Егеж-бо… Помітили! Старий розгублено відвертається, наче щось неприємне вгледів…
Балерина. Ні. Ну навіщо так? Відвертається, а сам – червоніє. В очах бігають бісики, а ще – потайки озирається на неї.
Самовар. Швидше зиркає!
Балерина. Навіщо таке говорити?.. Прибиральниця зупиняється, сміється, з кимось говорить, а сама час від часу теж озирається на діда. Та й прибирається коло нього значно краще, ніж біля інших…
Гранчак. Сьогодні теж прибралася!
Балерина (сумно). Так, прибралася… Та чи навмисно?
Дзеркало. Сумно…
Самовар. А, яка тепер різниця? Навмисно чи ні, а Чашку розбито!..
Знову на певний час повисла тиша.
Дзеркало. Ви згадали блиск у людських очах… Я його теж добре пригадую… Але, нажаль, так рідко я його бачило. Гадаю ви, шановна Балерино, праві, життя – то любов. Принаймні для людей… А блиск… Люди – дивні істоти, але я згодне з вами. Сенс людського життя, напевно – любити і творити…Ось тільки чомусь вони цього не помічають…
Самовар. Звісно ж, не помічають! Вони ж люди! Я взагалі їх зрозуміти не можу. Мало того, що самі не знають, навіщо живуть, так ще й нас створюють незрозуміло для чого! А потім хтось інший, із них, ще й починає користуватися не за призначенням… Чи порозуміння між ними немає..?
Пауза.
Дзеркало. Сумна історія виходить… наш Дід… Жінка… Чашка…
Балерина. Шановне Дзеркало, пам'ятаєте, ви говорили, що ми живимо у світі людських бажань..? То що, весь світ – людська воля?
Дзеркало. Напевно… Воля, або неволя… Так, і вона також.
Балерина. То чому ж вони такі… засмучені?
Дзеркало. Знаєте, я само над цим розмірковую…
Балерина. Не розумію… Вони ж – по справжньому живі! Мають ВОЛЮ! Можуть рухатися, говорити, коли захочуть, робити що заманеться..! В них є серце, розум, душа – то чому..? Вони створюють нас, а ми підвладні саме ЇХНІЙ волі. Волі тих, хто й власним ЖИТТЯМ керувати нездатен! Нам погано чи гарно лише через їхнє бажання… А їхнє?.. Але ж як? Чому? Навіщо вони тоді створюють нас, якщо й самі для себе не можуть, чи не бажають нічого зробити?
Дзеркало (обережно). Можливо, щоб ми їм допомагали краще себе розуміти?
Самовар. Допомагали?! Ми?! Ми ж усього лише речі! Скажіть, шановне Дзеркало, ви часто відбивали людське щастя?
Дзеркало. Згодне з вами… Чомусь – саме не знаю чому, радість і щастя трапляються на їх обличчях вкрай рідко. Ви, шановна Балерино, згадали про любов… Більше за все вони бажають саме її, але насправді її в них так мало… Натомість смуток – це звичайне людське явище. Не знаю, можливо, через те, що ми, речі, вдовольняємося малим – значно частіше радісно виблискуємо… Навіть тоді, коли й виблискувати нічим… Люди ж – навпаки – завжди хочуть набагато більше, ніж мають. Та добре, хоча б тільки це!..
Дивно, але діти завжди усміхнені, а коли чимось і засмучені – це швидко минає. А кожному, хай дрібному, досягненню – радіють… Гадаю, й говорять завжди про те, чого б хотіли. Мріють… Блиск… Так, ви вірно підмітили… Коли з'являється блиск – люди щасливі й точно знають, чого бажають і як усе має бути. Він є тільки у щасливих людей! З того, що я бачило, діти – щасливі люди, й вони мудріші за дорослих… Якби світ складався лише з них…
Нажаль…
Все змінюється, коли діти дорослішають. Рідше мріють… Думають частіше про те, чого НЕ ХОЧУТЬ… І з тим самим почуттям, з яким у дитинстві розповідали про свої досягнення – діляться острахами… Час лине, а я – темнішаю…
Чому? Не відаю… Я лише відбиваю те, що бачу…
Балерина. То що ж робити? Можна це якось змінити?
