Див і Свароґ (збірка)

Іван-В'ячеслав Сергієнко

Сторінка 5 з 11
пророчить: " Азъ бЬду воздамъ"
Й рушає долею в життєву веремію.
А там —
лиш доторком: спасенним — рай!
Київ, 2004
ще не знаю покаянь
Надією
Бо ще не знаю покаянь
Довірою


Бо вірою живеться
І зичиться
Й у наданій душі не йметься
Спокутою перстечків поколінь
А "ми"— люблю
А "ми" любов'ю — радий
А в "нас" від любощів родилось і живе
І плодиться — "благослови гніздечка"
У доторку насіння...
А мене ?
Це мов мара
Це мов мара
Я не люблю тебе
Відхрещуюся й тихим болем й тану
А ти в удосвіт берегом морським
А ти ув-запівніччю —душо-океаном
Я знаю, що 'сми видумав тебе
Що ти "оленкою" в поліссі замайнешся


І звидишся й не станеш...
Сонечко черлене
сіда' за море й
Воскресає із-за океаннь.
Щоденна благосте мені,
Я так тобі радію
Ячиш у серденьку —
І я тобі живу
Любов'ю оселившися в надії
Уже зачавши в сподіванні сина
Й нарікши сина
Витязь-Северин.
Якби тебе я покохав
Якби тебе я покохав...
О, прошу змилостився, Доле!
Якби тебе я покохав,
але безмежне синє поле
напророковано.


Терпке з неволі туги — серце
здіймається в нещадний герць
й летить світзаочі у степ,
сполохане.
Від мене геть.
лялька для вуду
У неділю рано зілля копала...
Відьма, відьма вона! їй Богу, — відьма.
Заговорила, буцім-правдою забалакала.
Напоїла сукровицею, понавстромляла груди цвяхів,
Поцілувала, зарізала, мамою заплакала
Виплітала з безґлуздя сорочечки деннії
Прикрашала лелітками од злого й святого
Підмальовувала очі, аби бачили янголів,
які брьохтаються в калюжах танкового заводу


Чи то повен місяць?
Чи то перший сніг?
Чи, може, кохання стає на поріг
своего безумства
І я забуваю —
бо мушу забути.
Присипано снігом
й пішло за водою...
Ворожиш у сні,
В чудернацькім двобої.
І вже ні обличчя,
а вже й ані звуку,
ні пам'яті вуст
ані доторку болю.
Ворожиш у сні —
чудернацька неволя
і ходять круг тебе ченці-ворожбити
і голки штрикають
де ще щось живого
від тебе лишилось


і йде за водою
із шпилькою в грудях
з печальним обличчям
на порцеляні...
Та йди вже скоріше!
Я — лялька для вуду,
Собі сам невільник —
себе визволитель;
І це повен місяць,
і це перший сніг,
і це — божевілля з порога любови
ступає по терплому сліду...
Хуртелить...
Мюнхен,93
тобі зеленоокій
Тобі, тобі зеленоокій
Таки наснилось диво з див
Тремтить блаженістю тятив
Стрімкого звільнення — нагода
Не знавши ні імен богів
Ані молитви прочитати
Лиш серце відгомонить, снів
Це передвроджене — кохати
Таки від музики — слова
Таки від болю — нерішучість
Та непорушная скала
іде назустріч
Тобі, тобі зеленоокій
Я заподію лихо з лих —
У моїх перстах ненімих
Неслів
Неправда


Непорочна
Любов ворожить.
Птахом-голубом не смію
Птахом-голубом не смію
під стріху дому твого
Аже лапками ніжними
пожежу нёсено
у душу древлянську
у подив
зухвало здійнятих брівок
зором цілованих
у постави чутливість —
не руш ся —
почезне оленкою в лісі.
Одвертаю поглядом
Крилами літаків одвертаю
У мерзлоту тевтонську
Відворотнеє промовляючи:


