Телевізор скінчився.
Хлопці думали-гадали, чому не відізвався пан Ніхто. Може, при дорослих пан Ніхто не відчинив рота, бо дорослі такі люди, що ніколи не повірять у невидимку, навіть коли б і почули його голос. Вони б сказали: "Цього не може бути!"
Цікаво, чи повірила б Інка в пана Ніхта? Чи вона дитина, чи доросла? Адже вчилася аж в ...ому класі у великому місті ...ові.
— Інко, ти дитина, чи доросла? — запитав Арчик сестру. Вона усміхнулася й відповіла:
— З дітьми я дитина, з дорослими — доросла.
— Зі мною і Янчиком ти дитина? — допитувався Арчик.
— Звичайно, з вами я дитина,
— Тоді ми тобі відкриємо таємницю. У рукавичці насправді живе пан Ніхто, але він при дорослих не хоче відзиватися. Почекаємо до завтра, як не буде дорослих, він заговорить.
Вкладаючись спати, Арчик біля себе поклав рукавичку. Він уже не гнівався на пана Ніхта, що той попсував увесь цирк. Всі спали, став дрімати й Арчик.
І от що з того вийшло.
18
Арчикові не вдалося відразу заснути. Він почув якесь шарудіння: на підлозі, біля його ліжечка, у місячному сяйві стояла на задніх лапках мишка. Звичайна маленька сіра мишка. Хоч не зовсім звичайна: вона була без хвостика. Мишка промовила жалібним голоском:
— Арчику! Я мишка Нишка. Я мешкаю у вашій хаті: у мене є дірка під шафою. Я мала нещастя почути, як ти розповідав казку про курочку рябу. І коли ти сказав, що не було ні мишки, ні хвостика, у мене враз пропав хвостик. Я кинулася шукати під шафою, та даре— мно. Він щез безслідно. Краще було б мені цілій пропасти, аніж хвостикові. Як я тепер житиму? Як я тепер покажуся на очі мишам? Така безхвоста... Чи тобі відомо, що найкраща та миша, яка має хвоста довшого, аніж сама? У мене був довгий-предовгий хвостик.
І тому мене обрали на конкурсі краси Королевою мишей. В мене на голові була золота корона, виготовлена зі шкаралупки золотого яєчка. Разом із хвостиком пропала моя корона. Тепер мені краще вмерти, аніж повертатися до мишей. Як жаль, що у вас нема кота.
— Я завтра принесу тобі від тітоньки Оньки. В неї є котик Отик, — вирішив потішити бідну мишку Арчик. — А як він тобі допоможе?
— Ех, — зітхнула мишка. — Допоможи спочатку сам.
— А як? — запитав хлопчик, — Серед моїх забавок нема мишачого хвостика. Може, зробити з дротику й обмотати ниткою?
— Це не годиться, — відповіла мишка. — Мені потрібний справжній хвіст. Ти зачарував мого хвостика, тепер — відчаруй. От і вся розмова. Інакше я погризу твої книжечки.
І тоді Арчик збагнув, що не він зачарував мишачий хвостик, а пан Ніхто. Бо й сам Арчик був зачарований тим паном і верз дурниці. І він сказав мишці:
— Це все наробив пан Ніхто. Він у рукавичці. Попроси його сама.
Мишка Нишка стала кланятися до рукавички і благати:
— Змилуйся, пане, наді мною, нещасною. Поверни мені мій хвостик. Інакше я вмру. Піду до котика Отика — хай мене з'їсть.
І сталося диво. З рукавички вийшла маленька людинка, менша від гномика. І стала надиматися: дулася, дулася, аж поки не зробилася завбільшки у велику ляльку. Людинка була одягнена у довгий чорний фрак, на руках білі рукавички, в одній руці — чарівна паличка. На голові — високий чорний капелюх. А борідку мав таку саму, як недавно Янчик. Пан відклонився мишці, чемно здоймивши циліндра, а тоді промовив:
— Нишко! Королево мишей! Я дуже шкодую, що через мою необачність ти втратила свій пречудовий хвостик. У мене добре серце, мені завжди жаль всіх маленьких звіряток і пташок. Я допоможу тобі.
