Ну, зібрались. Старшина уся наголо. Виходить з будинку Хмельниченко, уклоняється до ради, дякує за уряд гетьманства, кладе булаву й бунчук, вдруге уклоняється і вертається у будинок. І Виговський теж дякує за уряд писарства, кланяється раді і йде за Юрасем, як пес облизуючись на булаву...
— Ну й пройда! От Ірод! — не втерпів молодий козак.
— Сказано — пройдисвіт, істинно пройдисвіт, — похитав головою козарлюга. — І Носач обозний подякував за уряд обозництва. Усі пішли з ради. А булава лежить собі сиріточкою: кожному кортить капнуть її, та страшно: а зась! — скажуть козаки: дзуськи! Руки не доросли... А тимчасом військові осаули в один голос вигукують: кого волить військо і поспільство просити на гетьманство? — Хмельниченка Юрія! — репетують в один голос і козаки, і чернь. Найпаче чернь та голота, — так пельки й рвуть: нікогісінько не волимо! Хай Хмельницький гетьманує, а батько його і з домовини сину пораду дасть. А Виговський усе йому у вуха надуває: не бери, не бери, небоже, булави, — опісля візьмеш, як зовсім козаком будеш...
— Ну і як же? Не взяв небога?
— А ми на що? Ми як заголосимо: не дасте нам Хмельницького, ми його силою візьмемо! Ну і віддали. Вийшов Юрій з світлиці, уклонився раді, взяв булаву й бунчук, та й говорить: нехай буде по-вашому: буду гетьманом; тільки до зросту я не правитиму військом, а як коли військо виходитиме у похід, я на той час віддаватиму булаву й бунчук Виговському; а як вертатиметься військо — нехай Виговський знов вертає мені булаву й бунчук. На тім і порішили. Тільки ж він, собачий син, той Виговський, не вдоволився одною булавою: треба, бач, йому і гетьманство вицідити. І вицідив-таки, вражий син!
— Вицідив? Ах пройда! Та як же ж він се змайстрував?
— А от як... Як же ж, говорить, панове полковники, і ви, панове товариство, як, каже, мені свій титул писати на листах і універсалах на той час, як я на поході буду з вами, а його милість молодий гетьман, пан Юрій, зіставатиметься при господі ради своєї науки? Як мені, говорить, панове, підписуватись? Ні я гетьман, ні я полковник, ні писар військовий? Ач, яку закарлючку загнув, собачий син!
— Істинно загнув, дядьку. А як же товариство та старшина, здорові були, розігнули її?
— Не розігнули, хлопче. Він їх, собачий син, усіх тою карлючкою зачепив, як он-то чабан своєю ґирлигою за ноги вівці .зачіпляє: усіх, собачий син, мов мокрим рядном накрив.
— І дались вони, здорові були, йому в руки?
— Не те що дались, а самі собі, дурні, й петлю зав'язали.
— Та як же се так, дядечку?
— Та так, хлопче, просто й зав'язали, щоб вони скисли! Будучи з військом, — говорить товариство, — ти підписуйся отак: "Іван Виговський, на той час гетьман війська Запорозького". — Так у його, у сучого сина, "той час" і по сей час тягнеться.
— Довгенький же його час!
— Воно то так, хлопче, а булаву, бач, і бунчук так і досі не вернув Хмельниченку, та сам і по сей час гетьманує.
— Се, значить, тертого хрону підніс. Ну, здорові були.
— Та як же ж се поспільство йому таке дозволило? Як усю старшину чернь та голота не перебила?
— Що голота та поспільство! Вони сліпі, неграмотні, мов кроти, ідо луки та левади копають.
— А ви, дядьки, здорові були, чого гляділи?
— Чого! Звісно: проґавили... Сказано: коли йдеш до вовка на обід, бери пса з собою.
V
А тимчасом на майдані, мов у Києві на Водохрещі, галас і гомін стояв такий, як на рахманський Великдень, що, мабуть, і на небі, і за небом було чути.
Звідки повилазили перекупці з ласощами, з цибулею, з часником і москалі з бородами як лопати і з московськими приказками:
Кваси московські
— Козакам запорозьким:По дзбанику пити
Во царствії бити.
