— Оддайте рельсу, вона не ваша.
Що підвівши голову у протилежний бік, треба поставити її так, щоби зупинка слідом поповзла назад в горизонталь. А постать на ній стала вертикально над тобою.
— Я сережку...
— Сережку біля рейки загубила? — так, це той самий голос його. Що навіть на мить здалося, що він без лівої шкарпетки. Однак всі були на ньому, лише іншого кольору — такого самого, як і його автомобіль.
— А що ж іще? — лапнула я її, аби вийняти тихцем з вуха. Бо якщо він побаче її там, то не повіре. А я більш за все боялася, що він подумає, наче я брехуха.
Я сіла. Так-так, і "таврія" оно стоїть. А не якийсь там "жигуль". І голос такого ж самого кольору:
— Давай, допоможу тобі встати.
Так ніжно, що я не могла збагнути, чого хочуть його слова.
Бо мене огорнула нечувана сила: адже це він, виходить, цілий рік тут щоночі чекав? Ну ясно, чекав, бо це ж я, дурепа, сама взяла і дала йому тоді навмисне невірну адресу! Цілий рік, бо він, сердешний, не знав же, що на цій зупинці частіше не буваю, бо Нінчина мама частіше й не вмирає.
__________________
Бо воно
От чим хороша голодовка, то це тим, що її нема. Отако бери мішка, отако неси, отак заходь в кукургудзу — вона, слава Богу, це тобі не пшениця, де колись за колосок в Сибір садили — в ній і поночі не заховаєшся. А в кукургудзі — хоч удень. Хоч конем їдь. Тут головне лише не бовкнути, бо до Грицьченка дойде; рано чи пізно дойде.
Той спочатку актівіста пришле. А потім сам, з бутилкою. Бери й пий, но помни — коли він почне вдасть ругать, то бери й не пий. Ту, чи цю — яка різниця? Ти ту, довоєнну, ругнеш, а він однаково на цюю перепише.
Молочненька! Така ловка кукургудзка, що тіки отак кинь в емальоване відерце, отак косичками згори притруси, а вона вже й владналась — як її сирою можна їсти, то вже й варененьку — а-я-ма!
— Ох і жмуть, ох і жмуть, — каже до бутилки Грицьченко...
— Не нада, власть хароша, — кажеш ти до чарки.
— Чим хароша?
— Тим, шо луччої не нада, — кажеш ти до другої. Бо тут головне не спішить.
— Кукургудзу поставив?
— Еге. Через три години буде готовенька.
— Ти ж не садив?
— Я!? Вийди за мою грушу, оно на вгороді — повно грядок.
Бо для чого город? Один рядочок пшениця, інший кукургудза. Цукровенького бурячка штук десяточок — про людські очі, ті, що нелюдські. Бо в каструлю ж заглядають. І гляди не спитай цього актівіста, про самогонку, яку він тобі приніс — це ж він усенький вік з нею боровся, скіко людей на ній перепаскудив. А де, цікаво, він сам її бере? Отут цить, ні звука. Бере, то й бере, би його хто узяв.
І треба уміть ждать. Бо поки кукургудза сама на стеблі підсохне. А вони ще пізнішу посадять, на силос — от тобі й ще раз молоденька. Бо де ту, попередню, сушить? На горищі ясна річ, досушувати. Еге. Тіко треба добре зачиняти — бо півні полізуть — а Грицьченко одразу:
"А що в нього, інтересно, на горищі діється, як туди йому півні скачуть?"
Тобто дверцята туди так притуляй тугенько, би вітер не одкрив. Бо як замка почепиш, то актівіст одразу:
"А що він там замикає, злидень?"
Вони привчені бачить; од них ніщо не мусить ховатися.
Но тільки не я. Мати каже:
— Синку, хата перекособочилася.
