Закрутив він вуса. "Ну, постривай лишень, відьмо, — думає, — щоб і я ще не посміявся з тебе!"
А та вередливо відставила свої чудові губки, прищулила трохи очиці, схилила на бік головку, і все ще трясеться від сміху і промовляє не то дратуючись, не то кепкуючи з його: "Молоко ще, мабуть, не зовсім у тебе, козаче, на губах обсохло, тим-то ти й вихваляєшся. Коли б тільки схотіла я, все забув би ти для мене на світі!.."
"А от же і не все!" — заїдлива одмовляє прадід.
"Не все; кажеш?.. — чванливо і уразливо протягнула та, і очі їй ще дужче, заблищали. — Не асе? Ой, не хвастай, козаче, пожалій ти свої літа молоді! — і викликає, і кепкує красуня. — Ні за що занапастиш життя своє, за одно слово моє оддаси його, тільки побажаю!"
"Життя? — каже прадід. — Так, життя я не пожалію для тебе, та і який козак шкодує за життям своїм? Ну, а більшого... ні, — каже, — більшого я не оддам тобі".
Роздратував її козак; звичайна річ, нічим не дошкулиш так гарну молодицю, як словом таким.
"Не оддали? Чи буде ж так, козаче? — викликаючи, знов почала дражнитись вона. — Більшого не оддаси?.. Ха-ха-ха! — сміється красуня. — І душу свою оддаси, товаришів покинеш, саме місце, де ти народився, забудеш... забудеш, хто ти, і по що послав тебе гетьман твій!.. А в секретну грамоту, що доручив тобі вельможний, — каже з ядучою усмішкою, — стьожки свої я загортатиму!.."
Так і здригнувся козак, так і спалахнув весь, як порох! "Невже ж, — думає, — обмовився побратим необережним словом? От чортів син!"
Розсердився він гнівом козацьким, гордо підняв голову, і міцно стиснула залізна рука батьківську шаблю.
"Слухай! — голосно й сміливо каже. — Не хвастав я, не порожні слова казав, що й життя не пожалів би для тебе, бо тільки сліпий пожалів би його за красу таку... Але слухай, не базікай не знать що, не чіпай того, що не жіночого розуму діло!.. Бачиш ти оцю батьківську стару шаблю? Багато працювала вона в козачій руці і проти москаля, і проти турчина, і проти ляха, проти всіх, кого тільки лиха година наносила на Україну... Слухай же, молодице: хоч і вродлива ти, але нехай одсохне моя правиця, — гнівно й уважливо каже прадід, — коли й на твоїй білій шиї не заблищить ця шабля, торкнись тільки ти гетьманської грамоти, хоч би й самому мені не животіти після того на білому світі!.. Чуєш? Так не забувай же сього!.." — І ще міцніше стиснув козак свою гостру шаблю.
Спалахнула й красуня: ще ніколи, мабуть, не доводилось їй чути такої відмови. Огнем запалали їй щоки, засвітилися очі, сердито насупились, брови, заходили пишнії груди під гаптованою сорочкою; скочила вона горда, неприступна, розлютована, і тупнула маленькою ніжкою.
"Не боюсь я твоєї шаблі! — говорить і спересердя трясеться вся. — Тільки пальцем кивну, і підніметься за мене таких шабель сотня!"
"А я і з сотнею битися буду!" — перебив розгнівано прадід, і ще дужче образив її тим, роздратував.
"Тисяча підніметься! — перехопила, себе не пам'ятаючи, красуня. — Та не в тому річ; бийся собі, з ким хочеш! — сміється зневажливим холодним посміхом. — А от же, і ти послухай мене, козаче! Тільки бровами поведу, тільки оком моргну тобі, і ти одразу татарином навіть зробишся з козака, як те щеня у мене під ногами плазуватимеш!.."
Затремтіли губи у прадіда, зблід він весь від образи такої.
"А ну, моргни!" — каже.
"Хочеш?"
"Хочу!" — одмовляє сміливо.