вже тобі кохати заманулось
А вже тобі у горлі — аж бринить
серцебиття
червоний зашморг крови
не відпускає плоть
до янголят"
ДВІ ЖІНОЧІ ЕЛЕГІЇ ПЕРЕД ВІКНОМ В ОЧІКУВАННІ ЙОГО ДОТОРКУ
1
не дай мені дивитись у вікно,
так довго проминає від зізнання
моїх очей неспокій
у твої долоні, лине...
не дай мені дивитись наскрізь скло
у пустку міста.
Ні, не дай мені...
Займи мене,
Поруш мене,


Дітни...
Не дай мені сказати, що вже пізно.
2
Не руш мене
Ні, не займи мої вуста
чолом в холодну шибу ночі —
очі
Бентежні руки в зімкнених перстах
і ти мовчанкою дрібниць
зурочив:
удавану прихильність
у двосічність руху
ці твої слова
лиш лунять пружно
й подихом nepcá тривожать
І я вже йду
І я вже мчу
до ночі
до дощу
до рятівних неонів
я ...
розбиваю чашку... Ти
зустрів мою дівочість...
Березень 91
Юлі
Та все ж, тебе кохаю я .
Хочби й не так, як ти цього воліла
Й не так, як сам цього б жадав .
Незайманість твоего тіла —
Не жаль, не жаль. Межа —
Не безіменна, та уже незрима — вже ...
Незайманість моєї віри
Іще дивується — невже !?
Невже дещицею років
Сплатив злодюга-поцілунок
Дрібненький трем? Легенький трем —
Все майже лагідно лоскоче ,
Спада' усесвіти дощем.
Чи се моєї долі трунок —
Уявою супроти ночі
Й далеким през кордони днем?
Однак, тебе кохаю я.
І сам цього не розумію,
І далі рухатись не смію
Ані мечем, ані творцем.
Не зарікаюсь... Не змагаюсь...
За лагідність твоїх ночей;
Алише вірю, в тебе вірю
Й чемненько крию суть очей.
Чемненько дмухаю у щічку
І чемно обнімаю я.
Чемненько йду, щораз "навічно"
І повертаюсь з-під вінців
Як великодній безконечник
Вплітаємося з двох життів,
Де розминання меандричні —
Пліч-о-пліч — упродовж років.
стережися
О, стережися,
Бо моя любов, мов небезпечна криця
О'стережися —
Ніжність — ніж із піхов
І плачу сам,
Даруючи тобі мій поцілунок лютий.
Постережися
Буяння лип в медвяному спокої
моїх обіймів,
Стережися...
Шовк твоїх чуттів
і шовкошитний доторк розімлілий,
І мерехтіння пучиків моїх
обличч довіри,
персами тривоги... янголе мій!
Не тому богові вклонилась!
Але дощі минули —
Час для карнавалу.
Стережися ж !


воскресні канти
Знова. Знова, мов породілля —
Радію дивностію глассь
Немов би згадуюсь, сподію...
І нерозумно вірю в Спас
Бруньки і брості й спочуття
Вуст не розімкнемо ні словом
Чи чуєм вічності життя?
Що нам озвется доброловом...
Внесипно уоче-оноччь
Огонь в мені з печер чекаю
Займись, і я займусь, і в світ
Неопалимо йти ¡стаю


ВЕСНА

Коли б цю зацність пронести
Хоч крок, хоч кроків аж до скону
Забрунься хоч єдине з тих
коїх щодень любов'ю чаю


первоцвіти із Ирію
Неправда, що Ирій осіннього заспіву!
Курли!!!
Озимою поростю безбарв'я —
Батьківщина,
тихим снігом барлога —
спи ...
Ирій — сонячний злочин
у венах весняної статі
рвучкого кінця одинокости
з усіма коханками
Ирій — одвічний терен сваволі
за морем осени
Вітай перший мед
морелькового цвіту
у вітрі з Ирію
і відчай не-безтілесности
і радість німої кровиці
о' дівчатку
з духм'янцем великоднього хліба
від лиця і стегон — вітай,
відлітаючим "курли"...
не-до-торк-нув-ши-ся
любощами без любови
намарне.
Ув Ирії — півники-іриси — зачаровані
ждуть віри моєї.
З-поміж них наречену вибрати
за росою на пелюсках пам'яти
білих.
1998
клекотання
оцілься собі у сназі
мов колос мов зілля мов повінь
осердно мені в залюбки
твій доторк твій погляд твій подив


