Церкви божі опоганив, нечестивець! Тепер москалі глузують з нас: де ж та сила шведського короля, коли він не може захистити вас? Отак хизуються песиголовці.
Звістка ся вразила Гордієнка в самісіньке серце.
– Ах ти ж песький сину! – вилаявся кошовий. – От тобі й москалі! Не по конях, а по голоблях поганяють! Нас уникають, а мирний люд вирізують!
– А так! Від нас, бач, ховаються, як собака від мух. Треба, треба москалів повчити, як воюють по-лицарськи! Нас і кури засміють, коли ми не відомстимось за Маячку та Нехворощу!
– Помститись?!
– Атож! Я вже дещо вивідав. Кампеля послав генерал Ренне. Знаєте, батьку, їдьте ви до шведського генерала Крузе та скажіть йому: так і так! Коли не поможете, то мої хлопці не їстимуть і не питимуть! Попухнуть з досади, коли не відомстяться! – повчав Гарасим кошового.
– Кажи вже, що там вигадав?
– Не мудре. Треба нам у шведа випрохати потугу. Ренне оташувався біля Сокілки на невеличкім острівці. Той острівець навколо миє Ворскла, тільки від Сокілки є вузенький прохід.
– Ренне велику силу має? – спитав Гордієнко.
– До біса їх набралось! У сім тисяч не вбгаєш!
– Невелика біда! У нас теж набереться козаків городових п'ятсот та січовиків зо три тисячі! По два москалі на одного козака не багато.
– Я одного лише боюся, щоб бува москалі не розбіглися як ми на них нападемо.
– Поміркуємо…
– Коли ласка, послухайте, батьку, як я міркую.
– Кажи.
– На світанку ми перейдемо Ворсклу уплинь і зненацька вдаримо на московський табір. Спросонку їм буде не до бійки. Вони чкурнуть зопалу на міст, що веде до Сокілок, але там напорються на наших козаків. Коли ж біля мосту козаки дадуть москалям одсіч, то ті зможуть врятуватись тільки через отой клятий прохід!
– А щоб перехопити і той прохід, треба мати комонне військо, – зауважив Гордієнко.
– Безперемінно. Доведеться об'їхати велику криву у дві милі, а може й більше. У нас тепер катма масового кінного війська: запорожці отінились та Й городові козаки теж.
– Гаразд! – перебив кошовий Гараська. – Я зараз поїду до Крузе і випрохаю у його драбантів. То такі браві хлопці, що як заступлять москалям шлях на Сокілку то…
– То наші хлопці тоді пошаткують усіх москалів на капусту! – перехопив Гарасько.
Лише сонце смеркло й темна ніч впала на землю, генерал Крузе повів шведську кінноту галопом в обхід Сокілок.
Пройшла ніч, розвиднилось. Коли зійшло сонце Крузе вже був далеко за Кобеляками і, як перепелів у житі, виловлював московські гад їзди. Йому дуже сприяв густий туман, що випав того ранку.
Бранці кошовий вирахував, де вже повинен бути генерал Крузе і повів своїх запорожців і городових козаків прилуцького полку до Ворскли.
– Роздягайтесь, хлопці! – звелів Гордієнко.
Через дві-три хвилини весь берег забілів голим тілом.
– Беріть шаблі в зуби і за мною!
По сій мові кошовий перехрестився і тихо ступив у глибоку Ворсклу. Вода зразу пойняла його по шию, сягла аж до вух, але тут кошовий став гребти руками, наче веслами. Козаки пливли за кошовим, як каченята за качкою. Вони так тихо перебирали руками, що вода майже не плюскотіла. Чим ближче було до острівця, тим рідшав туман, а біля самого берега він був такий прозорий, як сонячне марево в степу у літню денну спеку.
Москалі ще безпечно спочивали, лише їхні кухарі, запаливши багаття, готували сніданок.
Нагло на березі близько до води закричала сиворакша. То Гордієнко дав гасло.
І вмент голі козаки без огнистої зброї, лише маючи в руках шаблі, наче хмаролом над молодим лісом, нависли над московськими шанцями і стали нищить москалів.
Переляк пішов по табору. Через п'ять хвилин все збилось докупи: коні, люди, гармати, вози.
Москалі зопалу чкурнули до обозу, але там вже давав лад Нестулій із запорожцями. Побігли москалі до мосту, а із-за гатки городові козаки під отамануванням Войнаровського пальнули їм у пику з рушниць.
Москалі гасали як полум'я. Вони знов подалися у табір, але там товклися голі запорожці, наче домові, і клали спати кожного хто попадав під їх шаблі.
Ренне, побачивши, що вже йому не навести ладу в переляканім війську, звелів одходити до Сокілок. Але і сей останній шлях перехопили шведські драбанти. Куди і в котрий бік москалі не потикались, всюди на них чигала смерть й щирила свої зуби. Біля Ренне стовпились офіцери, бліді та перелякані не менше своїх солдат.
– Що робити? Що робити? – шепотів кожний із них.
Коли вони всі ще й досі не розбіглись, то лише тому, що їх старший був спокійний; а їх старший тому не побіг, що з роду був німець.
– Чого бажаєте: в полон йти, чи пробитись крізь ворожі лави зі шпагою в руках? – спитав Ренне офіцерів.
– Пробитись! – закричали німці-офіцери.
Москалі мовчали, наче заніміли. Ренне вихопив шпагу.
– За мною! – і він сам повів військо на пролом.
Москалі тримали сякий-такий лад, доки дійшли до шведських драбантів. Але потім, коли з ними зчепилися вправні в ручнім бою шведи й наче блискавкою стали пробивати їх груди шпагами, тимчасом як запоріжці рубали з потилиці, корпус москалів розсипався маком.
