Цю подію українська громада теж відзначила, як належить. Тепер на одному з будинків вулиці Орсагхаз у Буді є пам'ятна дошка видавцям альманаху Маркіяну Шашкевичу, Якову Головацькому, Івану Вагилевичу.
Українцями в Угорщині під час перепису 2000 року назвалися близько 6 тисяч громадян. Проживають вони досить розпорошено, українських сіл, кварталів, вулиць тут немає. За чисельністю українська діаспора — шоста серед тринадцяти національних меншин. Її утворюють в основному вихідці з України, які стали громадянами Угорщини. Представників четвертої, останньої, міграційної хвилі в цій країні фактично немає. Захмарні ціни на продовольчі товари, порівняно низькі заробітні плати роблять її непривабливою для заробітчанства. Проте українські угорці, або угорські українці, дуже добре інтегрувалися в угорське суспільство. Багато з них працюють викладачами гімназій, вищих навчальних закладів, лікарями. Дехто заснував власний бізнес.
Товариство української культури в Угорщині — наймолодше серед інших культурних осередків нацменшин, проте за рівнем роботи, розбудованими інституціями випереджає деякі з них. Має Центр культури й освіти, недільну школу, часопис "Громада", Український науково-дослідний інститут, танцювальний колектив, хор, фольклорні ансамблі, свої програми на радіо й телебаченні. Кожна творча ініціатива членів громади заохочується, підтримується. Тож життя її насичене і яскраве.
Коли я знайомився з діяльністю ТУКУ, зробив несподіване відкриття: українці за кордоном — не просто люди, які благоговійно бережуть рідну мову, культуру, історію. Їхня місія вища. Це посли України. Нехай не надзвичайні, не повноважні, та все ж її представники. Недаремно ж Віктор Ющенко під час зустрічі з українською громадою в Угорщині сказав: "Діаспора заслуговує на особливий дипломатичний статус".
Те, що робить українська громада в Угорщині, це не лише опір асиміляції, а й прагнення утвердити українські цінності, захистити інтереси материнської держави в Західній Європі. ТУКУ діє активно, наступально. Відзначає Дні української культури, народні свята, влаштовує літературно-мистецькі вечори, виставки, круглі столи, запрошує з України відомих політиків, культурологів, письменників, аматорські та професійні колективи. Отак від акції до акції, крок за кроком українська культура просотується в культурне життя Угорщини, стає її невід'ємною часточкою. "Зміст нашої роботи полягає в тому, щоб запозичувати в угорців краще і знайомити їх з нашою культурою", — пояснює пані Ярослава.
Швидкому відродженню українського руху в Угорщині значною мірою сприяло законодавство цієї держави, розвиток добросусідських відносин між Україною й Угорською республікою. 1993 року парламент Угорщини ухвалив закон про національні меншини. Згідно з українсько-угорським договором про забезпечення прав меншин української в Угорщині та угорської в Україні, було утворено змішану двосторонню комісію, на засіданнях якої впродовж останніх шістнадцяти років розглянуто й розв'язано безліч проблем.
Угорщина — чи не єдина країна в Європі, яка надала національним самоврядним громадам статус державних. Раз на чотири роки під час виборів до органів місцевого самоврядування Угорщини національні меншини міст та районів висувають окремим списком по п'ять своїх кандидатів у депутати, які після обрання утворюють свій національний орган самоврядування певної території. Українська громада має 12 самоврядувань. Через деякий час її представники, а це 60 обранців, на окремих виборах обирають вседержавний орган самоврядування українців Угорщини, до складу якого входить 19 депутатів. Громада жартома називає його Урядом українців Угорщини.
Життя ДСУУ не безхмарне. Під виглядом українських громад стали реєструватися групи росіян і навіть... циган. Сім самоврядувань, які утворені в областях Боршод, Абауй, Земпелен, містах Комло, Печ, на думку Я. Хортяні, не мають нічого спільного з українською культурою. Самозвані структури претендують на депутатські мандати, намагаються розколоти громаду. Тож вона змушена захищатися, відстоюючи свою цілісність і єдність.
Про лідера ДСУУ і Товариства української культури в Угорщині Ярославу Хортяні розповім окремо. Народилася на Тернопільщині. Закінчила Теребовлянське культосвітнє училище. Вийшла заміж за угорця і з 1979 року живе в Будапешті. Здобула фах історика в столичному університеті. Викладає цей предмет в угорській гімназії, досліджує тему Голодомору 1932—1933 років. Автор книжки "Прихована правда". "Я людина, яка добивається своєї мети", — говорить про себе. І це справді так. Спостерігаючи за її діями під час приготувань до відкриття пам'ятника Т. Шевченку, я був уражений її завзятістю, цілеспрямованістю, енергійністю. Завдяки цим якостям свого лідера українська громада за сімнадцять років своєї історії реалізувала сотні ідей та ініціатив.
До всіх своїх громадських повноважень пані Ярослава ще й голова Європейського конгресу українців. ЄКУ — авторитетна, знана у світі організація, куди стікається вся інформація про життя та проблеми українства в країнах ЄС. Своє завдання ця структура вбачає в лобіюванні інтересів України в Європі, створенні її позитивного іміджу, захисті прав українців. Одна з ухвал президії ЄКУ закликає українські діаспори європейських країн клопотати перед їхніми парламентами про визнання Голодомору 1932—33 років геноцидом українського народу. Це вже зробили законодавці Угорщини, Польщі, Басконії та Каталонії в Іспанії, Естонії. Та роботи ще непочатий край.
