Проте книга мовчала й тепер. Але Гессі була певна, що то блакитноокий подарував її. Більше нема кому.
А тоді з-під пальців поповзли в усі боки чорні химерні лінії, котрі ламались і звивались, мов змії, аж доки заповнили сторінку.
"Дорогій Гестії".
Лінії ще трохи кружляли, поки викладали ці слова, а тоді раптом перестали ворушитися, наче насправді були тільки чорнильним написом, котрий щойно оживав тільки в уяві Гессі. Матінка любила казати, що уява в неї аж надто бурхлива.
Дівчина втамувала тремтіння всередині й перегорнула сторінку.
"Аїденові не хотілося до Академії", — так починалася книга.
— Аїденові не хотілося до Академії, — повторила Гессі пошепки. — Але він пішов. Він пішов, бо знав, що то його шлях.
На цій фразі серце застукотіло надто гучно, і дівчина зупинилась.
Вона відірвала погляд від сторінок химерної історії, у котрій головного героя звали, як і її загиблого брата, і подивилась на річку. Мерехтіння сонця сліпило, а сил відвести погляд не було. Блакитне-блакитне мерехтіння. Воно заповнювало все і заспокоювало. Здавалося, що все буде добре. От просто все. От просто візьме — і буде добре.
— Дякую вам, — шепнула Гессі до річки, до цвіту дерев, до дзвінкого повітря, до блакитного мерехтіння води і до дивного незнайомця, котрий подарував їй дивну книгу.
Їй страх як кортіло почитати ще про Аїдена та невідому Академію, проте вона відчувала, що то буде надто цікава історія, щоб від неї відриватись. Тому ліпше зробити це вдома, перед сном.
Гессі акуратно обгорнула книгу папером, сховала в сумочку й повернулася між стендами до ярмарку. Їй ще хотілося купити кілька збірок поезій, спробувати випічку, котру продавали біля виходу, і знайти Генріку, бо буде трішки сумно купити однакові новинки. Утім, їх можна потім подарувати комусь — книжки видавалися Гессі ліпшим подарунком, ніж рукавички, хустки чи торти.
***
Було страх як важко дочекатись, доки закінчиться вечеря. Гессі совалася на стільці, торт із персиками не ліз у горло. А потім у батька з'явилось бажання поцікавитись їхнім навчанням. І коли після всіх розпитувань Гессі нарешті зачинила двері своєї кімнати, вона відчула, що сукня геть волога від поту на спині.
Книга в багряній палітурці лежала в таємному сховку з подарунками Аїдена. Гессі швидко видобула її з шафи, упала на ліжко і розгорнула першу сторінку.
"Дорогій Гестії".
Напис нікуди не зник.
"Аїденові не хотілося до Академії…"
АЇДен ~ Академія
У мене не було жодного сумніву щодо того, що я помер. Власне, зважаючи, як прогресувала моя хвороба і як погано я почувався, нічого дивного в цьому нема. Смерть не лякала мене. Лякала думка про все те, що я маю покинути. Хоч скільки готуйся до цього, хоч скільки роздумуй, проте смерть ніколи не буде гарним подарунком ані для тебе, ані для близьких тобі. Особливо коли виводиш букви в записках для нареченої, а сил стає тільки на одну букву за раз. І тому всі твої слова до неї такі скупі. Я намагався вкласти головне: "Не плач. Не плач…"
Кулаки стиснулись самі по собі. Я у своєму тілі. У плоті. Опустив погляд. О! Навіть в улюбленій жилетці.
Проте це місце не нагадувало жодне з місць, куди потрапляють мертві відповідно до давніх книг чи відомих мені релігій. А я мав необережність вивчити їх доволі досконало, коли ще планував жити довго й щасливо, а не стояти в улюбленій жилетці бозна-де. "Бозна-де" мало вигляд паркової алеї з побитою бруківкою і кущами у вельми захаращеному стані. Білий туман наповзав, ніби дим.
