Усеїн-оджа[6] про те навіть не
підозрював, і не міг відмовити дівчині, коли вона просила його допомогти їй то з одного, то з другого предмета. І одного разу, коли вони займалися після уроків, до класу зненацька ввірвалася мати дівчинки і накинулася на вчителя. Інцидент став відомий усім. І Усеїн-оджа змушений був виїхати з села Беш-Палав. Повернувшись до рідного села Кок-Коз, що притулилося під Ай-Петрі, він послав оголошення в газету, що хоче одержати посаду шкільного вчителя.
Проходили дні, тижні. Якось Усеїн-оджа одержав невеличкого листа:
"Милостивий Усеїне Шаміль-ефенді! У міністерську татарську школу в Карасубазарі потрібний учитель для ведення уроків рідною мовою. Прочитавши в газеті "Терджиман" ваше оголошення, вважаю можливим запросити вас на посаду вчителя в цій школі. Ваша річна платня становитиме триста карбованців. Час занять у порядку алафрангу (за французьким – європейським методом і порядком) з 12-ї до 4-ї години дня. Кількість учнів у класі 30-35 осіб. Два місяці на рік – канікули.
З ранку до полудня ви щодня будете вільні. Протягом цього часу, якщо того бажаєте, можете давати приватні уроки. Прошу, не зволікаючи, дати відповідь на мій лист.
Учитель російської мови Карасубазарської міністерської школи Абдурешид Медієв.
19 січня 1905 року".
З цього часу справи Усеїна Шаміля Токтаргази пішли більш-менш справно...
Та перш ніж він відчув під ногами твердий грунт, Азиз-ефенді зробив для нього, Усеїна-оджі, так багато доброго. А він – чи міг він знати, що все так обернеться! – обтяжений справами, відірвався від цієї родини, втратив із нею зв'язок. Чому ж ніхто не повідомив йому про смерть Азіза-ефенді? Хіба він не був завжди шанованою людиною в цій родині? До нього ж завжди ставилися тут як до свого...
За столом панувала мовчанка. Учитель сидів понуро. "Хіба важко було мені повідомити? – з болем думав він. – Адже я поважав і цінував Азіза-ефенді як нікого іншого. А навіть не кинув у могилу грудку землі. Не віддав свого боргу!"
На похорон Азіза-ефенді, певно, зібралось добірне панство, представники вищого світу. Близьким покійного було не до якогось там учителя... Що ж, не час думати про це і тим більше висловлювати образу...
Якось Фемі, одержавши дозвіл мудериса – професора медресе, приїхав додому. Із собою він запросив такого ж молодого, як і сам,
йігіта, свого приятеля.
"Це Усеїн. Він із Кок-Козу, – представив Фемі гостя матері й батьку. – Я, він і Фікрет Шериф мешкаємо в одній кімнаті".
У будинку були ще й інші гості. Родичі Суаде-ханум. Фемі та Усеїн відразу ж приєдналися до застілля. Згодом, коли всіх охопив веселий настрій, вони продовжили розмову в дворі, розсілися всі на траві під розлогим старим дубом біля джерела. А ввечері, коли спала спека, весела галаслива компанія, набившись у фаетон, виїхала на мальовничу околицю. Вони проїхали повз Кемер-Капу, напівзруйновану, але все ще величну кам'яну арку, що залишилася на місці єдиних воріт древнього Бахчисараю; здалеку побачили Ескі-юрт з його вкритими травою пагорбами, розкиданими величезними білими каменями – залишками колись багатого міста.
Усеїн припав до вподоби Азизу-ефенді. Прощаючись із ним, він попросив його частіше бувати в них...
Після цього Фемі щоразу, вирушаючи додому, запрошував до себе й Усеїна. Згодом Азиз-ефенді так до нього звик, що вважав другим своїм сином.
– Ну, розкажіть, як ви жили весь цей час, – порушив мовчанку Усеїн-ефенді.
– Чого тільки не було, – задумливо мовив Афиз-ефенді і тихим голосом неквапно почав розповідати про те, як змінилося їхнє життя після батькової смерті.
Бакалійні та мануфактурні крамниці в торгових рядах на Чарши, кав'ярня "Велі-Баба" у Чатал-Дутському маале[7], шкіряні майстерні на березі річки Чурюк-Сув – усе це колись належало Азизу-ефенді. А після його смерті хазяїном став син, Афиз-ефенді, який змушений був,
покинути навчання і повернутися з Петербурга. Цей високий із гладким обличчям, сутулий череватий чоловік лише на два роки старший за Усеїна, а на вигляд йому всі сорок. Втративши батька, досвідченого хазяїна, Афиз насилу вправлявся з величезним господарством. За порадою матері, він продав шкіряний завод відомому в місті багатієві Аджи-Селіму. Закрив мануфактурну крамницю, розрахувавшись із робітниками й службовцями, а приміщення здав в оренду процвітаючому купцеві.
У руках сім'ї залишилась тільки бакалійна лавка і ось цей постоялий двір з кав'ярнею "Велі-Баба". Матері з сином цього було досить, щоб
забезпечити собі небідне існування. Суаде-ханум, жінка уже похилого
віку, тепер відійшла від справ, цілком передоручивши їх сину, якого така робота мало приваблювала.
Однак капітал вони мають, очевидно, такий, що може дозволити ще кільком їхнім поколінням ходити з високо піднятою головою і триматися з гідністю, яка властива справжнім представникам привілейованого класу.
У роки навчання ці молоді люди – Усеїну зараз двадцять дев'ять, Афизу – тридцять один – звертались один до одного на "ти", а тепер, як бачимо, звертаються на "ви". Звісно, на це є свої причини. Тоді вони всі троє були заклопотані одним лише навчанням, мали однакові права, а гроші мали тільки двоє з них. Щоправда, у кишенях батьків, але ця обставина тільки зближувала молодих сохт[8].