А другий репетує, аж у вухах лящить:
Збитень гарячий,
К збитню калачик,
Хто збитень п'єть —
Татарву б'єть.
— Пироги подові! Кваси грушові, нарочито дешові!
— Еге! Куштували ми ті кваси московські, — від одного кухлика світ стане як банька, а люди як мухи.
— Бублики! Бублики, солодкі як пундики!
Бублики з маком,
З особистим смаком:
Хто бублики їстиме,
На гетьманстві сидітиме...
А там, коло васюринського куреня, не вгавала бандура, і старечий голос під тренькання струни виводив словами щось капосне:
Тоді ж то козаки, поки старую голову Хмельницького зачували,
Поти і Юрася Хмельниченка за гетьмана почитали;
А як не стало старої голови Хмельницького зачувати,
Не стали і Юрася Хмельниченка за гетьмана почитати:
"Ой, Юрасю Хмельниченку, гетьмане молодий!
Не подобало б тобі над нами, козаками, гетьманувати,
А подобало б тобі наші козацькі курені підмітати..."
— Ач, старий собака, яку погань верзе!.. Подобало б йому ту бандуру об його капосну голову поламати, — пробурчав той козарлюга, що "дядьком" величали.
— Мабуть, підісланець Виговського.
— Ні, то Гарагуля з Прилук усюди вештається, куди вітер: у понеділок за Хмельниченка, у вівторок за Тетерю, а в середу за дідька лисого, як та, кажуть, баба, що в середу постила, а кобилу вкрала.
— Авжеж... Його, як того цигана, спитаєш: якої ти, старче, віри, а він: якої вам треба?
Коли довбиш нараз забив "дрібушки".
— Се вже до військового осаули... Час лавами становитися.
Коли з отаманського куреня якраз виходжає військовий осаула і повагом прямує до січової церкви. Трохи згодом виходить він з церкви з військовою великою корогвою. Так і заграла, полискуючи на сонці, свята корогва: на єдвабному полотнищі з золотими позументами — на середині сріблястий святий хрест, а по ріжках полотнища аж три місяці: срібний ріжок молодика, срібний повний місяць з всевидючими очима й ротом і місяць на ущербі; а на четвертому ріжку корогви — звізда, з якою "волхви путешествовали" на Різдво до Христа.
Вийшов осаула з сею корогвою і стає на майдані проти церкви.
Довбиш пробив двічі. Тоді товариство, усі козаки, що були на майдані, почали мерщій становитися у лави, кожне товариство проти свого куреня. Усі поздіймали шапки, як у церкві. Сонечко так і заграло на тисячах оголених головах козацьких. А чубів, чубів! — мов коси дівочі довгі: той закрутив свого чуба двічі або тричі за вухо, а кінець чуба ще до плеча теліпається, а у того чуб висить додолу, мов кінський хвіст, а де у котрих чуби позаплітані, як коси у дівчат, дрібушками, та тільки без кісників. Вуса теж деякі позакручувані за вуха, а інші мотаються на грудях і доходять аж до пістолів, що стирчать за широчезними шалевими поясами. А стяжки, стрічки з дівочих кіс у ковнірів аж горять на сонці своїми червоними, блакитними, зеленими, синіми і жовтогарячими сербами, мов веселки на небі після дощу.
А от і старшина вихожає з отаманського куреня. Довбиш вибиває їй шану своєю гучною довбнею.
Попереду не йде, а якось-то ніби "гряде", мов преосвященний владика з посохом, батько кошовий отаман, пан Іван Сірко — з "великою" отаманською булавою; за ним суддя з великою срібною печаттю, писар з орлиним пером з "правого" орлиного крила, щоб перо писало одну "правду", і за ними другий осаула з "малою" булавою. Напослідок джура і посланець Юрася Хмельниченка — Івашко Брюховецький з листом, котрий він держав на голові, — велика шана низовому товариству!.. Уся старшина, як і козаки з курінними отаманами, без шапок.
Старшина низько, ґречно уклонилась на усі чотири сторони. Товариство їй теж уклонилось, але з повагом, мов у його спини не гнулись... Ми, мовляв, "громада" — "великий чоловік", а ви тепер наші послухачі: що дамо, те і з'їсте...
