Може, він похмелився на базарі та й розводить тепер антимонію. "Добровільний раб". А втім, хіба в його словах не звучить гірка істина? Щоб не вести з батьком далі розмови, поспішив знайти книжку для читання і вийшов у садок.
Намагався читати, але не міг. Лежав на траві під яблунею-скороспілкою на єдиному нескопаному клаптику землі, який мати веліла залишити для "відпочинку на килимку". Ось на цьому клаптику і лежав, а насправді— мордувався, думаючи про .наступну зустріч з Регіною. Лаяв себе, обзивав негідником, відчував добровільним бранцем її вчорашніх пестощів. І це в той час, коли мати домовляється з Лідою про весілля.
— Яке безглуздя! Яке безглуздя!— переконував себе Тіиміш, хапаючись за голову.
Ні, він не піде сьогодні до Регіни. Ні сьогодні, ні завтра! І взагалі ніколи. Для чого? У нього є наречена. Хіба Регіна може зрівнятися з нею? Ні, він не піде!
А може, піти на хвилинку? На одну лише хвилинку. Просто так, щоб розповісти про свої наміри, запросити Регіну на весілля? Дурниці! Все це дурниці!
Десь після десятої, коли згустіли пізні червневі сутінки, він підійшов до черешні, запалив цигарку.
Чекав. Проклинав себе, Регіну, але чекав. Ловив кожен шерех із сусідської садиби. Зараз на світі є тільки Регіна. І більше нікого.
Тиміш сторожко наближається до огорожі. Он біля кущів бузку чиясь постать.
Підійшов ближче. Рука торкнулась планки, що трималася на одному цвяшку. Варто відхилити її вбік, і шлях відкритий. Але то не вона. Ні, ні! Не може Регіна стояти в кам'яному мовчанні. А що, коли до неї прийшов якийсь кавалер? Можливо, приїхав її зрадливий майор. Що тоді? До нього долинули обережні кроки. Регіна! Ось вона майже поруч, вабливо поблискує очима.
— Це ти?—простягає вона білі руки...— Мені привиділося, що під черешнею твій батько... Ти весь тремтиш.
— Холодно, — відповідає Тимофій. — Мабуть, вітер нажене дощу.
— То зайдемо до хати, щоб не намочило.
Тиміш завагався.
— Не бійся, любий,— тихо сміється молодиця.
"Чого вона так називає? Хіба справді любить?"—дивується і радіє він,
— Давай руку!
Регіна не була такою нестримною, як учора. Вона часто зітхала, зажурено скаржилась на сівою лиху долю.
— Ти мене любиш?—запитав він.
Регіна раптом тихо заплакала.
— Чого ти?
У відповідь — схлипування. Тиміщ цілує її мокрі від сліз очі, уста. Вона стримано відповідає на ласку.
— Ти не знаєш моєї найбільшої таємниці, Тімо.
їхні погляди злилися.
— Я тебе любила ще до заміжжя, — промовила вона тихо-тихо, а потім ще тихіше: — Я й приїхала в Золотопілля лише заради вчорашньої і сьогоднішньої зустрічей.
Тиміш радіє й жахається водночас. А Регіна продовжує шепотіти йому в обличчя: .
— Мені аж страшно подумати, що я завтра мушу від'їжджати.
— Куди?— механічно запитує він.
— В Кам'янець-Подільський. Милий мій, поїдемо разом! Я так безтямно тебе кохаю. Тебе ніхто не буде так любити, Тімо!
У вікно щось затарабанило. Регіна похапцем погасила світло.
— Хто це?
По темних шибках котилися великі дощові краплини. За садками гримнуло небо — зненацька і гнівно.
Розділ третій
До гуртожитку Федора Тимофіївна прийшла без приготовлених вдома пакунків. Вона лише купила у квітковому магазині букет троянд—з ним і піднімалася тепер сходами на перший поверх, де стояв вахтерський столик. Намагалася бути спокійною, насправді чомусь хвилювалась: як рсе-таки зустріне її Діда?
