— Під час війни у нас сталася трагічна подія. На нашому озері, в плавнях, є трясовина. А посеред неї — острів. Там переховувалися якісь моряки-десантники (ми
не знаємо, скільки їх було) і карателі змусили п'ятнадцятилітнього Захара Шаблюка повести їх на цей острів.
Але Захар не хотів бути зрадником-провідником і завів їх у трясовину Навмисне завів. Щоб загинули разом з ним.
Тепер ми боремося за те, щоб його ім'я було присвоєне піонерській дружині нашої школи. Чи хоча б загонові.
Скажіть, хіба Захар не заслуговує цього?
І все було б гаразд, проте в селі є людина, яка розпускає чутки, що нібито Захар Шаблюк — звичайнісінький фашистський прислужник. Що це він сам викликався провести ворогів, але збився з броду й загинув разом з кількома фашистами. Знає, що неправда це, а розпускає. І пише в усі інстанції. Але хіба в листі все розповіси? Дуже просимо: приїдьте хто-небудь, допоможіть нам розібратися в цій історії.
Слідопити Рибанської середньої школи: Григорій Козарук, Віктор Кочуг, Ольга Досвітня".
— Он яким боком повертається вся ця давня історія?! Цікаво-цікаво... Чому ж ти одразу ж не виїхав за цим листом? — вражено запитав Радомир, кладучи листа на стіл. — Чому ти одразу ж не виїхав? Або не попросив перевірити його когось із хлопців, що побували в тому районі? Адже минуло півроку. Й увесь цей час учні чекали — журналіста, відповіді.
— Не роби з цього трагедії. Навідаєшся, як матимеш час, і все з'ясуєш. Звичайна провінційна гризня, в яку я тобі навіть не раджу встрявати. До речі, цілком серйозно не раджу. їм видніше, вони там між собою порозуміються. А ти на всю решту свого життя виявишся героєм анонімок.
— Дивний ти чоловік, Вадиме. І знаєш, якщо вже одверто... Може, це й добре, що ти пішов з газети, вчасно пішов, коли ще є змога починати з початку.
* * *
...Так, це був його перший десант. На початку війни Святослав разом із матір'ю, викладачкою університету, евакуювався до Уфи. Працював на заводі, вчився в десятому класі вечірньої школи, потім вступив на історичний факультет університету.. Проте взимку, щойно виповнилося вісімнадцять, добровольцем пішов на фронт, навіть не закінчивши першого курсу.
У військкоматі він одразу ж почав проситися до морської піхоти. Але там тільки посміялися: де Башкірія і де найближче море! До каВалерії — будь ласка! Та врешті-решт направили до артилерійської школи, в якій готували командирів зенітних гармат. Інший на його місці, можливо, й змирився б. А Святослав, дочекавшись першого ж генерала, що інспектував школу, звернувся до нього.
Батько Святослава, капітан третього рангу Георгій Оснач, був уже четвертим морським офіцером в їхньому роду, і на той час командував батальйоном морської піхоти десь під Ленінградом. Дізнавшись про це, старий генерал навіть не стримався, і по-батьківськи погладив його по голові. "Це ж родинна традиція, синку. Добре, що не зрікаєшся. Солдатського щастя тобі". А наступного дня рядовий Святослав Оснач уже сідав в ешелон, що вирушав на південь, до Новоросійська. Ну а в Новоросійську його спочатку відрядили до учбової роти, а після місяця напруженої підготовки — до десантного батальйону, що тільки-но формувався.
Обстрілювала ж його війна вже під невеличким селом неподалік Миколаєва. Та це був не десант, — просто їх кинули на прорив. Бій видався тяжкий, вони втратили майже половину роти, одначе самому Святославові пощастило. Так, він і досі не міг збагнути, як сталося, що його навіть не поранило. Ні тоді, ні в інших боях. Доля готувала його до цього, першого десанту. Він мріяв стати морським десантником і солдатська фортуна подарувала йому відблиск цієї мрії, за який тепер доведеться заплатити життям. Після Одеси батальйон пішов у першому ешелоні до Дністра, а їх, двадцять одного добровольця, висадили сюди, у степ, неподалік Дунаю.
— І все ж таки за нами повинні прийти, — знову стиха мовив Святослав, оглядаючи затоку. Тепер Оснач уже добре розрізняв ледь помітну смужку піщаної коси, що нібито відгороджувала велику затоку від моря. На неї вони висаджувалися з десантних човнів, і з неї ж їх мали б зняти цієї ночі. Так обіцяв лейтенант
— Ага, ти помрій-помрій. Навіть якби до тієї мілини й підійшло якесь коритце, все одно нам туди не пробитися: посічуть на мілині. До того ж, одному довелося б залишатись на прикриття.
Скоцюрбившись, Романчук лежить спиною до нього і докурює свою цигарку, ховаючи її в кулаці.
— Ну, чого? — хрипко шепоче він. — Чого тремтиш? Думаєш: "Він із цього пекла виборсається, бо досвідченіший, а я залишуся. Тут, у цій землі..."? Не нервуй: залишимося обидва. Якби відбирати в цей десант дозволили мені, я б тебе нізащо не взяв. Коли б хоч половина групи була б з хлопців, з якими я висаджувався під Одесою в сорок
першому, ми втратили б не більше п'яти бійців. А пройшли б цей степ від Дністра до Дунаю.
Оснач не відповідає. Якийсь час він напружено вдивляється у темряву ночі, а тоді раптом підхоплюється, і, нашвидко прицілившись, стріляє в одну з постатей, що з'явилася над яром. Фашисти одразу ж відповідають, але Святослав уже встигає залягти і з незбагненим полегшенням дослухається, як кулі проорюють вершину пагорба, забризкуючи їх глиною і камінцями. Дивна річ: поки фашисти стріляють, він почувається якось упевненіше. Тиша чомусь дратує його зараз більше, ніжцьохкання куль.
