Як і завжди, посередник улесливо посміхався. Він сказав, що на світанку Ітіар зробив спробу вбити Великого Магістра. Затія бунтаря, звичайно, і цього разу не вдалася. Охоронці загнали його в болота. Але Ітіар живучий і небезпечний, від нього всього можна чекати. Він здатен вчинити навіть напад на корабель чужинця. Не випадково бунтівник залишив біля нього так багато слідів минулої ночі. Олл говорив, схиливши голову і не дивлячись на Лідіна. Великий Магістр дуже потерпає за життя чужинця і дарує йому особливу милість — віднині загін найкращих стражів охоронятиме корабель і самого чужинця. На Аені стало неспокійно, тож Великий Магістр радить утриматися від прогулянок доти, доки не закінчиться спорудження нового палацу. Це станеться скоро, дуже скоро. Проте якщо чужинець таки забажає помандрувати, загін охоронців завжди готовий його супроводжувати.
Лідін зрозумів, що накликав на себе підозру. І подумав, що Магістрові справді важко відмовити у завбачливості.
Розділ дев'ятий. Кінець Магістра
Стіна мовчазних аенян, на грудях яких блимали зелені трикутники, розступилася, і Лідін зробив перші кроки сходинками до нового палацу. Охоронці провели його догори. На овальній терасі, що нависала над площею, стовпились щільною групою наближені Великого Магістра. Вони навіть не ворушились, видавалося, що й не дихали, не зводили поглядів з володаря, що короткими нервовими кроками міряв метри вздовж балюстради. Час від часу Магістр зупинявся, перехилившись через парапет, удивлявся вниз, мов хотів когось віднайти в натовпі.
Внизу охоронці притискували до стін сіру масу аенян, звільняючи місце для новоприбулих. Величезна площа перед палацом не вміщала всіх жителів планети, котрі, за наказом володаря, мусили неодмінно брати участь в урочистостях вознесення Пурпурового Вогню. Нові й нові гурти заповнювали підступи до палацу, далеко розтікаючись крутими гірськими дорогами.
Один із охоронців помітив Магістра і, стрепенувшись усім тілом, щосили викрикнув привітання. Той вигук поплив над юрбою і швидко згас в її сонній, млявій глибині. Магістр кинув зверхній погляд на охоронця і відвернувся.
Побачивши його обличчя, Лідін збагнув, що володар не годен вгамувати хвилювання. Рухи його стали ще різкішими. Магістр здригався всім тілом на кожен звук.
До нього ззаду нечутно і поштиво підійшов Олл. Щось прошепотів, наблизившись вустами до дзьобастого козирка володаря. Магістр кивнув і, обпершись обома руками об парапет, уп'явся поглядом в юрбу аенян, що рухалась вузькою дорогою від старого палацу.
Охоронці крокували неквапливо і обережно, утворивши декілька концентричних кіл. Чотири велетні в центрі несли на плечах щось важке, кругле, вкрите сріблястою тканиною, що мінилася під тьмяними світилами Аени.
Несподівано Магістр обернувся і, відшукавши поглядом інопланетянина, вколов його гострими червонуватими зіницями. Потім промовив щось неголосно. На терасі помітно збільшилось охоронців.
Натовп унизу, який також помітив округлу ношу, що повільно пливла над дорогою, згойднувся, ожив. Обличчя аенян повернулися в той бік, і знову до пілота долетіло знайоме, протяжне, схоже на стогін зітхання тисяч грудей.
Гамуючи його, пролунали над головами різкі, як постріли, крики охоронців.
"Якщо це трапиться, то зараз,— подумав Лідін.— Зручнішої нагоди в Ітіара не буде. На гірській стежці неважко розбити охорону. Біля палацу цьому може завадити натовп".
Проте загін продовжував урочистий рух нагору. Магістр спостерігав за ним, кусаючи тонкі губи, і, здавалося, чогось чекав.
Він уже не крокував терасою, але, як і раніше, час від часу уважно позирав то на юрбу, що глухо гула внизу, то на обличчя своїх наближених.
"Зараз! — лунало у скронях Лідіна.— Ось зараз!"
Охоронці з ношею наближалися до головного входу. Передні ряди аенян, що скупчились біля палацу, позадкували, надсадні вигуки охоронців тонули в густому, протяжному крикові, що виривався з горлянок. Сотні затуманених поглядів з-під повік притягував як магнітом схований під сріблястим покривалом предмет. Кільце охоронців довкола нього стало щільнішим. Закутана осяйною тканиною куля підпливала до сходинок…
Звук, що народжувала юрба, став на октаву вищим, видавалося, що в ньому спліталися воєдино смертельний захват перед чимось незбагненно страшним і передсмертний плач жертв, котрих ведуть на заслання.
Лідіну здавалось, що той крик, пробиваючись до його єства, змушує гаряче й болісно стискатися серце.
"Вони вбили його,— думав Лідін.— Вбили Ітіара, як вбивали десятки інших до нього. Вони перебили всіх, хто пішов із долини, а навіть якщо і не всіх, яке це матиме значення за кілька хвилин. Сяйво пурпурової кулі заллє весь заселений простір Аени, і нікому не сховатися від тих променів. Зло народжуватиме зло, покоління напівсонних аенян змінюватимуть одне одного, аби бездумним стадом брести туди, куди накажуть нові володарі. І невідомо, коли з'явиться ще один Ітіар, щоб розірвати це прокляте коло".
Магістр спостерігав, як внизу повільно змінюють позиції охоронці. Володар видавався спокійним, він уже не позирав на всі боки, не віддавав нервово наказів, тільки в погляді холонуло все те ж незрозуміле чекання. Раз у раз до Магістра підходив Олл. Наближався, щось квапливо шепотів і знову ненадовго зникав.