"А не будеш потім жалкувати, козаче? Подумай!"
"Не турбуйся, — каже, — не жалкуватиму. Спробуй! От зараз так і зроблюсь татарином! Моргни!.."
Розпалив її козак, як залізо в горні, і зовсім стратила вона розум від зневаги його. Затремтіли тонкі ніздрі, темні, променисті очі вогнем запалали, ще бурхливіше заходили високії груди... Підняла вона свою білую руку до парчевого очіпка, — і до самої долівки розсипались чорною хвилею її довгі густі коси, ще дужче підкреслюючи білину чудового видочка і лебединої шиї... Підняла вона довгії вії свої, відкрила чорні вогняні очі, і затріпотіло палке козаче серце, бо наче дві гострі стрілки впилися в нього... Здригнувся козак, — почуває він, що пекельний вогонь запалав в його грудях від того погляду, пече його і туманом окриває голову, але міцно ще тримає козацька рука батьківську шаблю. "Не піддавайся", — шепоче йому начебто батьківський голос, і перемагається прадід: так і тягне його кинутися до неї, але стоїть ще, міцно стоїть козак!
"Ти сам того хотів, — скрикнула красуня. — Так на ж, дивись!"
І розірвала вона комір своєї білої вигаптуваної сорочки, розірвала, розсипала по підлозі разки червоного доброго намиста, відкрила себе аж до самого пояса... І з'явилась перед козачими очима жінка такої дивної краси, якої не бачили ще на землі ні сонце, ні блідий місяць, яка тільки во сні може чоловікові з'явитися!.. Навіть світ потьмарився навколо від яскравої білини того тіла, навіть око слабло і переставало виразно відрізняти ті чудові, наче з мармуру висічені форми неземної краси!.. Повітря і те, здавалось, завмерло від здивування, цілуючи і голублячи те тіло!.. Все на світі повинно було затуманитись, завмерти перед такою красою, — і здригнулась козача рука на старій заповітній шаблі, задивився, забувся козак...
"Ну що ж, пам'ятаєш ще що-небудь на світі, козаче?" — голосно засміялась красуня, і навіть повітря затремтіло срібним сміхом з можливості що-небудь пам'ятати.
"Пам'ятаю", — вже самі відмовляють уперті вуста, хоч і тремтить рука, що держить за шаблю.
"Пам'ятаєш?! Ні, неправда твоя, козаче! — загарливо заговорила красуня, і тонкі ніздрі її тремтіли від хвилювання, а очі палали вогнем. — Але тривай же, ще одну хвилиноньку тільки, і ти все забудеш! — задихалась вона. — Тільки єдину хвилину!.. Іди до мене, спробуй чар ласки моєї! Ну, іди жі. Ти... подобаєшся мені, упертий... чуєш?.."
І вона простягла до його свої білії руки; її палке дихання палило йому лице, туманило мозок і пам'ять; от-от, здавалось, ті білі руки обів'ють козацьку шию, як змії стиснуть і задушать, вогонь її дихання висушить кров в його жилах, уб'є упертість і волю... Все переплуталось у козака в голові і одразу завертілось шаленим вихром; той вихор, здавалось, підхопив Його, як билиночку, і поніс невідомо куди... Білії руки майже торкались вже його шиї, ще хвилина... Але тут скрикнула красуня і, як підбита горлиця, звалилась додолу.
VIII
"Спасибі ж тобі, Петре, — несподівано чує біля себе зовсім отуманілий, неначе п'яний, прадід. — Визволив ти мене, додержав козацького слова свого; заслужу ж і я тобі, от побачиш!" — і чиясь важка і холодна, як лід, рука при тих словах лягла йому на плече.
Обернувся прадід, прийшов трохи до пам'яті, та й очам своїм не вірить... Що за диво? Не розбереш, як воно так і вийшло... "Тьху ти, диявольська омана!" — думає. Придивився краще, та й охолов весь з ляку.
