Потім прибігли заклопотані доглядачі й звеліли гребти чимдужче. Але невольники, вдаючи своїм звичаєм якнайбільше напруження, гребли так, що галера ледве посувалась.
Згори щохвилини збігали яничари, щось кричали незадоволено доглядачам, показуючи на невольників. Доглядачі підганяли тих грізними криками й ударами, а невольники, вдаючи переляканий поспіх, зачеплювались опачинами й сварились. А галера посувалась.
Раптом десь удалечині розітнувся гарматний постріл, за ним другий, третій. На помості зчинилася ще більша метушня. Над самими головами невольників теж пролунали стріли. Невольники зрозуміли все: йшов морський бій.
І от, навіть не зговорившись, вони вирішили одночасно: спинити галеру! Як це сталося, Микола не зрозумів і сам. Він, як і інші невольники, мав одну лише думку: потопити ненависних бусурманів, потопити хоч би ціною власного життя!
І ось невольники повернули зненацька опачини, гребучи в противну сторону. Горішні опачини зчепилися з нижніми, галера повернулася на місці й... спинилася. Побачивши бунт, перелякані доглядачі мерщій кинулися нагору.
Тимчасом вороже судно, мабуть, швидко наближалося, бо незабаром Микола почув навіть стрілянину з мушкетів. Очевидно, галеру брали на абордаж.
І тут раптом заблис у Миколи вогник надії: а що, як це християни? Що, як вони визволять нас із неволі? І так захотілося жити, Боже, як захотілося! І він сидів, тремтячи від тривожно-радісного сподівання.
А нагорі з обох боків безупинно гримали, виразніше вчувалася стрілянина з мушкетів.
Зненацька, з голими шаблями в руках, збігли згори приведені доглядачами яничари. Кинулися на невольників і, на вказівки доглядачів, почали стинати голови.
Рвонувся Микола й лише зі стогоном упав на своє місце. Хотів умерти з незаплющеними очима, як козак, — і не зміг: од безсилля й виснаження потемніло в очах. Чув, мов крізь сон, як рубали живе тіло, чув хряскіт костей та хрипи конання... А коли вже прочумався, доглядачі виносили порубаних: їх було більше як половина всіх невольників. Микола був увесь закривавлений: його двох сусідів порубано.
Мушкетна стрілянина стихла. Вряди-годи з обох боків гримали ще гармати, але чимраз тихіше. Галера віддалялась од ворога: вона пливла. Микола виразно чув дзюркотіння води, а на помості — радісні вигуки бусурманів.
І тут він зрозумів усе. Туркам допоміг вітер: вони пливли, напнувши вітрила. •
*
Щодо недобитків-бунтарів, а серед них і Миколи, турки закували їх у потрійні кайдани й укинули на саме дно галери, замкнувши лядою. Там перебували вони в цілковитій темряві, у смороді, серед щурів, без їжі та води. Аби заморили голодом, це був би ще, на Миколину думку, найкращий вихід.
"А може, виймуть очі бусурмани або скалічать та й зроблять за євнуха", — міркував він, і важкі думи сушили серце.
Невесело було й іншим невольникам. Проте ніхто не скаржився, ніхто не нарікав на долю. У всіх була німа покора найвищому Володареві та розуміння необхідності цих мук для Вітчизни.
І одно тільки смутило і Миколу, й других: чи матимуть вони сили винести останні муки? Чи не зроблять сорому Запорожжю стогоном або іншим проявом слабості? Бо виснажені були козацькі тіла й підупали лицарські сили.
Скільки часу пробували отак невол.ьники — чи день, чи два, чи кілька — ніхто не знав, бо не приходив до них ані промінчик світла. Усі вже так охляли, що не могли навіть сидіти й лежали нерухомо.
Один молодий козак почув наближення смерті; а що не було пан-отця, козацьким звичаєм сповідав свої гріхи перед товариством. Зі сльозами прохав, як допоможе кому Бог вернутися на Вкраїну, щоб передав останній привіт його нареченій та старій неньці. Потім затих і вмер, ще за життя покладений у цю пливучу домовину. Отож, зосталося тепер невольників двадцять два та одне мертве тіло.
Нарешті одного дня забряжчав замок, піднялася ляда й невольників почали виводити нагору. Деякі не могли вже йти: тих піддержували товариші, умовляючи не робити сорому товариству. Бо ніхто не знав, куди їх ведуть, — може, на муки — і хотілося показати ворогові востаннє, як умира українець.
А коли вивели на поміст, невольники сп'яніли від повітря й посліпли од сонця. їх, як сліпців, позводили з корабля й повели кудись. А вони йшли, хитаючись, піддержуючи один одного.
Вели, певне, до якогось міста, бо чутно було галас юрби, чим ближче, тим голосніший. А коли прибули в місто, Микола й інші невольники могли вже дещо бачити. По будинках та високих мінаретах одразу помітили, що це якесь велике мусульманське місто.
Ще кілька хвилин — і невольників пригнали на широкий людний майдан. Глянувши на нього, Микола одразу впізнав, що то: це був невольничий ринок.
Глава четверта. У неволі в Танджері
У неволі в будівничого. Рани на ногах. Новий
господарь. Праця коло ручних жорен.
Знайомство з англійським матросом. Розмова з
Дау ель-Бакані. Зміна становища. Збудування
вітряка. Прихильність господаря. Думки про
втечу
Сливе півроку пробував уже Микола в неволі у Танджері. Правда, на галері не без світу Божого, проте неволя була також нелегка. До того ж за весь цей час ні разу не стрічав він земляків.