Місяць поволі згасає, затягується блакитно-сірою хмариною, а над морем сходяться сутінки, ніби оце щойно вечоріє. І вітер, що раптом повіяв з моря, — теж уже віщує світанок. Святослав починає усвідомлювати це, відчуваючи, як руки й обличчя воложніють і все тіло проймає холод.
Стрілянина вщухає. У німців теж, мабуть, обмаль патронів, і вони бережуть їх, чекаючи ранку. Святослав навіть уявив собі, як вони щуляться там, у яру, в своїх зволожнілих гімнастерках, курять у кулаки так само, як Романчук, і проклинають їх, чекаючи світанку і підмоги. Він уперше подумав про них, не як про ворогів, а просто, як про звичайнісіньких людей, які теж мають нерви і так само, як він, бояться смерті. Подумав, і здивувався буденності свого несподіваного відкриття.
Святослав скоцюрблюється, натягуючи бушлат майже на голову, і знову починає вдивлятися в похмуру далечінь моря. Десь там, навпроти отого мису, має зблиснути вогник ліхтаря. Ось зараз він спалахне, зараз... Тоді можна дати довгу чергу з автомата, кинутися в затоку і спробувати доплисти. Невже справді ніхто не прийде і не врятує їх?
— Лежимо ще тридцять хвилин. Потім прориваємося понад морем, — стиха проказує Романчук, вставляючи карабін у бійницю й обережно визираючи з-за своєї барикади. — Праворуч, за піщаною мілиною, вони лишили, здається, тільки двох. І, на щастя, у цих ти— ловиків-обозників тільки лише карабіни.
— Але ці, що в балці, одразу кинуться за нами.
— Кинуться, — погоджується Романчук, і до Оснача долинає в'їдливий смішок його. — А ти гадав, що випустять: летіть собі, голубочки? Туг, Христофор і всі святі, треба дбати вже не про те, як урятуватися, а як по-людськи, по-моряцькому загинути. Форму на вас, студентиків, нап'ялюють, а ви ні пороху не нюхали, ні водиці соло— ної-гіркої не хлебтали.
І знову Святослав зауважує про себе, що старшина проказує все це так, ніби в нього тільки й клопоту, що вибити рештки страху в новачка. Та водночас і познущатися. Невже існують люди, яких навіть смертельна небезпека не робить людянішими? Що це: найогидніший прояв індивідуалізму чи, може, ота крайняя межа зачерствілості, яка тільки й здатна по-справжньому проявлятися на війні? То, може, й самі війни виникають лише тому, що існує безліч таких жорстоких і черствих людей?
Оснач косує на Романчука. Проказати все це вголос він не наважується. А цікаво, як би старшина повівся, дізнавшись, що він про нього думає?
— Аби тільки зайшов цей триклятий місяць, — мовить тим часом Романчук і довго й запекло лається. — Тільки б він, Христофор і всі святі, зайшов... Ех, був би тут лейтенант! Або Сашко Кирга чи Матюха Солончак, з якими ми висаджувалися ще в Криму.. Влаштували б ми їм наостанку таку польку з вихилясами, що більшість із них так ніколи й не відхекалася б. Які хлопці в землю пішли, га, які хлопці!..
Святослав уже знав, що старшина воює з початку війни, що в боях — від першого гарматного пострілу, який пролунав над Дунаєм, де він служив матросом Дунайської флотилії. А потім, уже як морський піхотинець, обороняв Одесу і Севастополь, висаджувався під Новоросійськом. Людині, яка пройшла через три роки війни, через таку кількість десантів, битв і боїв, умирати зараз, коли ворогів от-от потурять за Дунай, повинно бути ще страшніше, ніжйому, "студентикові". Повинно... Але старшина тримається.
Місяць поволі згасає, а сигнальних вогнів усе нема й нема. Ще з півгодини — і їм треба йти на прорив... Отже, через півгодини він упаде десь там, на вологий холодний пісок, від кулі сонного обозника, ще й мучитиметься, вмираючи від смертельної рани. І все це станеться через якихось півгодини.
Військова служба, якій присвятили своє життя прадід, дід і батько, Святослава не приваблювала. Та й взагалі, ставати військовим йому не хотілося, хоча з найбільшим захопленням читав саме книжки про війни — римських імператорів, Олександра Македонського, Га— рібальді, про громадянську. А кумиром його дитинства був грецький цар Леонід.
Мати викладала історію, отож переважна більшість їх домашньої бібліотеки скадалася з книжок, в яких ішлося про стародавній світ. Це була своєрідна сповідь людства про лицарство своє і підступність, про військову мудрість і політичну короткозорість. Скільки раз він казав собі в дитинстві: "Тільки-но ще трохи підросту — почну виховувати в собі риси спартанця — мужність, витривалість, гідність". Мріяти — мріяв, але роки спливали, а з вихованням все чомусь не виходило.
— Чуєш, Романчук, — ледь-ледь торкається плеча старшини. — Ти про Спарту що-небудь читав?
— Про що? — аж здригається з несподіванки Романчук.
— Ну, про Спарту. Було таке місто-держава в Древній Греції.
— Яка, в дідька Спарта? — мало не простогнав Романчук. — Туг жити лишилося... на раз покурити. Фашиста пильнуй, анафема ти недовчена!
Святослав відсторонився від нього, і забуваючи про обережність, висунувся з-за пагорка.