Проблеми четвертої міграційної хвилі теж на порядку денному ЄКУ. Під час зустрічей із урядовцями, парламентарями України та країн ЄС Я. Хортяні спонукає їх до рішень та дій, які полегшили б життя наших заробітчан. ЄКУ сьогодні — за крок від офіційної реєстрації в структурах ЄС. Це дасть змогу одержати від них фінансову підтримку культурологічних і соціальних програм, в тому числі й тих, які сприяють адаптації мігрантів у країнах ЄС.
З гіркотою пані Ярослава говорила про те, що не у всіх країнах Європи представники четвертої хвилі міграції охоче співпрацюють із громадами попередніх хвиль, зокрема другої і третьої, які організовані давно. Вочевидь, тому, розмірковує вона, що свого часу, а саме на початку 90-х, корінна діаспора не зрозуміла й не підтримала заробітчан. "Вони йшли в наші структури, а ми боялися їх", — зізнається голова ЄКУ. Це призвело до того, що мігранти четвертої хвилі, заробивши грошей і влаштувавшись, самоорганізувалися, утворили свої громади. Тож українство в Європі, на жаль, розділене на "старе" й "нове". Цього не повинно бути, вважає Я. Хортяні. Помилку минулого слід виправляти. ЄКУ прагне не керувати четвертою хвилею, а передати їй свій багаторічний досвід самозахисту від асиміляції, збереження рідної культури. Українству за кордоном і на Батьківщині треба єднатися, переконана лідерка ЄКУ.
Як же цього досягти? Важке запитання. Відповідь на нього шукали всі покоління українців, зокрема й наші світочі: Тарас, Леся, Франко. І, здається, знайшли її: геть амбіції, прагнення булави, слід любити Україну в собі, а не себе в Україні. "Обнімітеся, брати мої..." — просив Кобзар.
Нам лишається виконати цей заповіт. Українців всього світу може об'єднати лише... Україна — квітуча, єдина, велична. Кожен має віддати їй часточку свого серця.
Липень 2007року.
"Подай же руку козакові..."
Сквер імені Тараса Шевченка у польській столиці Варшаві закладено було ще 2001 року зусиллями української громади та тодішнього посла у Польщі Дмитра Павличка. Сприяли цьому Київська міська рада та Львівська обласна державна адміністрація. Скверик вийшов гарний, затишний: кущі, дерева, ковані лави, ліхтарі, а в центрі — молодий Тарас у пору своєї студентської юності у Санкт-Петербурзі. Стоїть, думу думає, в далечінь вдивляється. Бачить, вочевидь, степи неозорі і гори дніпровські. Кожен, хто стає біля Тараса, і собі мимохіть лине думками і поглядом в Україну. Це хвилююча мить єднання з нею. Українському скульпторові Анатолію Гвоздю вдалося створити проникливий образ художника, поета, мислителя. А допомагав втілити, вписати його у варшавські краєвиди польський архітектор Бальтазар Брукальський. Цей зелений об'єкт в центрі міста одразу перетворився на осердя української духовності під відкритим небом. Більшість культурно-просвітницьких заходів, які проводило українство у Варшаві, розпочиналися саме тут із покладення живих квітів до підніжжя пам'ятника Кобзарю.
Але сквери, як і люди, підвладні часові. Не можна сказати, що він через п'ять років геть занепав (догляд за ним був належним). Та річ у тому, що за цей час помітно змінилося обличчя Варшави. Ця вродлива пані після того, як Польща вступила до ЄС, стала ще шляхетнішою, вишуканішою, витонченішою. Тож і зелений острівець, на якому стоїть Тарас, мав відповідати тому лоскові. Себто він мав набути європейськості. Українська громада звернулася з відповідною ініціативою до мерії. А та у свою чергу ухвалила рішення про реконструкцію скверу. На це з міського бюджету було виділено близько 500 тисяч злотих (понад мільйон гривень). Кілька місяців тривала робота: вимощувалися алеї, замінювався грунт, встановлювалися сучасні ліхтарі тощо. І ось відкриття оновленого скверу. В ньому взяли участь бургомістр столичного району Мокотув Роберт Сушинський, Надзвичайний і повноважний посол України в Республіці Польща Олександр Моцик, представники української громади. Цей сквер — символ українсько-польської дружби, сказав Роберт Сушинський. Це новий етап нашої співпраці, відповів Олександр Моцик. Посол пригадав одну зі сторінок біографії Тараса, коли він, відбуваючи заслання в Орській фортеці, заприятелював із поляками. Думки Кобзаря про спільну долю двох народів відбилися в одному з його віршів того періоду. "Подай же руку козакові і серце чистеє подай, і знову іменем Христовим ми оновим наш тихий рай", — продекламував посол. Прикметно, що ці ж слова, але польською мовою промовив перед цим і Роберт Сушинський. Двома мовами ці рядки викарбувані і на граніті пам'ятника. Отже, і полякам, і українцям формула слов'янської єдності, яку вивів Тарас, до вподоби.