Попарно!.. Хто перескочить, щоб не рознялися руки, тим у парі бути.
Почали паруватися. Тій бажається з Василем, а другій — з Ониськом, третій — з Хведором. Хведорові, навпаки, хочеться з Марією; Василеві — з Горпиною; Ониськові — з ївгою. Насилу попарувалися!
Полетіли парами. Дівчата, стрибаючи через високе багаття, виривалися; хлопці удержували — не пускали. Одні, меткіші, перестрибнули; другі подалися назад; а були такі, що прямо в багаття...
— Ага... га! підсмалилися! — гукали на цих з усіх боків. Крик, гам, регіт... Луна, як навісна, гогоче понад річкою,
б'ється об гори, озивається в лузі і знову вертається річкою до челяді...
Бралося вже за північ.
— Годі! цур йому! Хай молодь гуляє, а нам час уже й спати,— кажуть чоловіки жінкам і повертають разом додому.
Гора потроху почала пустіти, став і низ утихати — ще тільки гомін біля Маринки та Купала. Догорає тамечки остання солома; світло од багаття уже не вихориться вгору, а труситься, наче змерзло, на самій землі. Місяць уже опинився посеред неба — як лебідь той, плаває по синьому морі, нема йому впину, нема заборони! Стелиться він білим світлом по землі, блищить холодним шклом по річці... А з річки, з її чорної тихої хвилі, то там, то сям зривається жмут білого пару й тягнеться вподовж течії, схиливши вершок набік...
— Час, дівчата, Маринку ділити! Додому пора! — загомоніли з дівочої купи.
Зашуміло листя на Маринці, затріщало гілля... Кожній треба хоч невеличку гілечку дістати, кинути на город, щоб огірочки родили...
Хлопці тим часом заливали вогнище.
Уляна була вже дома, вкладала Івася спати, як донеслася до неї з того берега гуртова пісня:
Ой, брат сестру вбивать хоче...
Сестра в брата прохалася:
— Мій братику, голубчику!
Не вбивай мене у лісочку —
Убивай мене в чистім полі...
То красноярська челядь, одсвяткувавши Купала, верталася додому.
А Івась, гарячий, як огонь, лежав на полу біля матері та довго ще розказував, як він стрибав добре... Вище його ніхто не скаче.
III
Уляна не стара ще молодиця — літ не більше тридцяти, а з лиця зовсім бабою виглядає. Вона з сусіднього села Яре-сьок — убогого козачого роду. Чи думалося їй, молодій дівчині, що доведеться своє рідне село кинути, по світу тягатися?
Не думалося, не снилося, а довелось! І треба ж було лихій долі піднести цього Хведора?!
Яке прізвище було у Хведора Нужди, така його й доля. Він таки з красноярців. Здається, родився і виріс у дворі. Як вийшла воля, він ще молодий був. Круглий сирота, не маючи ні роду, ні пристановища, окрім панської конюшні, він вибув на ній два строчні роки та й покинув панське дворище. З одними міцними руками пішов він по людях за наймита... Пішов, одначе, не зразу. Перше хотів у кузню до свого далекого родича Грицька Коваля: думав ковальства навчитися. Одначе ковалем не став! Як вигнала вода по весні з кузні дядька, Хведір не знав, де себе й подіти. Та пішов у город найматись — по дворах тинятися... У того рік стане — не гарно; у другого — ще гірше; у третього — витерпіти не можна...
Служив він і по панах, служив і по жидах, і по купцях... Всюди погано!
А лиха доля не дивиться, що йому погано: нужда та недостача одно ганяє його по наймах!
Прибився якось Хведір до Яресьок, став у багатого козака за робітника. Та отам ото й спізнався з сусідською дочкою Уляною. Молодий та здоровий, він зразу кинувся у вічі Уляні. Та й Хведір підглядів в Уляни свіже личко, й чорні брови, і карі очі з густими віями, і голос гнучкий та приязний... Усе як треба в Уляни, тільки достатків нема! А багато їх у козачого наймита? І от, не довго думавши, засилає Хведір старостів до Уляни.
Так же старі її спершу не тії заспівали: чи видано, чи сли-хано, щоб за чужого попихача та козачу, хазяйську дочку віддати?! Зате Уляна — в одну шкуру: коли за ним не буду, то ні за ким! Шкода батькові та матері своєї дитини; жаль її краси молодої, що, може, цілий вік у злиднях та недостатках прийдеться зносити. А Уляна одно своє... Подумавши ще, старі поміркували: "Вона ж у нас не одна — ще три наготові, одна одну наганяє... два парубки — женити пора... Як одкинеться Хведір, хто її, безприданницю, візьме? А може, їй добре доля послужить?.. Хіба не бува так, що йде за наймита, а будуть чесно жити, робити — хазяїнами стануть? Не родися багатий, а родися щасливий".
— Як хоч,— кажуть,— дочко, сама на себе жалкуй, коли на біду наскочиш!
А Уляні де вже журитися! Така рада та весела, як не скаче... Незабаром їх із Хведором повінчали. Пристав він на якийсь час до тестя в прийми та там і осів. Зажили собі мирно, спокійно... Та як же з Хведором покою не бути, коли він такий тихий та слухняний.
Сказано — хоч його в ухо бгай! Старі заспокоїлися; Уляна не жалкує. Заробляє собі з чоловіком на чужій ниві з снопа шматок хліба, та з того й живуть. Не багато й тих достатків, а все-таки є що жувати!
Минув рік. Родився у них син — щастя для матері... Носиться Уляна з Івасем — не знає, де його положити, посадити...