Дивлюсь — ай справді: доки в ній живеш, то не помічаєш, які вже стіни стали. Почав я думать. Словом, ще одну стінку пряму звалькував, і дах з то-того кінця подовжив. І вийшло таке, що хоч вагон туди засип — між двома стінами. А з вулиці все виглядає рівненько. Пригадую, мама розповідали, як приходили по десять раз хліб шукати й знаходили; бо куди ж його заховаєш, як у ті голодовки подвійних стін в людей не бувало?
Через півроку зустрічаю Грицьченка. Бо мене ж гризе. І питаюся:
— А от інтересно, через шо брагу краще цідити, через сито чи через решето?
— Шо, — питає той, — гнати зібрався?
— Та ні, — кажу, — тільки-но заквасив.
І що?
Через два тижні точнісінько до мене лягаві в хату. З участковим — як почали шукати. Куди там голодовкам — це ж не хліб трусили, а самогонку — все перерили, перекопали — подвійної стіни не виявили. Отак я її надійність перевірив.
А чим вона хороша, що показує пам'ять: голодовки в нас більше одного року не держаться. Бо голодовці самій треба щось їсти, як перебереш трохи, то тоді сама помирай. Ну, я так підрахував, що один рік сам продержусь і сусідів протримаю.
...Отак заходиш у неї — а вона свіженька, молочненька, хоч ти її з качана пий, уже й тверденькі такі є, що хоч зараз в каструлю. І мичка теж годященька — од нирок її добре, як виварити, та настояти — отак іду, розгортаю цей ліс руками, коли чую:
— Дир-дир.
Присів, зінувшися, визираю: їде на "бобіку" Грицьченко з участковим.
— От біда, — думаю, — не встиг з мішком вийти, а вже хтось і стукнув.
Хто?
— Ні, — думаю, — вертатиму через Долинівку.
А що? Міг же я туди, в сусіднє село, до крамниці сходити? У них там такі терпужки ловкі завезли, що не гріх купити. Ну от собі й сунеш туди, наче через райські сади, отак би вік ходив такою красою. Одна біда, як на пригарок, так і бачиш, що стеблини полягли, це де вітер покрутив, що воно бідненьке, й посохло. Ну, ці зразу терти на зерно можна — хоч бери та піднімай. Та один кат під комбайн пустять; правда, доки солярку підвезуть, то й та, що стоїть, посохне. Воно, звісно, тому, хто робить запас на зиму, й легше, не треба надто сушити, а лише полущити качани. Отут, зігнувшись, і понакладати. Зерно в мішок, а все інше в грубку; на цілу осінь вистачить топити.
— От би мене Хрущов почув! — засміявся я і вмовк. Бо дивлюся: лялька велика лежить.
Отак просто на похилому бадиллі. Замурзана така. І одкриває до мене очі й починає ними плакати. Бо без голосу.
— Ти чиє? — питаюся я, бо розумію, що то не лялька.
— Мамове, — шепоче воно.
Я аж сів.
То-то Грицьченко з лягавими на машині шастають — бо чув я три дні тому, що в Долинівці дитя пропало, пішло в поле й не вернулося.
Та й раніше діти зникали. Лише в косовицю їх, нещасних, й знаходили. Це ж тепер лани — од села до села, як джунглі. Отак піде гратися, йому ж цікаво: бо оно новий ліс виріс, як у казці. А з тої казки виходу нема.
Воно дивиться на мене так. В ручці качанчика тримає, що смоктало. Та вимазане все геть, нещасне. Лише там, де сльози текли, ото й усього, що чистого.
— А зовуть тебе як?
— Танюська, — каже.
— От і добре, Танюшо, — беру я її на руки й лише тоді підводжуся на повен зріст.
__________________
Структура кави
Галі Стефановій та Роману Веретельникові
Небо періщило, що коли він заскочив до кав'ярні "Абзац", побачив: вона порожня.
— Суки, дурять народ, — привіталася Клава словом "суки", — говорили по тілівізору ж, що буде сонце. — Лаяла вона не метеорологів, а відсутність клієнтів.