— Ви до кого?— перетнула шлях висока вахтерка.— До Побережник? її вже немає. Приходьте десь після другої... А букет можете залишити.
— О, дякую вам,—промовила Федора Тимофіївна.— Як прийде Лідочка, будь ласка, передайте.
Де ж подіти три-чотири години часу? Вештатися по магазинах не хотіла—втомилася з дороги. Заходити до знайомих теж не мала бажання. Краще десь посидіти у холодочку, покуняти на самоті. А може, сісти на тролейбус, проїхати до Університетського парку? Так вона й зробить. А потім заскочить на вокзал.
Незабаром Федора Тимофіївна йшла парком, шукала місця, де б посидіти. Он, здається, вільні лавки. От і добре! Присіла на одну з них. О, тут і вітерець повіває. Поклала голову на спинку лавки, задрімала.
І привижались їй соняшники з рідного Золотопілля. Ніби стоїть вона на городі. Тиша навкруги. Мріють на леготі маленькі жовтаві сонечка. Поміж ними легко, в такт їхньому погойдуванню, ступає Ліда. З хати виходить Тиміш, усміхається Ліді, сонцю, білому світові... "Вони щасливі,— підказує їй серце,— їм удвох любо та гарно... Чи й нам з Анатолієм було так само?" Думки полишають затишок сновидінь, уява віддається спогадам, вони перелітають, як бджоли, від літа до літа, все навертаючи до того поля, де привиділись їй Тиміш і Ліда...
Батько Федори Тимофіїини був непоганим кравцем, славився в Золотопіллі умінням шити добротні кожухи. Але в роки непу вже немолодому кравцеві забажалося розбагатіти. Він занедбав своє ремесло і кинувся спекулювати смушками, часто їздив на ярмарок у Полтаву і Решетиліївку, скуповував каракулі і овечі шкури, сам власноручно чинив їх, а потім перепродував київським баришникам. Спочатку батькові фортунило, у нього завелися зайві грошенята. Він побудував новий дім, поставив рублену комору. Але під час однієї поїздки Тимо-
фія Назаровича обікрали. Повернувся він додому хворим, часто кашляв і не пережив напівголодної зими. На своє здивування, Федора знайшла в поясі померлого кілька золотих монет. На третій день після похорону мати взяла з собою сина Івана — на два роки старшого за Федору — і поїхала до Києва у "торгсін", щоб купити на золото борошна й сала. Та, видно, ті червінці були нещасливими: поїздка закінчилась лихом — 'мати з Іваном захворіли на тиф і через тиждень обоє померли. їй, Федорі, тоді йшов лише дванадцятий.
Через шість років вона стала примітною дівкою, працювала на пошті. Одного разу принесла телеграму в дім Дениса Свиридовича Марчука — золотопільського квітникаря й городника. Військове інтендантське училище сповіщало, що молодшого сина Марчука Анатолія зараховано курсантом. Ось відтоді вони й почали зустрічатися.
Щасливою почувалася вона, йдучи через рік з Анатолієм до загсу. Здавалось, тому щастю не буде меж. В лютому сорок першого у них народився син... І ось цього єдиного сина вона прагне одружити. Хоча б вони з Лідою були щасливішими, ніж вона з Анатолієм. Але від чого залежить оте щастя?..
О другій Федора Тимофіївка урочисто наблизилася до вісімдесят першої кімнати гуртожитку. Звідти на високих тонах лунав дівочий спів.
"З такою сумувати не доведеться", — подумала вона про Ліду, бо впізнала її голос. Почекала трохи, нишком зазирнула в напівпрочинені двері.
Дівчина стояла біля столу, дивилась в якийсь журнал і сама собі диригувала.
— До вас можна?—тоненьким, як шило, голосом запитала гостя. Ліда обернулась. її відкритий у співі рот немов закляк. Та ось дівчина стрепенулася, кинулась назустріч гості.
— Тьотю Федоро!.. Здрастуйте! — Вони тричі поцілувалися.
Женя Корчинська уважно спостерігала за цією зворушливою сценою. А Ліда вже щебетала на всю кімнату.