— Забери пурпурову кулю в Магістра!
Коли згодом, через кілька років, Лідін спробує осмислити, що ж трапилося з ним у ті короткі й шалені хвилини, він так і не зможе до пуття нічого пригадати, окрім тих слів, що блискавицею сяйнули в свідомості. Ніби миттєвим спалахом вихопило із пітьми покірні погляди аенян, торжествуючу посмішку Великого Магістра, надію, що згасала в глибині Ітіарових зіниць…
Ніби чужу, роздивлявся Лідін власну руку. Опущена донизу, на балюстраду, вона раптом спалахнула коротким сліпучим вогнем.
Потужний енергетичний заряд провалив декілька сходинок перед охоронцями, здійнявши хмару сизої куряви. Кругла ноша зірвалася донизу, вислизнула з-під сріблястої оболонки.
Магістр беззвучно сміявся, дивлячись, як важко плигає сходинками звичайнісінький круглий брунатний камінь.
Охоронці кинулись до Лідіна, він спритно відкинув їх різким сильним ударом, але підступний удар обрушився на потилицю. Голова Лідіна безвольно гойднулася у прозорому шоломі. Охоронці обліпили його, притисли до плит. Просто перед очима пілот побачив золотисті сандалі Магістра.
Той поглянув на поверженого інопланетянина без посмішки, лише величезні губи задоволено тремтіли. Магістр відчував гостру насолоду, дивлячись згори вниз на людину біля своїх ніг.
Під ними приглушено вирував натовп.
— Наші сумирні аеняни не бачили Пурпурового Вогню від минулої ночі,— долинув до Лідіна шепіт Магістра, і лише тому вони не на жарт розгулялись. Але скоро вони отримають їм належне, а ти — своє. Ми не вб'ємо тебе. Ні. Ти повернешся туди, звідки прилетів. Але спершу познайомишся з печерами Аени.— Його голос звично заскреготів: — Я, Великий Магістр, хотів ошукати лише Ітіара, а обманув тебе, чужинцю, котрий спізнав таїнства невідомих мені світів. Знай же: доки охоронці тягнули сюди цей нікчемний валун, Священний Пурпуровий Вогонь таємно доставили в палац. Він тут, Олле?
— Ми чекаємо лише наказу Великого Магістра,— схилившись, шанобливо промовив Олл.
Нарешті і він зміг дозволити собі відверто зверхньо посміхатися, дивлячись на ненависного чужинця. Ця посмішка так і лишилася на захололих губах посередника, коли він, потворно вигнувшись і судомно звівши підборіддя, повільно сповз до ніг збентеженого Володаря. На спині Олла диміла обпалена шкіра.
Лідін підвів голову. Мережані кам'яні грати на вежі, де мав возвеличуватись Пурпуровий Вогонь, були проломлені. В широкому рваному отворі окреслювалась приземкувата постать аенянина, риси його обличчя було неможливо розгледіти на тлі кривавого неба. На грудях аенянина сяяв, мов розпечений до білого, трикутник. Звідкись із надр вежі долинули і затихли звуки короткої сутички. Нові обличчя з'явилися за спиною першого аенянина. Кинутий з вежі камінь просвистів біля скроні Магістра, вдарився об огорожу і відлетів до стіни, викресавши з неї рій блакитних іскор.
Судома спотворила обличчя Магістра, його притиснуті до грудей пальці тремтіли. Тої хвилини, як ніколи, володар Аени нагадував смертельно пораненого велетенського птаха.
Один із аенян на вежі підняв над головою кулю, сповиту в сріблясте.
— Це Ітіар! — хрипкий стогін роздер горло Магістра.— Вбийте Ітіара!
— Дурню! Ніхто не насмілиться підняти руку на того, хто тримає цю кулю,— долинув згори насмішкуватий, знайомий Лідіну голос.
— Ітіаре…— спершу прошепотів, нараз голосно вигукнув він: — Ітіаре!
Звучання ненависного імені, мов нагаєм, шмагонуло володаря. Магістр похитнувся, закрив обличчя долонями.
Відчувши, що "обійми" охоронців геть ослабли, Лідін скинув їх із себе, відскочив до стіни, випростав руку з випромінювачем. Розгублені охоронці не переслідували його.
— Розплющ очі, Магістре! — закликав з вежі насмішкуватий голос.— Поглянь, як Ітіар повертає борг — кревний борг Аени. Ти прагнув цього вогню! Ось же він тобі!
Охоронці попадали на каміння.
Куля шугнула срібного кометою і там, де стояв Магістр, вибухнула. Грона пурпурового та білого полум'я, змішані з кам'яними крихтами та ще з чимось, невагомим і липким, скинулися до неба. Затремтіли важко кам'яні плити. Коли курява осіла, тільки ефірні язички блідого полум'я облизували шорсткі плити на місці, де ще мить тому стояв Великий Магістр.
Той вибух якось дивно вплинув на аенян. Він мов невидимою рукою зірвав пелену з тисяч очей, і величезний натовп раптом на мить затих, вражений несподівано ясними, чистими барвами заново відкритого світу. Та ось перший вигук радісного зачудування злетів над юрбою. І натовп щасливо підхопив його сотнями голосів.
І вся це різнолика, жива маса, виповнена п'янким усвідомленням сили, що повернулася до неї, нараз затихла, коли з вежі пролунав дзвінкий і пристрасний голос:
— Ти вільний, народ Аени!..
Замість епілогу
Три тьмяні світила повільно зринали над обрієм. Рухливі хмари виповнювалися густим вишневим світлом. Від чорних скель злітали до них, збиваючись у щільні зграї, рожеві пластівці птахів.
Лідін прощався з Аеною.