— Я помер? — спитав, сподіваючись, що хтось мені відповість.
— О боги Тріади, ну годі комедії, — відповів мені голос, у якому було щось дуже скрипуче й неприємне. — Знаєш, як мені обридло відповідати на це запитання і всім усе пояснювати?
— Не знаю.
— О, бачиш! Іще один! Нічого вони не знають, нічого вони не хочуть… — завів голос. — А потім зникають — лишається оплакувати. Так, давай послідовно. Без того в нас ніяк. Хто ти такий і як тебе сюди занесло?
Я сховав руки в кишені, правою намацуючи срібну табакерку. Вона була на місці. Гаразд. Отож теорія про те, що нічого з нашого світу з собою після смерті не забереш, — помилкова. Шматочок Доанни, а точніше, її подарунок, досі зі мною. Благословенна будь, смерте, якщо дала мені таку поблажку.
— Я Аїден Фаулі-Прейшер. І я підозрюю, що або вже помер, або ж у мене така лихоманка, що бачу шикарні галюцинації.
— За галюцинації ти мені ще відповіси! Аїден… Фаулі… — Голос замислено повторив моє ім'я тричі, а тоді щось хруснуло, і відповідь пролунала вже зовсім-зовсім інакшим тоном. Він звучав налякано: — Ти… ти Аїд? Сам Аїд? Чи Аодх? Аед?
— А-ї-ден, — повторив я мало не по літерах. З дитинства звик, що люди люблять перепитувати моє ім'я, проте мені воно дуже подобається. І Доанна вміє вимовляти його так тихо, пошепки, сплітаючи "й" та "і" в "ї", а потім розтягуючи "д" на старовинний манер, і виходить таке ніжне "Аї-і-дхее", що мені аж мурашки по спині розбігаються.
Побачити б її. Так різко захотілось побачити її бодай на мить, що я аж скреготнув зубами.
— Так чи сяк, непростий ти, — зітхнув голос, нагадуючи про себе скрипінням. — Ну а я Брама.
— Брама куди?
— На подвір'я, куди ж іще! Зайдеш, тоді прямо алеєю і ліворуч. У директора кабінет на другому поверсі — там тобі хтось підкаже… Аїде, слухай, а ти примар не бачив раніше? Чи духів? Чи там мертвих?
— Моя наречена — дуже сильна чаклунка, проте ні, не бачив. — Я вирішив, що якщо вже розмовляю з брамою, то можна не приховувати, що Доанна бачила набагато більше за інших. І вміла заварювати чай, котрий проганяв головний біль за кілька хвилин. Мабуть же, магія.
— У-у, чаклуни переважно водяться на тіньовому боці, — відповіла мені Брама. — Якщо ти звідти, то несолодко тобі буде.
— Я чудово підлаштовуюсь. — Мені закортіло дізнатися більше про місце, де я опинився. І про те, як вибратися звідси. Бо мені треба додому.
Туман довкола розійшовся, і я побачив високу ковану браму. Ага. Справді брама. Ну гаразд. За почорнілим металевим сплетінням виднілися високі стіни, помережані галереями, котрі нагадувати витвір божевільного архітектора, у якого цілковито відбило смак.
Я підійшов до металевого плетива й поклав на нього руку, підкоряючись внутрішньому бажанню. А тоді одразу ж опинився десь в іншому місці.
Розділ 3. Кохана і закохана
Вікно Доанни вперше засвітилося надвечір у понеділок.
Гессі одразу ж упізнала це вікно, адже вона не раз гуляла з Аїденом, коли він іще був тут. І брат часто завертав на вулицю Каменярів, наприкінці якої, у затишку високих мурів із білого й сірого каменю, ховався дім "найкрасивішої дівчини в місті". Гессі знала, що Доанна найкрасивіша в місті, задовго до того, як дізналась її справжнє ім'я та побачила витончене бліде лице з оливковою шкірою, на котрій рум'янець здавався надто яскравою плямою.