— Н-д, — відповів Рома, бо йому не геть хотілося продовжувати розмову, яка обов'язково перейде на про Ющенка.
Але сталося навпаки:
— От ти дітіктіви пишеш, — тицьнула Клава в нього філіжанкою кави, — так от напиши лучче, як хтось у нас чашки краде. Бо вже, сука, моє терпіння лопне — я ж не можу ще й за вором услідить, коли тут і так розриваєшся.
— Нє, ну я сірйозно. Хто цього ворюгу вислідить, вік буде в мене кофе безплатно пить.
Вона несподівано вмовкла і очі в неї стали кольору дощу.
"Еге, — не сказав Рома, — як ти вже пообіцяла тому, хто вигадає назву для кав'ярні". Колись вона називалася "дієтичкою", але коли цього гастронома зліквідували, то враз набула безіменності. Рома й став її хрещеним батьком ("Абзац"), але шару пив тижні зо три, а потім вона припинилася, щойно повісили вивіску.
— Н-д, — сказав він.
А він поринув в каву і в ті далекі часи, коли ще філіжанки давали під заставу. Обов'язково хтось їх забував на столиках, можна було назбирати, здати і тішитися шарою без ніяких детективних сюжетів. Нескінченна кава — ось ідеал. Бо одного разу він заскочив себе на тому, що почав одягатися в темновохристу одежу, на якій кавові плями були непомітні.
З-за шинквасу пахтіло рідкими звуками, які змагалися з дощовим шарудінням:
— Ну я сірйозно, пісатіль, вилови його, вік тебе буду поїть.
Детективи він писав занадто розумні, як про сюжети в них. Цю справу він називав "гра в метання бісеру". До того ж не хотів перекладати на московську мову. Вдалося притулити двійко по журналах, але прибутку не вистачило й на путню банку "галки". В епоху, коли філіжанка стала дешевша за напій; в країні, яка стала дешевшою за свою державу.
Рома почав стежити. Тут була одна небезпека, аби з людей не подумав хто, що він — сексот. Але, бувши непоганим письменником, він замаскувася за ідею, що визирає собі цікавих персонажів. І, дивна річ, кількох собі підгледів.
Дівчину цю він би не помітив, якби та несподівано не спалахнула подивом — що могла вона там побачити, на столику? Книжки чи чогось вартісного перед нею не було.
Вона дивилася у філіжанку, профіль її, майже пташиний, майже переляканий, ще дужче загострився. Одягнута вона була в щось середнє між ґунею і пончо, що коли взяти рукою чашку, яка викликає того непідробного переляка, то рукав закриває чи не пів-столика. А потім отак полізти в сумочку, скажімо, по цигарку — мить — і філіжанки не стало.
Роман спостерігав, як подив, чи пак переляк поволі зникає з лиця незнайомки. Вона видихала його разом з димом, поволі повертаючись до тями. Хутко озирнулася, встала.
Він рушив слідом. Дівчина не озиралася. Робила це доти, доки не дійшла кутнього будинку на Комінтерна. Роман ще повештався там, зайшов навіть в аптеку, наче цей заклад міг підказати про незнайомку, од якої лишився лише спогад про геть некепські ноги.
Цього разу на ній був светр із широчезними рукавами. Роман украйока споглядав, як дівчина вицмулила каву, а потім спритним рухом перекинула філіжанку; перечекавши, згодом замружилася, одхилила її і почала туди зазирати. Лице її поволі сповнювалося огиди. Вона відштовхнула філіжанку, нервово полізла по цигарку. Кілька разів похапливо затягнулася і, випустивши найгустіше пасмо диму, накрила півстолика.
Яка тут Клава додивиться? Як широкий рукав светра поглинає в димовій завісі філіжанку? Суне руку до сумочки, буцім лише для того, аби вийняти журнал "Археологія"...
Вітерець, легкий, як гріх, квапив її ходу. Лише раз вона зупинилася. Стала під деревом, нервово розщібнула сумочку, видобула звідтам здобич.