Серед невольників були генуезці, венеційці, греки, волохи, французи, москвини, негри та англійці. Але ні одної рідної людини, жодного слова но-вкраїнському. І ця самотність дуже болючою була для Миколи. Скільки пережив він за останні часи!
На невольничім ринку господар галери продав Миколу одному будівничому, що жив у мароканськім порту Танджері. Микола, вкупі з іншими невольниками, скутими по четверо в ряд, тягнув уздовж берега кораблі й гончаки, навантажені камінням та іншими будівельними матеріалами. Потім їх вивантажували, знемагаючи від тяжкої праці. Сонце пекло немилосердно. Рани од ударів ятрилися від поту та спеки. Люті африканські мухи й гедзі впивалися їм у закривавлене тіло, а воно гноїлося й кишіло червою, мов живе стерво. А спека задурювала. Море горіло мов розтоплений метал, і боляче було на нього глянути. Переводив Микола погляд на місто: воно лежало все біле, пишно розкинувшись на зелених горбах; стрімко підносилися стрункі мінарети, біліли серед гаїв пишно оздоблені вілли. Там дзюркотіли водограї, там була прохолода.
А тут невольники, особливо європейці, один по другім мертвими падали від сонячного удару. Та байдуже було це містові, затіненому пальмами, яке безжурно віддавалося пестощам сонця. Тиша стояла навкруги: лиш учувалося важке сопіння хворих невольничих грудей.
Інколи із дзбанками на головах, із заслонами на лиці збігали до джерела стрункі арабські жінки. І кілька хвилин лунали тоді в повітрі безжурні голоси, привабливо дзвенів жіночий сміх. А Микола гинув од спраги, спеки й утоми, проклинаючи це мусульманське місто.
...І вночі не було відпочинку. Невольників замикали у вирубаний у скелі льох, брудний та вогкий, де вони задихались од смороду.
...Скільки часу минуло отак, Микола не уявляв собі. Та одного дня, вивантажуючи з гончака каміння, він посковзнувся й тяжко поранив ноги. А що доглядачі не звикли лікувати невольників, рани ніяк не загоювалися, й Микола не міг працювати.
Отож, щоб збутися слабого, Миколу продали втрете. Цього разу купив його один дуже багатий араб, колишній губернатор Танджеру, Дау ель-Бакані. Після галери та тягання вантажу робота в нового господаря здавалася Миколі дуже легкою. Під накриттям од спеки, прикуті довгими ланцюгами до муру, сиділи двадцять два невольники й ручними жорнами мололи збіжжя. Годували в Дау ель-Бакані також краще, та й доглядачі були, здається, не такі люті. Отож, Микола відпочив трохи й за деякий час загоїлись йому рани.
Маючи більше вільного часу, почав він знайомитися з сусідами, але єдиним європейцем серед них був англійський матрос Джеймс Брови. Отож, із оцим англійцем вів Микола часті розмови й вони вчились один в одного мови.
Незабаром Джеймс Брови вмів уже трохи по-вкраїнському, а Микола, що вже за ці півроку стрічався з англійцями, майже вільно почав говорити по-англійському. І яка ж це радість була для обох слухати й говорити рідною мовою! До того ж у Джеймса Бровна збереглось якось Святе Письмо, з яким побожний матрос ніколи не розлучався.
І от, коли він навчив Миколу ще й читати по-англійському, вони разом читали Святе Письмо. Це траплялося, звичайно, ввечері після роботи. Друзі присувались один до другого, скільки дозволяли ланцюги, схиляючи голови над Святою Книгою. І почували вони тоді всім серцем незриме заступництво Найвищого Судді, що віддав їх у неволю, як Йосипа, й вірили щиросердно, що надійде час, і Він визволить їх, як і Йосипа, з оцеї муки.
Отак проминуло два місяці. Одного дня, оглядаючи своє господарство, Дау ель-Бакані зайшов до невольників. Побачивши двох європейців, він спитав, звідки й хто вони. Микола, що вмів уже трохи по-арабському, відповів йому, хто був він та його товариш.
Почувши, що Микола з України, господар ним дуже зацікавився й почав розпитувати дещо, бо не раз, мабуть, чув од турків про Україну. Але Миколі важко було говорити по-арабському. Помітивши це, Дау ель-Бакані, що був дуже освіченою людиною, спитав Миколу, яких мов він іще вміє.
"З чужих мов я найкраще володію латинською", — відказав Микола.
"Латинською? — здивовано запитав по-латинському Дау ель-Бакані.— Де ж ти її навчився?"
Тоді Микола оповів йому, латинською-таки мовою, хто він і де вчився, як пішов на Запорожжя і як дістався до неволі.
Дау ель-Бакані вислухав це з очевидним зацікавленням. "Сміливий і лицарський народ ви, українці! — сказав він на відході. — Не раз чував я про вашу відвагу. Самого Володаря вірних (хай Аллах продовжить йому віку!) гризе журба, що має таких завзятих сусідів, а перед ним, козаче, тремтить уся Європа".
Оця розмова, несподівано для Миколи, змінила все його дальше життя. Незабаром його розкували, одягнули й оселили в палаці. Дау ель-Бакані вже шукав для свого сина, десятилітнього хлопчика, вчителя латинської мови. Отож він велів Миколі вчити хлопчика цієї мови, суворо заборонивши ухилятися від свого предмету, особливо ж зводити річ на релігійні теми. А для догляду за Миколою приставлений був один старий слуга-араб.
Хлопчина вдавався дуже слухняний та працьовитий, то й наука йшла успішно.