Дзеркало. Не знаю. Напевно тут нічого не зробиш. Чи то людей таке життя влаштовує, чи то вони просто звикли жити у світі, якого НЕ ХОЧУТЬ… Ми ж – лише речі…
Балерина. Так, ми лише речі, але ж ми теж живі?! Як так виходить?
Дзеркало. А так і виходить..!
Балерина. Ні-ні! Просто так – не може бути! Якщо любов і є життя, то ми – є любов!?
Дзеркало. Не перебільшуйте. Ми – швидше лише подоба…
Балерина. А люди?..
Гранчак. А люди – то люди! Є нормальні, а є дурні. Взагалі, коли хтось у чомусь й винен – то це саме вони!
Дзеркало (не помітило вигуку Гранчака). Люди… Дійсно, швидше любов… Хоча частіше це ненависть, незадоволення, нерозуміння, нелюдяність, не… Забагато тих – НЕ.
Балерина. Але ж саме вони створюють нас… Чи як тоді ми з'являємось?
Дзеркало. Створюють.
Самовар. А може ми й самі створюємося?
Дзеркало. О ні, шановний. Запевняю вас, це – неможливо. Лише життя здатне створювати життя чи, принаймні, його вподобу…
Ви ніколи не замислювались, чому серед усіх речей, які тут є, тільки ми виявляємо якісь ознаки життя..? Спілкуємось, сперечаємось, думаємо, мріємо…
Самовар. Дійсно, не замислювався… То чому ж?
Дзеркало. Тому що тільки нас люди створювали власноруч…
Балерина. Так! Хоча ні! Не просто створювали… любили…
Чула я, колись… Моєму хлопчику розповідала матуся, як речі створюють інші речі… Я тоді не зрозуміла розповіді, подумала, що це ще одна казочка… Як мало ми знаємо, а ще менше – розуміємо.
Самовар. А як це довести? Наприклад я – ручної роботи… Ви теж розповідали, про своє створення… А Балерина?
Балерина. Я також ручної роботи, як і Чашка… була. Вона ж сама вчора про це говорила. Пам'ятаєте?
Самовар. А Гранчак!?
Дзеркало. Дійсно, шановний Гранчак, поясніть нам, будь ласка..?
Гранчак. Що вам пояснити?
Дзеркало. Як так сталося, що ви – говорите з нами?..
Гранчак. Живий, неживий… Яка різниця?! Чому я щось мушу пояснювати? Ручної роботи, не ручної… Дайте мені спокій!
Балерина (підійшовши до Гранчака). І все ж таки, будьте такі ласкаві…
Гранчак. Ну чого ви до мене чіпляєтеся?! Знайдіть собі ще когось іншого! Я – звичайний Гранчак! От уже, буржуйські пройдисвіти! Вам лише б когось знайти і причепитися! Краще до годинника поприставайте!
Самовар. Але ж ти – унікальний! Ти єдиний із усіх гранчаків у домі, який розмовляє з нами! Розповідай уже…
Гранчак. Що вам розповідати? Життя?! А ви знаєте, що то таке – життя?..
Ким створені, як створені? Любов… Можна подумати, ви, РЕЧІ, про це щось знаєте! Не знаю, як мене створили! Не знаю! Зрозуміло вам?!
Нічого не знаю.
Пауза.
Прокинувся якось від того, що зі мною хтось говорить… Спершу нічого не зрозумів. Все навколо якесь мутне… Чоловік переді мною сидить у тільняшці, дивиться на мене і звертається. Це був мій колишній господар.
Я щось спробував йому відповісти, але не зміг… Проте, чоловік і далі розпитував, прислухався, кивав головою, ніби справді чув мої відповіді! Ось вам – справжнє єднання! Ось вам – справжня любов! Хоча він був людною, а я – всього лише річчю – все одно знаходили спільну мову! Вдень і вночі!
Все він мені розповів, усю душу вивернув! Гірко йому було жити на світі. Гірко і боляче! А все чому? Тому що ворогів скрізь повно! Не можуть люди жити без заздрощів, по справедливості! Чому? ЧОМУ!?
