Хіба людина, яка знає такі казки, могла б щось погане сказати про нас?
Кицька цілком заспокоїлась на руках дівчинки — заспокоїлась і вона сама. От, чомусь і далі й слова не могла вимовити. Лише коли на галявині з'явився Крак, вона на повен голос вигукнула: "Краку! Краку!" — і пробудилася.
— Що тобі приснилося, Данусю? — запитала мамуся. — Заспокійся. Спи, маленька.
Але Данку не треба було заспокоювати. Вона знала, що Крак — її приятель, і з цією гадкою заснула.
8. Мова птахів
Цілий ранок Данка не могла позбутися спогаду про сон — такий він був виразний. Мнявка також щось пам'ятала, але не могла сказати. Точнісінько, як Данка під час суду. А, зрештою, то був її сон, а не Мнявки.
І коли появився на гілці Крак, Данка запитала, чи йому часом, ну випадково, не приснився суд над нею.
— Знаєш, Данко, мушу тобі зізнатися, що мені також снився суд. Правда, вже в самому кінці, коли ти викрикнула моє ім'я.
— Ой, вибач, Краку! Я недаремно хотіла одного разу до тебе звертатися на "ви". А тепер я довідалася, що ти професор,— то ж не випадає тикати, — сказала Данка.
— Хай буде, як було перед тим. Зрештою, я не людський професор, і тобі нема чого кремпуватися. Отож, я прибув на закінчення суду, будучи дуже подивованим, чому вони тебе судили. На якій підставі? Адже ти не нашого роду, не птах. До того ж за тобою нема жодної вини. Потім я вже довідався, що нашу останню розмову підслухала якась клята ворона, якої ми не помітили, і нашептала на вухо, словом, донесла прокурору. Але й він не зовсім у все повірив і тому так делікатно, — чи ти зауважила? — звинувачував. Після моїх роз'яснень або свідчень, я гадаю, ти завжди будеш користуватися прихильністю серед мого роду.
— Дякую тобі, Краку! — сказала дівчинка. — Я чомусь більше не могла повернутися у той сон і я не чула твоїх пояснень. І що далі ми будем робити? Розмовляти?
— Звичайно, розмовляти, якщо є така нагода. Бо не так часто відчинене вікно, а у вікні розумна дівчинка. До того ж одна в кімнаті. Таке не часто трапляється. Мнявки не беремо до уваги — вона не е перешкодою для розмови.
Та на цей раз перешкодила бабуся — вона увійшла до покою чи то у якійсь справі, чи тільки запитати:
— Може мені причулося, що хтось розмовляв? У кухні говорить радіо, а тут ніби не увімкнено телевізор. Що це було?
— Ой, бабусю, — то я сама з собою, з іграшками балакаю, — не призналася до правди Данка. На ту мить Крак заховався у листі, але бабуся навіть не здогадувалася подивитися за вікно.
— А-а, так-так, — задоволена відповіддю, вона вийшла з кімнати.
Безперечно, негарно казати неправду старшим та й ще бабусі, Данка це добре знала: вона ж готувалася до першого причастя. А сказати, то ніхто не повірить, що вона розмовляє з круком. Вважатимуть її фантазеркою. А дівчинці так хотілося мати свою таємницю. Можливо, колись все викриється, але поки що їй хочеться, аби той Крак, шановний професор круків, був тільки її.
— Чи добре я зробила, Краку, що не оповіла бабусі правди?
Крак виглянув з-поза листу і мусив признати рацію. Бо старші люди мало того, що не повірять, ще й не дадуть їм спокійно спілкуватися. Скажуть Данці бути в кухні разом з бабусею, вікно напевно зачинять, а може, ще й полохатимуть птахів за вікном, навіть мене старого.
