Теж митець!..
Січовик засміявся.
— Та, правду кажучи, — промовив він, наливаючи обидва кубки й торкаючи своїм Павлів, — я якраз до цього підійшов, та ти, бач, перебіг мені дорогу. Пий!..
Випили.
— Ну, ну, кажи, до чого ти йшов, — парубок йому.
— Річ, бач, ось у чім… Ти хочеш на Січ, а я — тут зостатися. Тобі потрібна козацька одежа, зброя, а головне — добрий кінь, а мені — гарна дівка, щоб оженитися з нею. Отже, й одежу, й зброю, й коня з сідлом я тобі дам, а за це ти — відкинься від своєї дівчини.
— Та ти що, — скипів Павло, — глузуєш, що міняєшся за людину, як циган за кобилу?..
— Стривай, козаче, не кипи! — спокійно зупинив його Крига. — Сам же хотів коротше — ну, а коротше як же сказати?.. Та й кинь ти забобони всякі, а кажи просто — згоден чи ні? Коли моє не в лад, я із своїм назад, а дівчина нехай сама вибере.
— Нічого їй вибирати — вона й так моя.
— Та ви що — заручені з нею?
— Не заручені, та будемо заручені, а тобі зась.
— А Запорожжя як же? Чи й жінку туди візьмеш?
— То не твоя журба, — буркнув похмуро Павло й відвернувся.
— Іносе, — промовив Крига якось убік і ніби потемнів на тварі. — Що правда, те не гріх… Ну, що ж — ще питимемо чи кликати жида?..
— Як хочеш, а я вже йтиму.
Павло підвівся й узявся за бриля. Запорожець і собі, муркнувши:
— Ні вже: разом увійшли, разом і вийдемо.
Він гукнув Лейбу й розплатився з ним. Жид, видимо, був розчарований.
— Чого так швидко?.. Я думав… такі молоді, такі лепські козаки… Може, дівчат покликати… Уй, які слічні дівчата!.. Правдиві панєнки з…
— Пропади ти пропадом із своїми дівчатами! — визвірився на жида Крига, знайшовши нарешті, на кому зірвати невдоволення, що гризло його по нещасливій розмові. — Виведи нас краще цими дверима надвір, а то через корчму тепер і не протиснешся: ач, закурили як, і аж земля стогне!..
— Що пан хоче — козацька вдача, — відповів Лейба й через жидівську світлицю вивів їх у сіни.
Крига й Павло, обережно пробираючись поміж п'яними, вийшли на вулицю.
— Тобі сюдою, либонь, — махнув управо рукою низовець, — а мені в цей бік. Добраніч! Може, надумаєшся все ж таки, то знайдеш мене тут, між братчиками. Вони вертаються на Січ позавтрьому вдосвіта. Бувай здоров!..
— Добраніч! — відповів Павло.
Вони розійшлися і за хвильку злилися з темрявою.
А в корчмі гуляли далі.
IV
Запорожці не вирушили з Канева так скоро, як заповів, розлучаючися з Павлом, Крига.
Старший козацький дістав повідомлення, що за кілька день до міста прибуде сам польний гетьман, і якраз для того, щоб зустрітися з січовим полковником у дуже важливій і нагальній справі.
Відвідини такого високого й рідкого гостя, природно, викликали велику силу всяких здогадів про ціль приїзду й безліч найрізноманітніших чуток; але що й як — до пуття ніхто, опріч старшого хіба та ще січового полковника, нічого не міг сказати. Навіть братчики не могли як слід доглупатись, у чім річ, і, сидячи в Лейбиній коршмі за кухлем пива, глухо ремствували на свого полковника й писаря. Про одно вони тільки з певністю догадувались, а саме — що січове товариство раптом стало для чогось потрібне панам, хоч вони на Січ завжди чортом дихали; а це — сам бундючний польний їде з ними на побачення. Лейба, дослухаючись до їхніх розмов, тільки в бороду посміхався, бо коли хто й знав усе докладно, то це лише він, а якими шляхами — хіба жид скаже?..
Коли кому до цього всього було байдужісінько, то це хіба тільки Павлові.