той острів ще мною назвеш
якого не радіж дітнути
у місяці юнім пливеш
ще певність тобі не сягнути
клекоче лелекою гай
і мириться род із імирем
а я заклекочу прощай
щоб знову зустрітися миром
знов мені роса
така земна, що проростаю...
вкорінююся серцем в небеса
твоего трепету
знов мені роса-
на паростки,
на луки всіх джмелів


лоно —
мов хмаринка напуванна
небесна повінь


В твоїх очах — усе тривога
в долонях — розпачу жари
крокує нами ця дорога
а ми, дорогою й не йшли.
Ходім! І ти тримайсь за руку,
а я триматимусь тебе
зелено, чи блакитнооко
не молено, а вже високо
нас милість серденька зведе
з шляхів начужених, набитих
на нашу стежку, й небеса
зрадіють
і, відкриті —
нам нивою відкрають меж
намарність.
Дим тривоги — впаде росою на жнива
й не треба знати вже дороги
нас босоного обира
небесна повінь
ЛІТО
НЕДОРЕЧНЕ
ЧЕРВНЕВИХ СУТІНКІВ МОЇХ
ЛАПАТІ ЛИПИ
І ШПАКИ-КРИЧАТЬ
ПРО ГНІЗДА
І ПРОЛИПИ,
ЩО В АКАЦІЙ ЗАЧАЛИСЬ
І ГРІМ СКУЙОВДИТЬ НЕБО
ЩО ЗАЧНЕМ!
ТАКИ ЗАЧНІМ...
НЕПІЗНАВСЬ
Чи може бути червень в недосвіт
затлумлених шляхів?
Він одяга сандалі
і гривою із річки бризки ллє...
Чи може бути дерево у жалі


Коли сокиру пригортаний п'є
Чи мати може випалить дитину,
І попелом утерти небеса?
Чи може Бог?... ідяше да покинув,
бо сам еси в уподоблянні є ся — в у-вбогість...
Та чи можу я, любити довнеспину?
Так. Я люблю, і-що-мені-взастав,
Злодіїв шал?
Верне ув отчеспину
Мечем-сльозою,
сину, НЕВПІЗНАВСЬ?!
ЗЛЮБ
в акацій зайнялось медовобджолля
вдались лапатим липам покрова
Богданейку ввінчалися основи
і зацність світу плід заповіла!
КОЛО ЛИПИ ВНОЧІ
Ні, ти ще не зацвіла,
але вже величчю століття —
зупинила мене, звабо!
... і я говорив з тобою,


і я обійняв тебе, Дерево!
Хтось п'яний, дзень-дзеленькаючи склом,
сполохав мені розмову з тобою.
Ай, дурепа!!!
Хіба є комусь ЗАСЬ
до інтимності з липою,
яка не цвіла?..
"ми з тобою — одного племені,
ми з тобою однюсінької крови"
Нехай зашепочуться бджоли —
коли ми всміхнемося цвітом
і разом запануєм'...
ЩОДЕННЕ ВОСКРЕСІННЯ
ховаєш слух від лагідного звуку,
щокою горнешся до шпичаків образ,
німуєш...
серденько хрипить, зашорнооко
в незрячу невідь розпачу женеш...
що й ковили перо побралось будяками,
в Дніпрі застиг неодгомонний жах —
стоїть киривавожило
і бавиться з собою віра на ножах
а є ще лип меди, і по-при все —
гудіння
зухвалої бджоли, що в меді чує мед
прислухайся, нетреба ворожіння,
це просто пісня, й доля йде вперед...
підтьохкуючи серцем,
віщуючи
щоденне воскресіння!


