Скарб

Раїса Гончарова

Сторінка 5 з 7

Ти в ній гарна, скромна і... така загадкова... Справжня наречена.

Лариса підходить ближче до дзеркала, повільно крутиться, роздивляючись себе з усіх боків, то відходить подалі, знову видивляючись на себе з усіх боків.

ЛАРИСА. Невже це я? І мені теж подобається. Як на мене: скромно і зі смаком. Навіть приталювати не прийдеться і довжина по мені.

НАДІЙКА. Бач, яке в мене точне око. Можливо, я колись проміняю свою професію і стану, як і ти, дизайнером... тільки не ланшафтним... мені хочеться одягати наречених.

ЛАРИСА. Все в твоїх руках... Було б бажання.

НАДІЙКА. Мені подобається моя майбутня професія вчителя. Знаєш, перш ніж поступити в Могилянку, я ціле літо пропрацювала в дитсадку, щоб впевнитись, що мені це підходить.

ЛАРИСА. Нормальні молоді люди влітку відпочивають. Невже ти сама до цього додумалась?

НАДІЙКА. Та ні. Мені це порадили батьки. Тоді я протестувала звичайно, але тепер, повір, анітрішечки не шкодую, бо, дивлячись у дитячі довірливі очі, зрозуміла, що їхні юні душі ніби аркуш чистого паперу, де я зможу щодня по краплині вимальовувати той дивовижний світ, котрий я же встигла відчути і спізнати…

ЛАРИСА. А життя лише починається… О, так виявляється, ти майже поет!

НАДІЙКА. Глузуєш?

ЛАРИСА. Та що ти! Я, навпаки, рада, що ти в такому молодому віці знайшла свою дорогу. Бо є люди, котрі все своє життя знаходяться в "пошуках себе"…

НАДІЙКА. Я була впевнена, що лише ти мене зрозумієш.

ЛАРИСА. Ну ось і добре. Скажи, намисто сюди потрібне?

НАДІЙКА. Намисто… Ти колись говорила, що тобі у спадок від бабусі дісталась низка з маленькими перлами...

ЛАРИСА. Точно, я й забула. Воно як ніщо інше сюди підходить. А замість фати я хочу замовити на голову віночок з маленьких білих квітів. Ромашок, наприклад...

НАДІЙКА. Точно. Це буде так романтично... Зупиняємося на цьому варіанті, чи будеш ще щось приміряти?

ЛАРИСА. Зупиняємось.

НАДІЙКА. Якщо чесно, то й мені захотілось приміряти яку-небудь сукню.

ЛАРИСА. Тоді приміряй.

НАДІЙКА. Ні. Зарано. Спочатку – професія. Все решта – потім. Не можна розслаблятись. Через чотири роки, не раніше.

ЛАРИСА. Хіба можна бути такою впевненою? І все розрахувати наперед?

НАДІЙКА. Можна. Інакше перестанеш бути собою...

ЛАРИСА. Хочу бачити...

Сцена 8

Україна. 1933 рік.

Інтер'єр Сільради дещо змінено. До столів, що стояли вздовж вікон, приставили ще два попід правою стіною. На столах кілька сулій з самогоном, пара пляшок горілки, склянки, тарілки зі смаженою рибою, зелень, дві макітри з картоплею. Коло столів крутяться троє жіночок, розставляючи все на свої місця. Знадвору чути голоси, жіночки хутко залишають кімнату.

До кабінету заходять: Хатаєвич Мендель Маркович, Голуб, Свєтлов,

Симоненко Мирон та слідчий особового відділу НКВС – Царьков Микола Петрович.

СИМОНЕНКО (протискуючись наперед). А тепер просимо до скромного столу, дорогі товариші. Як кажуть, чим багаті… Просимо.

Симоненко підсовує до Хатаєвича стілець.

СИМОНЕНКО. Прошу… сідайте. (До Голуба). І вас також прошу сюди, поряд з Менделем Марковичем...