Другого по зустрічі з Кригою дня він і з дому не виходив, ходив як неприкаяний та все про щось думав.
Стара Василиха ще зранку, виходячи з дому на ринок із свіжими пиріжками та печеною рибою, помітила, що з "хлопцем" щось коїться непевне. Аякже: то було спить удосвіта, як мертвий, і не добудишся парубка, а це — вернувся пізно вночі, а лежить на спині, голову поклавши на руки, й видно по всьому, що за цілісіньку ніч і очей не заплющив: встромив їх у стелю, ніби думаючи якусь важку думу, й навіть голови не повернув, як мати підійшла; хотіла була вилаяти, та подумала, що, може, в "дитини" голова болить, та ще, гляди, й на похмілля (не інакше, як із тими паливодами знов зійшовся й випив), то вже нехай вилежиться, Бог із ним, а то ще занедужає…
Але коли, вернувшись увечері з ринку, побачила, що Павло її сидить, як тума, на призьбі, уткнувши лікті в коліна й підперши похилу голову долонями, та не звертає на матір жодної уваги; коли, метнувшись до хати й оглянувшись по ній, побачила, що він не їв нічого й не пив, стара не в жарт затривожилась і вибігла з хати.
— Що тобі, Павлусю? — нахилилася над ним.
— Нічого… — буркнув, не ворухнувшись.
— Як то нічого! — аж руками в поли вдарила, за кудкудакавши сполоханою квочкою, Василиха. — Таж у тебе, бачу, з самісінького ранку ріски в роті не було!.. Та підійми голову, чого похнюпився: дай подивитися на тебе — може, хворий ти, хай Господь милує, цариця небесна…
— Зовсім я не хворий, — промовив він, глянувши неньці в вічі, й якось криво усміхнувся. — Вигадають…
— Та як же не хворий! — аж руками сплеснула Василиха, пильно вдивившись в нього, — Та ти змарнів зовсім, і очі позападали… Ой, лишенько ж мені!.. Чом ти не обідав, скажи мені?..
— Невже не обідав?.. — щиро здивувався парубок. — Хм… чудасія… Мабуть, їсти не хотілося.
— Та чого ж не хотілося?.. Ой Боже ж мій! Зурочили мені дитину, — щоб я з місця не зійшла, як не зурочили! А хто, хто?.. Не інакше, як оті харцизяки січові, оті характерники, бодай їм світа-сонця не діждатися більш! Ходи, синку, в хату та будемо хоч вечеряти — може, воно минеться, а ні — то бабу Мацачку гукну пошептати…
— Добре, добре, я зараз, — засміявся Павло, — обійдеться й без шептання.
Мати, зрадівши, що парубок трохи ніби повеселішав, заметушилася коло вечері та все бурчала й сипала прокльони на чубаті голови запорозькі. Припинила їх тільки за столом, за хлібом святим. Дивилася на сина, з якою охотою він їв, і потроху заспокоювалася. А все-таки цікаво було довідатися, що з ним.
— Десь учора ввечері був ізнову з отими гульвісами? — обережненько почала вона.
Він ласкаво подивився на неї, не відриваючись від їжі, й засміявся.
— Був і не був, мамо, — відповів.
— Водись, водися з ними, вони напутять… Аякже… на все добре напутять… Батько завіявся безвісті, а може, й на той світ, то й тебе напутять…
— Це правда, мамо, — помовчавши трохи, почав Павло. — Один уже казав мені, щоб кидав усе й їхав на Січ…
— На будячині верхи? — гримнула стара, знову дратуючись. — Сідало наколеш.
— Давав коня з сідлом, одежу, зброю й навіть грошей на дорогу.
— Ов?!. Де це такий щедрий вирискався?.. Слухай їх, сину, — вони тобі й золоті зорі в небі подарують, тільки позбирати їх мусітимеш сам.
— Ні, мамо, цей навсправжки.
— Звідки це такий доброчинець узявся?.. А сам же як? Голим пішки побіжить на Січ чи коняці за хвоста вчепиться?