Немає вже ні чудової красуні, ані корчми, ні бенкету, — тільки глуха повита мороком балка глибока, а над нею вгорі пливе собі спокійно повний блідий місяць; давно вже струхлий хрест лежить біля темної розкритої могили, тут же б'ється в судомах страшна, вся синя, стара-престара відьма, а поруч його стоїть знайомий вже йому козак в коштовному жупані, — та не козак, а мертвяк, — і дивиться на його крізь опущені вії мертвими очима своїми. Навіть чуб у прадіда під шапкою заворушився!
"З нами хрест святий!" — думає, і не може з переляку підвести для хреста руку.
"Не бійся мене, Петре, — чує він, як могильним голосом говорить до його мертвяк, — хоч і не живий я, та не ворог тобі; не бійся. Визволив ти мене, і не забуду я послуги твоєї!"
"Ну, і ти, відьмо, — говорить далі мертвяк, — прощавай тепер, скінчилась умова наша... Довго ти господарювала наді мною; лежатиму вже я тепер спокійно; давно вже прагне спокою душа моя... Бачиш, Петре, — знов звертається мертвяк до прадіда, — до чого воно доводить женихання: зв'язався я з відьмою, і навіть могила не захистила мене; і з могили викликала вона мене для своєї утіхи! Ох, і тяжко ж, Петре, було мені..."
Застогнав мертвяк, і так застогнав, знявши до місяця руки, що і все навколо застогнало; навіть зотлілий хрест здригнувся від того стогону!
"Ну, спасибі ж тобі, — каже; — прощавай поки що". — Сказав і звалився в могилу, наче і не було його зовсім.
Ще й до пам'яті як слід не прийшов прадід, з місця рушити не може, а дивиться, — тягнеться до його проклята та відьма і, як жаба, встромила в його зелені круглії очі свої...
І глянути було страшно, в яке страховисько перекинулась колишня красуня" котра все чарувала непереможними чарами своєї краси! Лице все посиніло, беззубий рот зовсім провалився і підборіддя майже зійшлося з карлючкуватим носом; вуха витягнулись, як у кажана, а рідкі пасма сивого пожовклого волосся висіли, як шерсть на старій волохатій козі... Підвелась вона і осміхається до прадіда беззубим ротом, стріляє круглими зеленими очима.
"Е, та чого ж це я так убиваюся? — шамкає. — От іще не бачили! Не хочеш любити, і йди собі к бісовому батькові в свою домовину! Одного втеряла, зате другого знайшла, ще й кращий буде! Правда, козаче?" — питає.
"Це ж ти про що власне?" — нарешті насмілився вимовити прадід,
"Смішний ти, козаче, — маніжиться відьма, ще й ногою, проклята, по-козиному притупує, — начебто й сам не знаєш про що. Подобаєшся ти мені, дуже подобаєшся, от що! Давно вже бажала я такого убоїща, ну, і покорив ти мене... Іди ж до мене, сизокрилий, приголублю, — каже, — пригрію тебе!" — а очі їй під самого лоба закотились.
Аж сплюнув прадід.
"Приголуб собі, — каже, — бабусю, дідька лисого, то й буде тобі пара... Та тільки, — каже, — дивись, щоб місяця не було на ту пору, а то ще й чорта перелякаєш!"
Затряслась відьма і зубами зацокала від злості.
"Як то так, шибеник ти, джиґун безголовий? — кричить. — Так ти назад думаєш? Одбив мене від чоловіка, удовою безталанною пустив, та й зректися хочеш? Е ні, не випущу я, — не на ту натрапив!"
"Та цур тобі, пек! Схаменися, відьмо! — розсердився вже й прадід. — Та тобі, — каже, — тільки на городі горобців лякать, а не з козаком женихатися! Ще розсиплешся!.."
"Не розсиплюсь, — одмовляє, — не бійся! Дивись, коли 6 ще сам не розсипався!"
"Перехрестись, божевільна!" — умовляє її прадід, і вже повернувся був тікать, та не по його вийшло: підскочила до його відьма і руки розставила.
"Стій, — каже, — і в голову собі не клади тікать, не пущу я!..