А Івась, як на те, такий болізний, такий крикливий та вередливий удався. І вдень кричить, і вночі зіпає... Не раз і не два приходилося Уляні через той крик гіркими вмиватися! То брат жаліється, що "отой желепень покою не дає"... То сестра, з серця, обізве "іродом"... Уляна спалахне, а сестра собі — та й зчепляться... Лайка, сварка! Поки ж старі жили, якось розводили миром. А як померли, брати та сестри Уляни-ні й заковерзували: "Або не живи у нас, або дитину свою де дінь!" Тяжко матері таке слухати од своїх кревних... І Хведо-рові не легко! Коли б своя хата, хоч на розпутті де одним одна невеличка хатина, вони й тій би були раді, як своєму щастю!.. А тепер — куди ти підеш, де дінешся... та ще з малою дитиною? Пожовкло, осунулось молоде Улянине личко від таких думок та гадок, стухли блискучі очі, бабою виглядає з-під очіпка молода ще молодиця! Та й Хведір подався: згорбився, зморщився, опустився... Чи то диво: цілий день у роботі, а вночі думка гризе: і того немає, і того недостає... А тут ще хатній клопіт та сварка... здається, забіг би безвісти!
Терпів Хведір ще з рік та й не видержав... Прочув, що красноярський пан — його ж такий й пан — шукає собі кучера й куховарку. Він пішов та й нанявся. І попустив уже трохи, аби тільки вкупі з жінкою. Село знайоме, робота... А Уляна на все згодна: їй аби тільки щоденної гризні здихатись! Перебралися вони незабаром у Красноярку. Одвели їм у дворі простору хату — колись дворницьку, з великими вікнами, з дощаним долом: одправили вони молебень та й оселилися. Спершу було аж страшно Уляні, як останеться вона самотою у таких вавілонах. А проте й добре: тут вона сама собі господиня! Ніхто не заборонить їй, де хоче — поставити, як схоче — положити... За все б, за все гаразд, коли б тільки робота Уляні не така важка. А то — двірня велика! Наймити, наймички... попотягай за них страшні золійники через силу! Так іноді натужиться Уляна, що цілий тиждень спини не розігне. А влітку — не одно діло Уляні. Попоралася коло печі, видала обід, поперемивала посудину, іди ще на город із сапою... грядки полоти! Хоч як спина болить — іди! Коли погнала лиха доля у найми: не сидіть тобі, заложивши руки! Найнявся — як продався... Сказано: дихнути Уляні ніколи.
Тільки її й тішить, що Івась. Він собі на просторі підріс, викохався, вимастився... Така з нього красива та втішна дитина! Личко свіже, волосся на голові чорняве, очі — материні — темні, великі, блискучі. Пан іноді стріне його на дворі (своїх не мав, давно з жінкою розплювався) — до себе прикличе, шага або копійку дасть, скубне злегенька за чубок і підставляє руку цілувати... Івась — не так, як другі — не дивиться стовбура в землю,— ні! Він своїми карими очима трохи в чужі не вскочить... Він розкаже: і що їв, і що мати варила, і що де бачив або чув... Утішна, розумна дитина! Уся двірська челядь любила Івася: всі ним втішались, жалували, гостинців давали... Одна тільки ключниця Марта не любила його. Та кого та ключниця любила? Не було того в дворі з челяді, кого б вона не підцьковувала панові... А подивишся на неї — здорова, красива, очі бере на себе! Цій тільки, думаєш, жити й добро робити... Та ба!
Вернувшися з Купала, приспала Уляна Івася та й сама коло нього заснула. Прокидається вночі, полапала — чи не розкрилось воно? Аж Івась гарячий, як огонь... Уляна собі не довіряє — ще раз прикладає руку до чорнявої голівки... Так од неї й паше! "Боже ж мій! — думає вона.— Це воно розпарилось коло води на вогні, вітер повійнув — воно й добуло собі хвороби". Та, ще дужче притаївши дух, стала вона прислухатися, як дитина дише... Івась дихав важко, хрипло; гаряче полум'я пашіло з його розкритих уст... А це перед світом Івась кашлянув. Раз кашлянув... вдруге... Уляна сама не своя. Схопилася з полу. Розбудила Хведора — з лави... Запалила каганець. Стоїть над полом, труситься, мовчки дивиться на сина — наскрізь би продивилася! Чує страшний писк у невеличких дитячих грудях... і сама гаразд не знає, відкіля ота пискотнява — чи з Івасевої грудки, чи то з її серця...
Хведір собі тупо дивиться на дитину — слова не вимовить. А на завтра треба йому коней годувати — з паном у город їхати на мировий з'їзд... "Скільки то там прийдеться пробути? — думає Хведір.— Іноді з'їзд тягнеться днів три-чотири... Ну, а на Петра 3 в городі ярмарок. Що як пан і на ярмарок останеться?"
Од таких думок Хведорова голова пішла ходором... Він глибоко зітхнув і вийшов з хати.
Чи засипав коням вівса, чи ні, знову увійшов у хату і застав Уляну на тому самому місці, де кинув. Хведір став біля неї поруч — плече з плечем, наче молодий на рушнику з молодою... Голова його повисла на грудях; він стояв мовчки, не глядів ні на жінку, ні на сина...
— Хоч би тобі не їхати, Хведоре!..— якось боязко, наче крізь сльози, простогнала Уляна.
Хведір тоді тільки помітив її.
— Коли ж сказано їхати... Не можна! — гірко одмовив він і, повернувшись, знову вийшов із хати.
Уляна розплакалася... От коли вона навсправжки дізнала, що то — "чужий попихач", наймит!
Сонце вже геть підбилось і весело заглядало крізь покутнє вікно у хату, мов намірялось освітити темну будущину жильців її...
Хведір швидко вернувся.
— А що?.. Поїдеш? — стріла його Уляна.
— Поїду...