— Ні, — насміявся Павло, — сам він тут зостається в лейстровиках.
— Отакої! Міняємо шило на швайку! — мовила Василиха й раптом гостро вдивилася в сина, діткнута якимсь тривожним передчуттям. — А власне… чого це в нього до тебе саме така велика ласка?
Павло помовчав хвильку, спаленівши, як варений рак, а далі несміливо:
— Та… не знаю, як вам і казати…
— Кажи, кажи вже, коли почав: чого раки печеш?
Павло рвійним рухом відсунув від себе маску й насупився.
— Він побачив Орисю й закохався в неї… от!
Василиха отетеріла. Вона нічого не зрозуміла.
— Яку Орисю?.. Що ти мелеш півтора людського?
— Орисю… вдови Обеременчихи Орисю — не знаєш, чи що?..
Стара й ще не второпала.
— Гаразд… А тобі яке діло?
Павло спалахнув:
— Як то яке діло?.. Та ж то моя дівчина, а він: відкаснися, каже, від дівчини, а за це матимеш від мене й коня, й зброю, й одежу.
Василиха аж підскочила на місці.
— На якого дідька — не при хаті згадуючи — воно тобі… одежа тая харцизяцька та зброя?.. З жидами канівськими герці справляти, чи що?.. Чом ти не послав його під три вітри?.. Чи, може…
Страшна думка блискавкою протяла їй мізок, і вона з гострим підозрінням ловила його блукаючий у замішанні погляд.
— Та… бачте… — почав він, то опускаючи, то підіймаючи очі, — він питав… той… чи до мислі мені січове товариство…
— Ага-а, ось воно що!.. І ти сказав, що до мислі?.. Кажи ж, чого замовк?..
В серці в неї кипіло, й вона, на превелику силу, здержувалася, поки випитає все.
— Авжеж, що до мислі мені, бо… кому ж воно не до вподоби! — зважився нарешті вимовити Павло й уперто глянув матері в вічі. — Але я не поїду з ними, бо… хочу одружитися з Орисею.
Мати ще трималася й удавано спокійно розпитувала далі:
— Так, так… А ти ж її… Орисю тую свою, питав: піде вона за тебе?
— Ні, ще не питав. Сьогодні хочу оце піти дізнатись…
— Ну, а як дівчина, що ви із своїм гонивітром низовим менжуєте нею, як цигани кобилою, піднесе тобі гарбуза?
Зір у парубка став ще впертіший, немовби аж скам'янів.
— Не піднесе… А як піднесе, то все одно життя мені тут нема.
— На Січ майнеш тобто? — промовила вона глухо й підвелась.
— Подамся, бо що маю тут робити?
Мати підійшла до печі, вхопила макогона.
— А оце бачив? — показала йому.
Павло засміявся.
— Облиште, мамо… Я не маленький. Самі добре знаєте, що це пусте…
— Та знаю ж, знаю… які тепер поставали… великорозумні дітки…
Зовсім несподівано для Павла вона кинула макогона під піч, піднесла полу хвартуха до очей і запхикала.
— Вигодувала… вилюляла синочка… нічого сказати… Гарна поміч… ста… старій неньці… Одного лиха година та нещаслива завіяла безвісти… Та ти що собі, ледащо, думаєш? — раптом визвірилася Василиха на сина, й сльози їй миттю висохли на розлючених очах. — Ти на Січ, а мати ж як? Попідвіконню?..
— Е, мамо, — спокійно підводячись і хрестячись у куток з образами, мовив Павло, — чого ж там — на кого?.. Адже ж не ви досі в мене, а я у вас на шиї був. Не буде мене, то вам ще легше буде…
— Легше, — відповіла, прибираючи зо столу. — А вмиратиму — хто очі закриє?.. Розумний який зробився… Коли це? Сьогодні, мабуть, сидячи під хатою натщесерце?..
— А таки й правда, що сьогодні, — обізвався, посміхаючись, парубок. Він безмірно радий був: розмова, що її він сподівався з прикрим почуванням у серці, навіть трохи з острахом, розрядилася лише тихим дощем докорів та жалів.