Так от: сусід мій Василь коло них завжди пічки-лавки, ні на крок не відходить. Він може про все розповісти: і про бійку між вами, і про те, шо ти зі мною яшкаєшся, шо ночував у нас, шо навіть у штанах Безпалого ходив… прости… не сказала про це раніше, думала нащо тобі знати… Вася такий кадр, шо нічого не пропустить, і язик у нього в роті не тримається… Виходить, дійсно може тобі за мене попасти… З прокуратури попруть, як мінімум… Робити нічого – кидай цю справу, не зли там у себе нікого, і до нас дорогу забудь, так буде краще, то може якось обійдеться… Кидай!
— Вибач! Я сам буду рішати, що робити… Тепер це вже моя справа. Згодись: в цьому я краще тебе знаюсь, тут ти мені не дуже зможеш помогти з порадами, це ж не дрова рубати, – трохи різкувато відповів хлопець.
– Ого! Який ти буваєш!.. Однак давай поки шо відкладем цю розмову, тобі на роботу пора… Та й треба про все це гарненько подумати-помізкувати.
Степаненко вирішив поговорити з можливими свідками тої злощасної аварії. Вийшов на місце пригоди, зайшов у декілька помешкань, розпитав, чи нічого не бачили, не чули. Спочатку таке спілкування жодних результатів не дало, а згодом спрацювало давнє правило слідства: копай і щось точно накопаєш, тільки старайся.
Одна жінка, яка мешкала поблизу місця аварії, згадала, що бачила саме в той час, коли трапилась подія, як їхньою вулицею, в бік центру міста, проїжджав автомобіль "Жигулі", жовтого кольору, на великій швидкості:
— Я тоді якраз у вікно виглянула, побачила: хтось несеться, наче навіжений, потім вищання гальм почула, але з хати не вийшла, бо чого мала… Ну пронісся хтось, хіба він перший такий... Згодом, коли міліція розпитувала, я про це й не думала казати, адже вже чутка дійшла, що нібито дівчинку "Запорожцем" збили.
Микола Іванович записав ці покази у свій блокнот. Після записів занотував собі завдання: розшукати жовтий автомобіль "Жигулі", перевірити, чи не має на ньому пошкоджень від удару, можливо він має відношення до аварії.
Автомобілів такої марки й такого кольору в райцентрі виявилось небагато – шість штук. Три з них належали різним підприємствам, а інші три – приватним особам. З тими, що на підприємствах, вийшло легко. В робочий час водії ставили їх у доступних місцях, можна було підійти й оглянути. На жодному з них слідів будь-яких пошкоджень не було. З приватними – важче, їх власники тримали в гаражах. Просто так не зайдеш, не оглянеш, треба мати привід, дозвіл, а тут ще й робити це потрібно так, щоб ніхто не дізнався, щоб не дійшли слідчі намагання Степаненка до районного прокурора. Прийшлось Миколі Івановичу довго займатися цим питанням. Та й часу для цього мав небагато – ото, що після роботи. Вихідними ж хотілося знову на побачення до Ліни.
Проте нового побачення не вийшло. По приїзду в село, коли трапилася перша нагода, Колю ніхто не зустрів. Хата баби Шури була закрита, правда, не на замок, а так – паличкою у двох залізних кільцях, виймай і заходь. Та для хлопця, як, напевно і для всіх у селі, це все рівно був знак: закрито, немає нікого вдома.
Бабу Шуру відшукав у садку – яблука збирала. Коля, поздоровавшись, відразу кинувся допомагати. Заліз на крислату яблуню й зривав яблука, стараючись, аби не надбились, легенько складав у кошик. Так, на думку баби вони будуть краще зберігатися, може й на всю зиму вистачить. Тільки коли обібрав усі яблука на дереві, тоді спромігся спитати:
— А де це ваша Ліна поділася? Що, знов за грибами пішла?
— Та ні… поїхала вже… до Києва… на днях же навчання має початися, ти шо забув?
— О! Точно! От я недотяпа! Геть з голови вискочило, що це ж навчальний рік починається, мовби й не вчився ніколи.
— Записку вона тобі оставила. Зайди в хату – на столі лежить. Йди-йди, сам відкрий, бо не дочекаєшся, поки я тут справлюся!
Записка лежала на видному місці, притиснута книжкою. Коля схватив її та кинувся бігцем читати:
"Привіт, Коля! Раз читаєш, значить приїхав таки. Вибачай, що не зустрічаю, тепер буду навідуватися в село зрідка, так що не шукай мене тут. І взагалі не шукай. Важко мені таке писати, дуже важко, рука не хоче слухатись, але мушу. Непотрібно нам більше зустрічатися, не хочу тобі життя партачити. В тебе все попереду – робота, кар'єра, про яку так мрієш, а з ними й все інше. Сам же сказав мені: якщо взнають, що підтримуєш зі мною контакти (слово ж яке нехороше: "контакти", геть не так мені хочеться назвати наші стосунки), то в тебе виникнуть проблеми. Я тебе втягнула у ці проблеми, значить я й повинна витягувати з них. Скажеш на роботі, що не знав з ким мав справу, що я не відкрила тобі – що й до чого. Може й пройде, дуже надіюсь на це. У Києві мене не розшукуй, я бабі Шурі заборонила адресу й назву навчального закладу давати. Хай так буде, Колю! Щасти тобі! Бувай!
А все таки: як класно тоді було, коли ми з грибами, як класно, коли на сіні! Довго, повік, буду пам'ятати!
Ліна."