Він витяг з кишені білу хустку, накрив циліндр і проказав кілька незрозумілих чарівних слів:
— Куд-кудак, як кулак, куд-кудак, як кулак, золоте оте, золоте оте, так! Тик-хвос-тик-хвос-ти-рос-ти-рос...
Потім чарівною паличкою підняв хустку, повернув уверх дном циліндр. І з нього викотилося золоте яєчко. Воно освітило всю кімнату. Тоді чарівник вдарив паличкою по яєчку — воно розкололося на дрібні шматочки. Над одним осколком чарівник паличкою у повітрі намалював корону. І з того шматочка золота у ту ж мить зробилася чудова маленька корона, якраз на голівку мишки. Він поклав корону на мишку, тобто, увінчав, або коронував її. І коли це зробив, у мишки Нишки враз відріс хвостик, можливо, ще довший, аніж був раніше.
— Я дуже вам вдячна, пане чарівник, — зворушено сказала мишка. — Ви найкращий чарівник у світі.
Маленька людинка запишалася, поважно поклонилася мишці і навіть Арчикові. Тоді одягнула капелюха, сховала хустку, махнула тричі паличкою — і стала зменшуватися. І заки зайшла у рукавичку, зовсім розтанула, наче й не було її.
— От бачиш, мишко чи Королево мишей, — поправив себе Арчик, — я сказав, що пан Ніхто все може зробити. Як добре, що в нього золоте серце. Бо я думав, що він злий і приносить тільки клопоти. Ти ще хочеш бачити котика Отика?
— У жодному разі! — перелякалася мишка Нишка. — Я страх як ненавиджу котів! Жити — дуже гарно, коли маєш такого довгого хвоста. Дякую і до побачення.
Мишка шуснула в темряву, тільки по короні, що сяяла, можна було здогадатися, куди. Звісна річ, під шафу. Потім і корони не стало видно. Арчик подумав, що справді жити гарно, навіть і без хвостика. Навкруги гарні люди і тварини. І пан Ніхто теж добрий: пошкодував нещасну мишку. А от котик Отик міг і не пошкодувати. Мишка навіть зверталася до пана Ніхта на "ви". Невже мишка більше вихована, аніж я та Янчик?
Хлопчик міцно заснув. Поруч спав пан Ніхто.
І от що з того вийшло.
19
Янчик вже спав, коли його хтось потермосив. Він розплющив очі і побачив велику темну постать. Янчик злякався, але постать прошептала незнайомим голосом:
— Не бійся, бо я твій приятель. Ти сьогодні розповідав про мене — про наймогутнішу тварину миш. І ось я тут. Як тільки ти сказав, що я найбільша і найсильніша серед звірів, я стала рости і міцніти. Вже виросла грива, ніс перетворився у хобот, а зубки — в ікла... Спочатку я не змогла втиснутися в нірку, потім не змістилася за шафою, а скоро мені буде тісно в кімнаті. А то й в цілому домі. Будь добрий, поки я ще влізаюся в двері, відчини їх і випусти мене надвір. Бо потім доведеться ламати стіну.
— Не роби цього, — попросив Янчик, оговтавшись від страху, — я зараз відчиню двері.
— Ти щось говорив про звіринець у парку. Чи не порадиш, як туди добратися? Адже я ніколи не вибігала на вулицю, — сказала велетенська потворна миш.
— Вночі звіринець не працює, — він обгороджений високим парканом і ворота зачинені.
— Тим краще, — сказало страховисько, — я спробую власну силу і повалю ворота. Ти говорив ще про якогось слона і лева, ніби я можу їх вбити самим хвостом. Ану, глянь на хвоста, чи він годиться для цього.
— Але ж для чого вбивати? — злякано запитав Янчик. — Хай собі живуть, щоб діти могли їх оглядати.
— Я мушу щось їсти, — відповіло чудовисько. — Я тепер потребую багато їжі.