— Дивись, Гесті! — Аїден пригинався, зазираючи між плетивом решітки та винограду. — Тут живе вона — найкрасивіша дівчина в місті. Отам, над кованим балкончиком, її вікно. Бачиш, Гесті? Третє ліворуч.
І Гессі кивала, хоча була ще зовсім низенькою і не бачила. Але в голосі брата бриніло стільки щастя й збудження, він так тепло розповідав про це вікно — третє ліворуч, із кованим балконом, із виноградними гронами по крайці, із блакитними фіранками й синіми шторами, крізь які світло проглядає, наче чарівні вогники з інших світів. Він так розповідав, що Гессі бачила те вікно в уяві дуже чітко. А потім підросла і побачила його на власні очі. Тільки Доанни там уже не було.
І от — вікно засвітилось надвечір у понеділок. Гессі зауважила це світло, повертаючись потемки із ботанічного саду разом із Генрікою. Це може бути тільки Доанна. Точно-точно. А що вона повернулась, то в Гессі була до неї справа.
Їй страх як захотілось зустріти наречену Аїдена просто вже й негайно. Та в серці дівчини жили ще збентеження й острах. Доанна здавалась красивою і дуже таємничою з першого дня їхнього знайомства, коли наречена брата подала Гессі тонку руку в мереживній рукавичці і повіяло від неї лілеями, туманом і травами. Вона всміхалась кволо і сама вся була дуже слабка на вигляд, а проте дивно личила Аїденові. Личила, як личили йому зелений і чорний кольори, запонки зі смарагдами та липневі ночі. І шкіра в них була однаково оливкова, і очі однаково смутні, але теплі.
Гессі вхопила решітку обома руками, вилізла на похилий камінець, щоб роздивитись вікно ліпше, проте фіранки ховали все, що за ним відбувалось.
— Я прийду завтра, — відповіла вона холодному вологому повітрю, котре линуло від вечірнього саду.
У неї було відчуття, що приходити конче треба надвечір, наче вдень зустріти Доанну неможливо. Наче вона насправді виткана з туману, тому сонячні промені здатні зробити її геть прозорою і невловимою.
***
— Матінко, можна я залишуся завтра у Фаусти? — спитала Гессі тихо за вечерею.
— Хто така Фауста? — Матінка не відривалась від свого пирога з ягодами. Батько поїхав у справах, тому мати тепер усе вирішувала сама.
— Донька Оллішів, — відповіла Генріка першою, бо їй завжди хотілося бути попереду, навіть у дрібничках.
— І навіщо вам до Оллішів?
Гессі подивилась на Генрі з засторогою, і сестра, котра була вже розтулила рота, тут же замовкла, а тоді взялась поправляти серветки.
— Ми з Фаустою готуємо разом доповідь про історію музики, — відповіла Гессі повільно й тихо, розповідаючи те, що вигадала дорогою додому. — Вона дуже добре знається на всьому і погодилась допомогти з моєю частиною. І в них є рідкісні книги.
— Звичайно, вона добре знає все. Адже у вашому коледжі найстаранніші дівчатка з поважних сімей. — Матінка зачепила свою улюблену тему "всі ліпші од Гестії", але тут же зрозуміла, що припустилася помилки. Адже тепер вона не зможе заборонити їй піти до такої розумної й помічної Фаусти.
Гестія осміхнулась і підвела погляд:
— То можна?
— Ви разом із Генрі підете?
— Ні…
— Тоді не можна. Не варто вам поодинці ходити до чужих людей, ще й із ночівлею. Я геть нічого не знаю про цих Оллішів, окрім того, що в них є книгарня, а цього явно мало, — відрізала матінка й відклала вбік виделку. — Хай ліпше їхня донька прийде до нас. Зі своїми книгами.
— Я піду теж! — раптом вигукнула Генріка.