— Дякую вам за троянди, тьотю Федоро! Такий шикарний букет — просто казка... О, що це я: й досі не познайомила вас. Це — Женя, моя найкраща подруга і наставниця на шлях істини. Роздягайтеся... Речі сюди... Женю, прибери тут, будь ласка.
— Та ви, дівчата, не клопочіться,— зворушена їхньою увагою, промовила Федора Тимофіївна.— Не прислуговуйте мені, бо я сама звикла прислуговувати.
— Вдома,—з милим посміхом відповіла Корчинська,— а зараз ви наш гість і мусите покорятися господарям. Прошу: давайте ваш макінтош, шарфик.
— Може, хочете вмитися з дороги,— спохопилася Ліда.
— Вмитися треба... Тільки спочатку розв'яжемо пакунки, спорожнимо сумку,— і гостя почала викладати на стіл більші й менші згортки.— Приймайте, дівчата.
— О, ми це можемо,— сміється Женя.
Відчувши себе в центрі уваги, Федора Тимофіївна не забарилася увійти в роль старшої:
— Нехай Женя проведе мене до вбиральні, а ти, дочко, порядкуй. Ви ж, мабуть, не обідали.
— Ми чекали на вас,— відповіла Лідочка.
Федора Тимофіївна подякувала поглядом і пішла слідом за Женею. Почувала себе молодою: чи від присутності дівчат, чи то від їхньої сердечної уваги.
— Не забудьте поздоровити Ліду з п'ятіркою,— змовницьки зашепотіла Корчинська.— У неї такі здібності... Знаєте, вона як захоче, то може досягти просто неймовірного. Чесно!.. Ви тільки подумайте, логіку— і на п'ять. Та ще кому? Нашому мудро-одержимому Михайлові Іллічу!
Свіжа й урочиста зайшла Федора Тимофіївна до кімнати, поздоровила Ліду з високою оцінкою.
— Хай тобі й надалі щастить!
Ліда усміхнулася, розповіла, якими щиро здивованими очима дивився на неї Турченюк, як він старанно виводив у її заліковій "відмінно".
— Такий смішний... Але все-таки він мені подобається. Не кожен викладач так любить свою дисципліну. Це ж...
І раптом Ліда на півслові замовкає, відкликає подругу до вікна, щось притишено говорить на вухо. Женя угукнула, митно подалася з кімнати. А Ліда підходить до гості, всміхається, просить сідати, розказувати, як там у Золотопіллі.
— Я вже за ним так скучила — інколи просто аж полетіти хочеться.
Федора Тимофіївка розчулено закивала головою. В,ся її огрядна постать, обличчя дихали радістю. Вона струмувала із прояснілих очей, молодила їх.
— А ти б приїхала на вихідний чи на свято. Прямо до нас. Слава богу, розміститися є де. Ми б тебе прийняли,, як дочку.
Ліда нахилила голову, залилася рум'янцем.
"Догадується,—вирішила Федора Тимофіївка. — Ну, тим краіДе!" — І, вже підхоплена материнським почуттям, підійшла до Ліди, пригорнула її вихрясту голівку до своїх грудей.— Ну, то як, чекати, доню?
— Спасибі, я обов'язково приїду, маїмо,— промовила зворушливо Ліда.— Мені так приємно назвати вас мамою. Я ніколи свідомо не промовляла цього слова... Розумієте — ніколи в житті.
Вона прихилилася до Федори Тимофіївки, розридалася. Майбутня свекруха теж голосно схлипнула. Так і застала їх Женя обох в сльозах. Розгублено стала серед кімнати з пляшками пива й води. Не зводить з подруги запитливо-стурбованого погляду. Що трапилося? Ну, скажи, Лідо!— благають Женині очі. Ліда чомусь не зауважує того погляду.
— Подавай, Женю, склянки.
Запінилася свіже пиво.
— Твоє перше слово, дочко.
— А чому не ваше? Треба по-старшинству.
— Бо ж п'ємо в твоїй хаті.
Ліда взяла склянку, підвелася.
— Я хочу...