Зараз у руках Афиза – величезні статки. А Усеїн Шаміль... сільський учитель. Він не має багатства, а значить і влади. Що стосується Афиза, то тут зовсім інша справа. Він опікується благодійними товариствами. Він один із найбільш привілейованих людей міста. А тому мусить знати, як і з ким себе поводити. Коли розмовляє з людьми нижчого стану, до нього звертаються "ефенді". Правду кажучи, діяльність учителя Усеїна не така вже й малозначуща, щоб залишатись непоміченою представниками вищого класу. Не так уже й багато нині високоосвічених людей, а тим паче таких, які пишуть. І Афиз це, мабуть, добре усвідомлює.
– Недавно я читав у газеті ваші вірші... – сказав Афиз-ефенді гостю. – Вони мені сподобались... Непогано, непогано. Правда, мене це не дуже здивувало, оскільки ви й раніше мали потяг до писання.
Почувши такі приємні слова про свої вірші, Усеїн Шаміль трохи зашарівся і почервонів, бо не любив, коли нахвалювали його вірші.
Підсвідомо відчуваючи їхню недосконалість, не вірив у щирість тих, хто висловлював йому компліменти.
– Дякую, – тихо відповів Усеїн Шаміль, ледь схиливши голову. Іноді, знаєте, коли є час, люблю повправлятись у версифікації.
– Не подумайте, що лещу вам як другу, вони мені дійсно сподобались.
Афиз-ефенді, зблиснувши перснями, зморщив і потер кінчиками тонких пещених пальців чоло, наче хотів щось пригадати.
– О, згадав! – здійняв руку і клацнув пальцями.
Вирішив Всевишній дати
Рибі рибу пожирати.
Людям же закон велить
В злагоді і мирі жить,
Так велить на всі віки.
Люди стали, як вовки,
Не зважають на закон,
Не бояться заборон.
Як ослаб, то й поготів
Станеш жертвою зубів.
Афиз-ефенді читав голосно і з почуттям. Коли вони навчалися в медресе, він так само артистично декламував улюблені вірші. І по-татарськи, і по-російськи, і по-турецьки. Сам не писав, вірші в нього не виходили.
– І далі! – витримав паузу Афиз-ефенді, і його очі екзальтовано зблиснули.
Зупинить свавілля зла
Може лиш душа жива.
Ворогів я не боюся,
Смерті в очі подивлюся,
Бо за брата стане брат.
Жде мене петля і кат...
Афиз-ефенді замовк, знову потираючи чоло. І продовжив невпевнено і заїкаючись:
– Я вірю... Так! Свято вірю ... Брат стане за брата... Прекрасні вірші!.. Ви висловили в них наші сокровенні почуття. Дякую, напевно, Аллах буде вами задоволений, Усеїне-ефенді. Хто знає, може, ви ще станете нашим великим поетом!
– Дякую, Афизе-ефенді! – сказав Усеїн Шаміль. – Хоча я мрію не про велич і славу, мене мучать думи про наш пригнічений, пограбований народ, якого залишилась жменька.
– А що вас привело до нашого міста? – після деякої паузи поцікавився Афиз-ефенді.
– Та ось, якщо буде така можливість, хотів би зустрітися з Ісмаїлом-ефенді.
– Прекрасно! – сказав Афиз-ефенді і потер долоні. – Він щойно повернувся з Індії. Якщо не дуже стомився...
– У мене невелика справа. Гадаю, вона не надто його обтяжить.
– Усеїне-ефенді, а чи не потребуєте ви моєї допомоги? – запитав Афиз-ефенді. – Якщо знадобиться моє посередництво, не соромтеся! У мене з Ісмаїл-беєм непогані стосунки.
– Дякую, спочатку спробую сам. Подивимося, що з того вийде.
З'явився слуга в червоній фесці. Нахилився, щось шепнув на вухо хазяїну. Потім відійшов убік, завмер, як свічка. Хазяїн глянув на вчителя Усеїна, перевів погляд на його дружину Аджире-ханум.
– Ви, звісно ж, стомилися, – сказав він. – Йдіть відпочивайте! Вечерю вам подадуть у кімнату. Завтра, якщо дозволить Аллах, побачимося. – І, повернувшись до слуги, додав: – Проведіть Шаміля-ефенді в його покої.
Афиз-ефенді піднявся зі свого місця і, побажавши гостям доброї ночі, пішов до дерев'яних сходів, що вели на другий поверх. Тримаючись рукою за поручні, повільно піднявся скрипучими сходами.
Усеїн-ефенді взяв у дружини сонну дитину, і вони пішли слідом за слугою; біля вікна вони побачили Умера, що сидів за столом, перезирнулись і подумали, що захопились розмовою і забули про нього.
– Ти що-небудь їв, Умере? – запитав Усеїн. – Вибач. Ми дуже стомилися...
Умер посміхнувся і кивнув. Він любив свого дядька і ладен був вибачити йому все. Він бачив, як його дядько тільки що розмовляв з Афизом-ефенді, і не підійшов, боячись зашкодити розмові. Влаштувався неподалік за вільним столом, поїв локшини, посипаної товченим волоським горіхом, випив трохи бузи і був у гарному настрої.
– Не турбуйтеся, дядьку! – сказав він. – Я тут свій. Згадав, що ви давні друзі з Афизом-ефенді, і повідомив йому, що ви приїхали.
Усеїн-оджа засміявся, похитав головою. Ну й Умер! Ну й тямущий хлопчак! Нічого не сказав, не попередив, сам усе вирішив. І здогадався ж! Виріс серед гір, у глухому селі, світу не бачив, а бач який проворний! Звідки в нього це?..