Кепські справи, подумав Янчик. Не можна допустити оце страхів'я до зооцирку. А не відчинити дверей, то розвалить стіну або й будинок. Роздумувати не було часу, і Янчик збрехав:
— Як тільки вийдеш з воріт, зверни ліворуч. Недалеко буде ринок, а потім — річка. А там за нею — звіринець.
— А куди це, ліворуч? — запитала почвара.
— Це наліво, — пояснив хлопчик.
— А куди це, наліво? — знову запитало страховиддя.
Янчик задумався, а тоді сказав:
— Це треба повертати за лівою рукою.
— Але в мене нема лівої руки, ні якоїсь іншої, — заявило страхіття.
— Інша — це права, — пояснив Янчик.
— Не мороч мені голови. Нехай права, все одно в мене нема ніяких рук. У мене лапки, ні, тепер лапища. І вони в мене передні і задні. Могутні передні і могутні задні лапища. То за якими повертати? — допитується страхота.
— Не знаю, — сумно каже Янчик. — Можливо, за передніми, а, можливо, за задніми.
— Нема часу розмовляти, — перебило Янчикові міркування чудисько. — Спробую знайти сама.
Янчик відчинив усі двері і випустив потвору на подвір'я. Ще хвилинку — і вона не влізла б у жодні двері. Адже потворисько росло на очах. Янчик підійшов до вікна, щоб подивитися, в який бік помчить жахіття. Надворі було місячно — було видно, як чуднота зупинилася на тротуарі. Вона стала оглядати свої то передні могутні лапища, то задні. Тоді обкрутилася кілька разів навколо себе, але куди йти, не знала. На щастя, побачила у вікні Янчика — і він показав рукою, в який бік треба йти. Тобто, у протилежний бік від зоопарку. Дивовижа зраділа і помчала. У бік річки погупало страхопудище.
І от що з того вийшло.
20
Янчикові не спалося — він зажурився. Треба було рятувати звірів від жорстокої миші. Рано чи пізно вона допитається, де парк. Хто міг Янчикові допомогти? Звичайно, велетенське ляковище — це не Ян— чикова справа, хоч то він плів небилиці про нього у телевізорі. Але ж я не чарівник! У всьому винен пан Ніхто. Та спробуй з ним балакати, коли він не вживає слів без "не" і "ні".
Рукавичка лежала на кріслі біля Арчика. Треба все-таки побалакати з паном Ніхотом, вирішив Янчик.
— Пане Ніхто, ти спиш? — покликав Янчик.
— Не я не сплю, — було у відповідь.
— От добре, — зрадів хлопчик. — Сталося нещастя. Якась наша мишка дуже виросла за сьогоднішній вечір — попросилася до звірниця. Вона хоче вбити і слона, і лева. Допоможи врятувати звірів.
— Не я не допоможу не врятувати, — відізвався пан.
— Все через тебе, — обурився Янчик. — Адже ти мене зачарував, щоб я базікав казна-що. І от маєш! Таке жаховище, з хоботом, лев'ячою гривою. Відчаровуй — і все!
— Не хочеться, — пробуркотів пан Ніхто.
— Якщо ти приятель, то допоможи. Дуже прошу, — благав Янчик. І сталося диво. Це було вже друге диво цієї ночі.
Але Янчик про перше не знав. З рукавички вийшла маленька людинка і сказала:
— Одягайся — поїдемо. Вибери найліпший свій автомобіль.
— Навіщо? Він іграшковий! — здивувався Янчик.
— Це вже моя справа, — сказала людинка. Янчик одягнувся, вибрав авто. Все робилося пошепки, щоб не розбудити Арчика та й дорослих у сусідніх покоях. На подвір'ї пан Ніхто вліз в автомобіль. А тоді з кишені фрака витяг чарівну паличку і проказав незрозумілі слова:
— Шуйся-збіль-шуйся-збіль, сти-ро-сти-ро...
Авто і сам пан Ніхто стали збільшуватися — і через хвилину біля Янчика стояла справжня машина, а в ній сиділа поважна людина нормального зросту в циліндрі. Пан Ніхто наказав Янчикові сідати за кермо.
— Я на справжньому не вмію, — злякався хлопець.
— А яка різниця? — здивувався пан у циліндрі.