Упоперед подався сам Сірко. Се вже був не той молодий запорожець, щог зрісши у решеті з-під гусенят і слави лицарства своєю головою добувши, розказував у Мерехві на "улиці" про Жовті Води і слухав соловейка. Се вже був "великий отчизни рачитель", слава і гордощі усієї України. Довгий вус вже трохи сивів, мов срібним павутинням пронизаний, а ясні арі очі світились як молоді зорі, як і тоді, коли його у своїй маленькій коморі щоночі виглядала соромлива дівчина, тепер його пані Сірчиха, отаманова.
— Панове товариство! — гучно почав Сірко. — Славне військо запорозьке низове, до вас єсть діло.
— Добре, батьку! — вигукнули голоси по лавах усіх тридцяти восьми куренів. — Ми ділу раді...
— Спасибі, дітки! Пан Юрій Хмельниченко засилає листа до коша; кланяється усьому низовому товариству — і старшим, і молодшим.
— Дякуємо на поклони! А в чім діло?
— Прислав до вас молодий Хмельницький свого джуру — Брюховецького Івана.
— Еге, чуєш? — моргнув "дядько" козарлюга своєму сусіду, — до "вас", каже, значить до "нас"... Се як у писанії сказано: гарбуз мамі, а татові диня...
— А друге писаніє каже: Гей! Гей! Та не дома — куди мацну, все солома, — осміхнувся сусіда.
З-за старшини вийшов той, котрого назвали Брюховецьким. Се була ще молода, неперестаркувата людина, убраний чепурненько, а очі в його були такі ласкаві, що аж у душу лізли та й під серцем у тебе і в кишені заразом мацали і буцімто тобі папки або кашки давали.
Він звинно, мов покоєвий пахолок, виступив упоперед і ввічливо вклонився на усі чотири боки і, знявши з голови лист, положив його обережненько на стіл, цю стояв серед майдану, мов той лист йому руки попік.
— У! Звинний чолов'яга! — моргнув "дядько" козарлюга. — Не старшині дає, а нам, усьому товариству... Сказано; говори, чорте, з паном.
— Та вже ж по писанію: дарма водиці з сухої криниці. Звісно: дешева риба — дешева й юшка... А наша юшка не з раків.
Положивши лист на стіл, Брюховецький звинно позадкував і застановився трохи поодаль від старшини.
— Ох, юшки просить, — сіпнув за рукав сусіда козарлюгу "дядька".
Тоді до столу зблизився Сірко і узяв лист. Потім осторожно розпечатав його, осторожно розгорнув, як піп євангелію, покликав головою і очима писаря.
— Вичитай лист до громади, пане писарю, — сказав він, даючи йому бумагу.
Писар, взявши бумагу, як кадило у попа, міцно викашлявся.
— На стіл! На стіл, пане писарю! — загули задні. — Бо нам заднім, задріманим, і не видко, і не чути буде.
— На стіл! Та читай голосно, як "Апостола" у церкві!
— Щоб і у Криму, і у Польщі, і у Москві чути було!
Писар, на той час Лаврін Кашпурович, змостився на стіл і почав оголошувати, неначе соборний дяк з амвони:
"Славного і непобідимого війська запорозького низового кошовому отаману, великому отчизни нашої рачителю і защитнику, панам курінним отаманам з паном писарем, усему старшому і меншому війська запорозького товариству доброго від Господа Бога здоровля і на врагів побіди і одоленія желаючи, з низеньким до землі поклоном ознаймую сим нижайшим писанєм моїм, що все ненавидячий добра душевний неприятель іщеть того, як би між православними християнами любов братерськую незгодою засмутити і із брани і кровопролития радість собі і усему бісовському сонмищу учинити.
Чи давно наша мила отчизна, Україна-мати, вашими преславними і кровавими трудами і мого приснопам'ятного родителя державством на найвисший степень слави і могучості вознесенна, всюму миру на удивленнє і пострах із праху ничтожності і із ярма неволі грізно і престрашно воочию явилася! І що ми бачимо нині! О тяжкий сором! О велике горе! Чи не здригнуться у гробі славні кості родителя мого і вождя вашого, коли духовним очам його наша бідна Україна явиться, як убога, запущена, сльозами і кровію дітей її, як дощем, залита? О хітони російських церквей, о мощах святих угодників печерських — о святім Києві скоро враги наші жребій метати будуть.