— Хоч я ніколи, — продовжував він, — не вчитиму тебе говорити неправду, брехати, обдурювати, обманювати, ошуковувати, вводити в блуд. Звичайно, і я можу інколи помилитися, коли розповідаю тобі різні речі, навіть небилиці, але без злого умислу, щиро. Може, колись ти у книжках довідаєшся щось зовсім інше, але не май мені це за зле — я не хотів тебе обдурити. Видно, мої знання не є повні та досконалі.
— Ніколи такого й не подумаю, — палко запевнила Данка. — Мені дуже подобається розмовляти з тобою.
І тут знову пех — повернулася передчасно додому мамуся і сказала швиденько збиратися. Вони пішли на купити Данці сандалики і, може, ще чогось. По дорозі дівчинка запитала маму, чи птахи говорять.
— Аякже, — відповіла мамуся, що була, до речі, біологом — це ті, що знають усе про рослини і тварин. — Усі вони розмовляють між собою.
— Я маю на увазі людською мовою, — уточнила Данка.
— Ні, хіба папуги, якщо їх навчити. Та й то вони не розуміють значення слів. Можливо, ще якийсь птах вимовить одне-два людських слова. Але це не мова. А властива мова птахів дуже складна, багата на різні музичні тони. І дуже різна: соловейкова одна, зозулина інша, а жайворонка ще інакша. І так далі. Напевно, вони себе не розуміють. І чужої мови вони, от як люди, не вчаться. Наприклад, є птахи, що можуть наслідувати звуки інших птахів чи навіть тварин.
І за це їх називають пересмішниками.
— Напевно тому, що вони ніби насміхаються над кимось, мавпують його. Пам'ятаєш, мамусю, як я, коли була малою, любила покривлятися тобі чи таткові — і повторяла те, що ви казали? То я була ніби пересмішник?
— Справді. Діти часом дразняться: люблять бути такими пересмішниками. Але діти вже напевно розуміють ті слова, які вони повторюють услід за дорослими. А птахи-пересмішники нічого з того не розуміють.
— А який пташок — пересмішник? Чи я його вже чула? — запитала Данка.
— Думаю, що могла чути. Часто в нашому садку виспівує чужі пісні шпак. Шпаки — дуже вправні пересмішники. Вміють це робити і галки, і граки. Дідусь розповідав цікаву історію ще як був ув'язнений в Сибіру: у них посеред табору висів гучномовець. І десь поблизу мався шпак. Одного разу по радіо передавали спів соловейка, який у тих краях не водиться. Шпак, зачувши ту трансляцію, дуже часто витьохкував, як соловейко — це було людям у таборі і потішно, і водночас сумно. Сумно тому, що їм хотілося повернутися на Україну, до співу соловейка, якого не чули довгими роками.
— Як цікаво, мамусю! А чи міг би бути якийсь дуже розумний птах, щоб навчитися людської мови і нею розмовляти. Хоч один випадок у світі? — запитала з якоюсь маленькою надією Данка.
— Ні, це неможливо, — категорично відповіла мамуся. — Навіть у цирку. Можна навчити їх розуміти деякі слова, але навчити розмовляти — ніколи!
Це було сумно. Бо хто ж тоді старий Крак? Єдиний на цілий світ виняток? Чи, може, він і його розмова мені привиджуються, може, це я у сні з ним балакаю?
Вони успішно повернулися додому з покупками: і сандалики, і ще дещо (та знайте всі, це ласощі для Данки!), але після такої розмови з мамусею Данка довго не могла отямитися. Як бути? Признатися? Чи ще почекати? А може, нема жодного Крака. Це мені дрімається, думала вона, я себе при наступній розмові з Краком непомітно ущипну. Або вколю голкою. Кажуть, що це помагає, бо тоді пробуджуєшся, якщо дрімаєш, і пересвідчуєшся, чи це сон, чи правда. Лиш би скоріше дочекатися наступного ранку!
9. Знову про рід круків
І він не забарився — гарний, свіжий ранок. Зацвіли бузки в садку. Жовті кульбабки порозбігалися, як каченятка, по траві. Данка обережно виглядала через вікно, чекаючи Крака. Мнявка намагалася вистрибнути на підвіконня, гасаючи по кріслах у покою. Але її не можна було допустити до відчиненого вікна, бо могла б з розгону не втриматися на лутці, і упасти надвір — просто-таки на бузок.