Літо, люди в Україні —
Кожного б розцілував


Богові ми всі невинні,
Тоді й Землиця —Храм.
Прости, може щось пороблено,
Прости за мою щоку
Яріючу від усвідомлення,
Що ласку твою жорстку
Не npnHHaná. Чи прийме?
Та хай нам суддею — Біг,
Дитинонька і породілля,
І трошечки тисячоліть.
Літо 2005
ОБНІМАЮ ДУШУ
Я обнімаю душу в цьому тілі...
Яка красунейка оця душа —
Запаска і фата, й сороця — білі,
Пішла од Бога й до вінця блука.
Літо 2005
ЗАПЛАЧУ НА ЛУНУ
а сонце хилиться
і заглядає сонях
на гострінь обрію
на запитань біду
коли б не одкоріння
гін-гінцево повний
подався би хортами.
а чи дожену?
настане знову розінь
надій на звабу
і на здобуття
усих примарних відлисків
від тебе
від тебе ж — ні промінчика нема
немає!
Єрихон надводно перебігши
єдваб не спокусившися — біжу!
на схід чи захід?
ще не озлобівши
я, сонечко, заплачу на луну!


Меж обох Україн
Меж обох, Україною стелеться літо
золотавою лунню ковилевих морів
Там втопилась чота, загубило підкову копито
що несло сподівання баского коня почуттів...
виглядає сокіл в бурунцях, де Дружину зокрито
впоміжчассі серпневих заграв, в о'межжі Україн.
Літо диптих
Вже рік минаю літа береги,
Зроняю долу зранені тривоги.
В зіницях остраху —
притлумлення жаги,
В зіницях осуду —
кайдани непокори.
Такі високі літа береги,
Де цвіркуни — сюрчать собі за ґранню.
Це річище — межовання межі
Між прагненням та нездоланням.
Такі високі літа береги...
*

Не все ж Марія чинить покрова.
Щоб прихистити, злитися, зітнутись —
Запрагнеш іншого співзвуччя.
Та трудно так спливає спека
І не зачерпнути,
Ані іспити шелом'янем неба.
У цій жазі! Така нeдocяжнá,
Як дзюркотання коника на кручі —
Тягнусь, тягнусь — несила дострибнути..
Як дзюркотання коника на кручі
Здригає хмари, стугонить литавр
високого склепіння над водою,
де проминаєш літа береги.
Мюнхен, 1992
Два літа
Два літа у зіницях сатани.
Привабливі...
В привабливих зіницях,
Взискують поглядом у тебе увійти
В саменьке серце розпачу.
Спустошень ліпше пережити смерть,
Аніж оці літа!
Пахтить грозою...
Кожну мить гріха
окропить.
Чи живою?
Падаюче з Неба
За Благодать ¡ми.
Та притискає Див.
Ізвідусіль втискає
мене самого — в сам,
ув камінь, в камені танцює.
Звертаю словесами,
Небесна плащаниця Покрова...
Молитвою, молитвою звертаю.
Так наче по Слові
Дніпрова круча кликатиме в простір
осіннього перейдення
через ріку до берега низького.
Діво!
Любити мушу,
як саме життя...
НЕ СУМУЙ чужа
О, не сумуй чужа красива юнко,
я і собі урочу, не сумуй —
у душах зачаїлися обжинки
а косарі врожаї не зберуть
та хай їм, безврожаїстим ведеться
без наших обжинкових ще сердець
у половецькі лови їм грядеться
а нами колоски складать навхрест
не лунь, бо біль тобі встромили
стожалим язиком скочівлених небес
нам із роси й води і з Дива стане сили
і новістю озим'я оживеш
ВІНЧАННО-РОЗВІНЧАННЕ
димом вінців кримського демона,
що вінчав нас — молиться серце: не зрадь
відходимо з племені,
палимо зайве в дорогу,
вдивляючись пружно ув очі...
1 2 3 4 5 6 7

Інші твори цього автора:

На жаль, інші твори поки що відсутні :(