди майже ніхто не чув її голосу. Вона ні з ким і ні з чим не сперечалася, нічого не питала і нічого не відповідала.