— Ні-ні, цього не можна робити, — сказала вона Мнявці. — Іди собі на балкон.
І тут несподівано зі своєї гілки обізвався Крак:
— Пр-ривіт! Що нового?
— Ніби нічого цікавого. Ну, хіба завтра Свято Матері — і я мушу ще приготуватися. Напевно складу віршик — або намалюю картину. От коли б ще живу квітку до цього. Квітів тепер море. Навіть зацвів бузок. Чуєш?
— І бачу, і чую. З бузком для мамусі не проблема. Щось придумаємо. Звичайно, малювати чи складати вірша я не стану помагати
— сама собі даси раду, — сказав Крак.
— Звичайно, я вмію сама писати вірші, — погодилася дівчинка. І тут вона згадала, що мала себе перевірити на сон. Отож, стала себе щипати за руку, тягти за вухо, навіть заткала надовго носа. От тільки шпильку забула взяти. Але це, мабуть, боляче. Та нічого не мінялося
— на гілці таки сидів птах! Крак, певно, зрозумів маніпуляції Данки, бо сказав трішки насмішливо своїм рипучим голосом:
— Ні, ні! Ти не спиш! Я тут і я ррозмовляю з тобою.
Дівчинка зніяковіла, трохи зашарілася і відповіла:
— Та ні ... То я просто почухалася. Здається, влетів комарик ... Але був і сон ...
— Знаєш, мені важко тобі, Данку, все роз'яснити, — сказав Крак.
— Я знаю, звідки в мене з'явився дар людської мови. Але зараз я тобі ще не можу признатися. Мої одноплемінники цим похвалитися не можуть. Я серед них, як кажуть, все-таки біла ворона.
— Біла? — здивувалася Данка.
— Я ж зауважив "як кажуть". Бо є винятки, щось невластиве, подиву гідне — і на це кажуть "біла ворона", бо сама знаєш, що вони сіро-чорні.
— Ага! — сказала Данка. — Давай про круків. Ти ж мав мені про них оповісти.
— Ну, то слухай. Я вже казав тобі, що ми, оці великі птахи, належимо до горобинного народу. Родина наша також величенька — називається воронячі. До тих воронячих входить багато родів: це галки, граки, сірі ворони і, нарешті, ми, круки. А чому нарешті? Бо наш рід не тільки дуже давній і славний, але ми наймогутніші — великі на зріст, та й важчі, наприклад, від ворон удвічі. Ми вміємо впевнено ходити по землі на відміну від інших названих родаків, бо маємо сильні ноги.
Також найвправніше ширяємо у повітрі, бо маємо міцні довгі крила. Словом, ми переважаємо інші роди. Вміємо перебувати разом У зграї, але можемо відокремитися від неї і жити собі окремо у парі.
Нашого крука на кожнім буку. Хіба чомусь нема нас у Зеландії і на північнім полюсі.
— А це де? Далеко? — запитала Данка.
— Дуже далеко. Тому й нас нема, — продовжував розповідати Крак. — Як ми живемо, будуємо гнізда, вирощуємо немовлят і так далі, ще оповім при нагоді, не все відразу. Бо й не запам'ятаєш усього. Але, напевно, не це тебе турбує. Бо про такі речі можна довідатися з книжок про птахів. Люди понаписували чимало книг та й багато альбомів повидавали про птахів — там є і про нас. А ось історія мого роду — роду привілейованих круків — невідома нікому. Навіть переважній більшості круків. Бо їм то навіщо? О, не дивуйся! Хіба всі люди знають свою історію? Наприклад, українці — історію України? Сумніваюся. То що вже казати про птахів! Але птахи, що знають, то вже не забувають, а міцно тримають у своїй пам'яті, а ще більше у серці те, що набули.