Пауза.
Самовар. Не знаємо.
Гранчак. Ось, бачите?! І мій колишній господар не знав. Він все шукав відповідей. У мене допитувався… радився. Щоправда, частенько перемикався на зовсім інші теми… Або відповідав собі зовсім не те, що я підказував… Можливо, він мене не завжди чув? Або був глухуватим..?
Довело його життя… І жінки! В людства дві біди – як він часто мені розповідав – жінки й буржуї. Перші – то взагалі не люди. Їх створило саме пекло, як кару для чоловіків! Хоча що таке пекло – не пояснював… можливо, хтось із вас знає, що то..? Не знаєте?… Шкода. Хоча, байдуже. Не важливо це, бо з того, як він про нього говорив – немає там нічого гарного. Розповідав, що життя – то пекло… Другі ж, буржуї, – дихнути вільно не дають! Оббирають людей. Жирують за рахунок інших… І взагалі, світ – це жорстоке поле класової боротьби… Що таких, як він: звичайних, простих людей – більшість, а таких, як ті буржуї – меншість… Але, чомусь, коли справа доходить до діла, їх – завжди більше! Вони сильніші! То така холера, яку й гартованим залізом не випалиш! Батьки його, свого часу, тих гадів давили-давили, а вони все одно – пруть і пруть!
Розповідав про те, як багато й тяжко працював, а інші – завжди оббирали його! "Блатні", як він їх називав. Чомусь у них завжди прав більше і зв'язки міцніші…
Розповідав! Багато про що розповідав! Настільки тяжко йому було, що сльози з очей градом котилися. Наступної ж миті – міг почати сміятися. Сильний він був! Скільки його не ламали – все обіцяв, що не зламають! І сміявся!.. Не зламали!
Блиск… Ви згадували про блиск? Говорили, що коли він є, то людина має заради чого жити..? В мого колишнього господаря теж він мався… Очі були веселі, а думки й слова – болісні. Чому так? Та й жити не хотів. Чому..?
Пауза.
Мовчите? Не знаєте..? А говорите…
Пауза.
Любов… що ви про це знаєте? Любов. Знали б ви, як він довіряв мені! Найболючішим ділився. Так! І не треба тут нічого розповідати! Що тут поганого, коли людина всім ділиться?! Коли розповідає, значить довіряє, а коли так – значить вважає гідним! Досягнення, світлі мрії… Та що ви про це знаєте?.. А коли немає в житті нічого світлого? Коли життя – лише біль?! Чим тоді ділитися? Коли людина дарує все, що має – БІЛЬ?
Сили? Так, він був сильним! Бувало, так трісне кулаками по столу, що Я перевертаюсь. СИЛЬНИЙ і ДОБРИЙ… Підхоплював мене, ставив на місце, вибачався, наливав з пляшки рідину й довго мовчав.
Скажіть, хіба в кого-небудь з вас господарі просили вибачення? Ні? А мій – просив! Бо був справжньою людиною! Мовчите? Вам цього не зрозуміти! Де там вам…
Звісно ж, у графських палацах і багатих маєтках завжди знайдеться привід для радості. Розповідав колишній господар і про це… Та тільки пани – ненажери! Скільки не дай – їм мало! Позажирались, ось весь час чимось і не задоволені! З горла пре – так тільки й займаються тим, щоб якусь причину для смутку вигадати! А ви тут – філософію розводите!.. Лягли б вони хоч раз голодними…Подивився б я…
Любов… Що то таке?.. Розповісти? Слухайте!
Ви тут, нещодавно цікавились, чому в мене крайці надкушені й хто це зробив..? Цікаво? Що ж…
Так, це зробила людина. Мій колишній господар. Хворий він був. Інший раз як почне його крутити… ротом піна йде… Дихнути не може тільки хрипить від болю. Хапав мине й затискав у зуби. Вони так і скреготали. Міцно він їх стискав. Так міцно, що мої крайці надколювалися й різали йому губи і язик. Людська кров і слина лилася в середину мене, а йому від того, ніби легше становилося.