Як вода просмоктується крізь розсохлі клепки, так москалі стали проскакувати в невеличкі шпарочки. Попід черевами шведських коней, поміж вістрями драбантських шпаг вислизали москалі і втікали до Сокілок.
Але їх небагато втекло. Та й ті, цю обрятувались, мусили завдячити своє життя тому, що запорожці передчасно стали жакувати їх табір, ніж закінчився бій. Запорожці відомстились за Маячку й Нехворощу – Сокілкою. Зате в особі царя Петра нажили тяжкого ворога, лютішого од пекла. Навіть кров, пролита в Лебедині [6], не могла втишити царевої люті проти запорожців. Та лють точила царя як шашіль дерево, ржа – залізо, міль – одежу.
Та запорожцям було до того байдуже.
Після погрому москалів біля Сокілки їхній вплив на гетьманців поширився. Поміж козаками, котрі зосталися вірними цареві, запорожці рознесли поголоску буцім Шереметьєв та Меншиков зрадили цареві.
Загомоніли гетьманці:
– Не вадило б побити нам нашу старшину, бо вона тягне в одну руч з москалями, а на сполуку з низовим військом не хоче йти!
Плавом попливли городові козаки до запорожців із царського табору.
Про все це цар знав. Знав він також і про те, що в Царгороді й Бахчисараї пробувають запорозькі посланці і баламутять турецького султана й кримського хана, підбиваючи їх йти в похід на Московщину.
Увірвався терпець царя, і він закляв:
– Або я зостануся на світі, або запорожці!
* * *
У Києві на риночку пила Москва горілочку;
Пила ж вона та гуляла, собі порадоньку мала:
Порадьмося, милі браття, кому Січі достати?
Пошлемо по Галагана, по Прилуцького пана,
Той у Січі добре знає, той нам Січ достане…
Великодні свята минули, минули й проводи… Настали буденні дні, але київські обивателі – міщани й козаки не вважали на будні; щодня після обід старі й малі виходили на високі та круті київські береги й годинами милувались багатим на воду Дніпром.
Столітні діди й баби не пригадували, щоб хоч в однім році за весь їх довгий вік була така велика вода. Не було.
А се через те, що на їх віку в жодну зиму не випадало таких глибоких снігів як минулої зими. Тепер вони розтопились і потопили під собою всі річки й озера. Дніпро переповнився водою ущерть; роздувсь, розпух і виповз із берегів. А вода все прибувала – без кінця Й краю… З шумом гупнули у воду підмиті круті береги: з деревами, хуторами, токами, скиртами, клунями, хатами й кладовищами…
А з київських гір, куди б не поглянув: просто, ліворуч чи вправо – перед очима розіслалася безмежна водяна поверхня. Вода, вода й вода… Де влітку жовтіли, наче ребра, сипучі піски там тепер гуляли бурхливі каламутні хвилі. Десна й Дніпро злились в одно й затопили собою берег гетьманщини на десять миль в глибину!
Над водою хмарою нависли голодні чайки; вони жалібно скиглять і часто припадають до води, наче дитя до материного лона; але схопити поживок не встигають – вода надто прудка… Чайки скиглять, звиваються догори, тріпочуть крильцями і летять за хвилями.
Весь старий і новий Подол з будинками і крамницями сховався під водою. Лиш де-не-де виткнулись із води, наче віка домовин, дахи крамниць та стирчали димарі будинків, немов пеньки на болоті.
Жовтаве проміння вечірнього сонця золотило церковні бані, ґанки будинків і вітрила над байдаками. На Подолі великий рух. До берега причалила не числячи великих човнів, дубів та галер, одних байдаків понад сотня. Біля байдаків товпилось московське військо: донські козаки, ратники, драгуни, рядовики й старші; всі при повнім риштунку.
Галас, регіт та лайка лунали навколо. Донські козаки, попутавши коней, тягли їх на байдаки; коні полохались, борсались і перекидали байдаки. Із печерської фортеці українські козаки носили мішками порох, кулі й бомби, а також різну живність: суху тараню, сухарі житні, барила з горілкою…
Все це москалі кидали на байдаки, а поміж байдаками, наче дзиґа, звивався київський воєвода князь Голіцин. За князем хвостом плентався царський полковник Яковлєв, сумний та невеселий.
Ось Голіцин зупинився й самовдоволено окинув очима всі байдаки.
– Через півгодини все буде готове! Через півгодини ти, полковнику, вирушиш! – весело мовив він.
Яковлєв ще гірше посмутнів, аж голову похилив на груди.
– Краще б мені піти на турка-яничара або навіть на самих шведів, ніж оце маю йти добувати оту харцизяцьку Січ Запорозьку! – щиро признався він.
– Не журися, полковнику! – розважив воєвода, – не такий страшний чорт, як його малюють! Та тобі нічого боятися! Тепер захопити Січ так же легко, як викурити люльку доброго тютюну! Шкоди жодної, лише приємність! Я маю певні відомості, що всі запорожці вийшли із Січі з Гордієнком і тепер товчуться понад Ворсклою. На Січі зосталися малі, старі й каліки. Ти ж не сам їдеш, з тобою посилаю три полки найкращого війська! З такою раттю ти розтопчеш Запорожжя, наче горіх розлузаєш. А яка потім буде тобі шана від великого государя! Щасливий ти, полковнику.
– Не вабить мене таке щастя, – зітхнув Яковлєв.
– Ну, полковнику, люди вже в байдаках. Сідай і ти та й з Богом в путь-доріженьку… Ніч місячна, вода глибока, простора; течія бистра – можна навіть без весел пливти.