Коля дочитав і відчув, як щось кольнуло його прямісінько в серце. Стало прикро-прикро. Так прикро, що аж ледь не млосно робилося. Хотілося кудись бігти, наздогнати якимось чином Ліну, переконати, що вона неправа, що непотрібна йому без неї ні робота, ні кар'єра. Що нічого не потрібно, якщо її не бачити, що не потрібна йому така жертва.
"Чому ж ти, Лінко, мене не спитала? Чому не порадилася? Чому не вдвох мали б ми вирішувати, що робити?.. Чому, чому, Ліно?.. Де ж тепер тебе знайти, як відшукати у величезному Києві?.. Ох, Ліно-Ліно!.."
Коля повертався з села до райцентру в такому пригніченому настрої, що не бачив дороги перед собою, не бачив куди йшов, куди їхав. Так поринув у свої сумні думки – ледь під машину не потрапив. Водій зі злістю накинувся на нього:
– Куди преш, розтяпа, дороги не бачиш, чи сліпи залив під саму зав'язку. Міліції на тебе нема, ходять такі, потім аварії через них.
Слово "аварія" на мить мовби отверезило Колю, заставило підняти голову й вибачитися перед шофером.
За даними автоінспекції три автомобілі "Жигулі", яких ще Степанеко не оглянув, належали головному інженеру молокозаводу, директору продуктового магазину та начальнику відділу міліції по боротьбі з розкраданням соціалістичної власності. Для отримання цієї інформації достатньо було скористатися службовим телефоном. Слова: "Це вас турбують з прокуратури…" – діяли безвідмовно, майже магічно.
З машиною міліцейського начальника вдалося ознайомитися швидко. При першій міліцейській "планьорці", автомобіль стояв прилаштований біля входу до відділу міліції. Ознак пошкодження на ньому не було. Оглянути автомобіль головного інженера вдалося не так скоро – власник автомобіля був у відрядженні. Однак з поверненням головного інженера з відрядження Микола Іванович примітив машину біля райвиконкому. І на цей раз – нічого.
Залишався автомобіль директора магазину – Бориса Миргородського. З цим вийшло найважче. Миргородський вже більше місяця був на лікуванні в столичному інституті нейрохірургії – пухлину в нього виявили, у мозку. Скільки він ще буде на лікуванні, ніхто сказати не міг, де знаходиться його машина – теж було невідомо. Обережне розпитування знайомих директора магазину про місце знаходження автомобіля результатів не дали. Степаненко змушений був тимчасово зупинити своє розслідування.
Вихідні можна було присвятити іншому пошуку – Ліни та її учбовому закладу. Завдання теж було не з легких. Прізвище Ліни він уже знав, ще при першому знайомстві назвала, а от де навчається, якось не повідомила. Простіше всього було б запросити всю інформацію про дівчину через міліцейську довідку, там про все і на всіх є дані, але про такий запит міг би дізнатися хтось із прокуратури. Тоді б дочасно відкрився зв'язок Ліни і Степаненка. Миколі Івановичу такого не хотілося, старався жодним чином не вплутувати в свої тепер справи дівчину. Аби не завдати їй неприємностей.
Недільним днем вирішив Коля поїхати на розшуки Ліни рейсовим автобусом. Добиратися до столиці близько години, ніби й не багато, проте їзда була такою, що здавалася у тричі довшою. В автобус набилося людей – поворухнутися не було як. З сумками, торбами, корзинами. Здебільшого їхали на базар, спродатися.
Осінні ранки холодні, пасажири вдяглися тепло, а коли сонце задумало пригріти трохи по-літньому, напекло металевий автобус, стало мов у бані. Спітнілі люди збилися в одну змокрілу масу, яку кидало з боку в бік на кожному повороті та ямці. До всього ще й вихлопні гази йшли у салон і не спішили його покидати – майже всі віконця наглухо закриті й не відкриваються. Водієві, напевно, здається, що пасажирам мук недостатньо, і він запалює цигарку. Пихкає димом начебто у вікно, однак зустрічний вітер повертає все в середину автобуса.
На кінцевій зупинці люди вийшли запаморочені, кволі, неначе в душогубці побували.
Коля після такої поїздки пройшовся пішки вулицями міста, аби відпочити од їзди та придумати план пошуку. В думці намічав, що й куди:
"Починати потрібно з педагогічного інституту, і скоріш за все з біологічного факультету. На обкладинці книжки, яка лежала на столі в баби Шури, були намальовані якісь рослини. Книжка без сумніву Лінина, не баба Шура ж її читає. Таку книжку просто так у хаті не тримають, хіба для навчання. Отже треба таки братися за все, що пов'язане з рослинами."
В неділю в педінституті спитати про студентку не було в кого – один вахтер сидів при вході. Він порадив Колі сходити в гуртожиток – там і в неділю хтось є з начальства – комендант чи члени студентської ради, у них завжди можна дізнатися про мешканців гуртожитку.
Після зустрічі з комендантом гуртожитку й спілкування з двома-трьома студентами Коля дійшов висновку, що педагогічний можна з уявного списку викреслити. Ліни тут не було. Особливо в цьому завірили студенти.
Коля зміркував: "Що ж, треба скористатися поїздкою в столицю, сходити в кіно, або ще кудись, де б можна гарно провести час."
В кінотеатрі "Київ" йшов популярний фільм "Гараж". Хлопець давно мріяв його подивитися, багато разів чув гарні відзиви про цей фільм. Проте не вдалося. Черга за білетами тягнулася з кінотеатру аж на вулицю, стояти в ній потрібно було не менше двох годин. А тут ще й вивіску на касі виставили про те, що білети залишились тільки на останній сеанс – о 22 годині.