Підсовує стілець і Голубу. Решта сідають хто де бачить.

ХАТАЄВИЧ (всівшись на підставлений стілець). Ну, что же, товаріщі. Посмотрім, всьо лі у вас так хорошо з гостєпріімством, как с хозяйственной дєятєльностью…

Хатаєвич голосно сміється і слідкує за реакцією Симоненко та

Свєтлова.

Симоненко підривається з місця, швидко відкорковує пляшку горілки і починає наливати гостям. Симоненко наливає собі самогону з сулії.

СИМОНЕНКО. За ваше здоров'я, дорогі гості! За здоров'я нашого керманича товариша Сталіна!

Всі присутні наче по команді встають і стоячи п'ють. Хатаєвич закушує квашеним огірком, сідає. Слідом за ним сідають і решта присутніх.

ХАТАЄВИЧ. Самогон у тєбя вонючій, товаріщ Сімонєнко. Із какого дєрьма гонішь?

СИМОНЕНКО (зірвавшись на рівні). Я счас пріберу, товаріш Хатаєвіч! Миттю! (Хапає сулію).

ХАТАЄВИЧ. Успокойся, Мірон. Пускай стоіт. Нє мнє же єго піть! (Вдвох з Голубом сміються). У нас вот казьоночка стоіт... Рибу тоже, нєбось, сам ловіл?

СИМОНЕНКО. Так точно, товаріщ Хатаєвич. Півночі по груди у воді простояв, сітки перевіряючи. Старався. Пам'ятаю, що ви свіжого ляща любите…

ХАТАЄВИЧ. Віжу, что старался… І ценю ето. Справішься с посєвной – к ордену прєдставлю. Давно заслужил…

Деякий час їдять та випивають.

ХАТАЄВИЧ (до Свєтлова). Ну, а каков у тебя настрой, Аркадій?

СВЄТЛОВ (швидко ковтаючи шматок риби). Настрой боєвой, товаріщ первий сєкрєтарь. (Намагається встати).

ХАТАЄВИЧ. Сіді… Нє на службє… Мнє тут доложилі, о расстрєлє в Кіріловкє. Что дєлать думаєшь после такого провала? Как етот прєступний елємєнт просочілся сквозь оцеплєніе? Твоя нєдоработка ілі что-то посєрйознєй?

СВЄТЛОВ (все ще поривається встати). Навєрноє, моя нєдоработка, товаріщ Хатаєвіч. Нє прєдвідєл, что прєступнік может пєрєплить рєку, диша через камишинку!

ХАТАЄВИЧ (повертається до слідчого Царькова). Возьмі на замєтку, Ніколай Пєтровіч. Нєльзя нєдооценівать своіх врагов.

СВЄТЛОВ. Я уже послал своєго чєловєка вслєд за Мєлєшко. Нє сомнєвайтєсь, товаріщі, ми возьмьом етого нєгодяя.

ЦАРЬКОВ (обводить присутніх важким поглядом). А тєбє, Аркадій Йосіфовіч, собствєнно, і дєваться-то особо нєкуда. Послє сєгодняшнєго інцидєнта… (Самозадоволено). Удівльон, что знаю? Работа у мєня такая. В понєдєльнік прішлю коміссію. Будєм разбіраться. Расстрелівать подозреваємого ти однозначно права нє імєл і жизні твоєй во врємя допроса нічєго нє угрожало... Однако, зная твою прєданность дєлу партіі і лічно товаріщу Сталіну, із рук которого ти в свойо врємя получил ордєн Красного знамені, могу прєдположить, что тобой в этот момент руководіло стрємленіе оградіть молодих красноармєйцев от клєвєти на партію со сторони саботажніка. Я прав?

СВЄТЛОВ. Спасібо, товаріщ Царьков. Я оправдаю ваше довєріе, товаріщі! (Встає зі склянкою горілки у руці). Вєрю в нашу с вамі побєду над врагамі партіі і народа! (Всі п'ють та закушують).

ХАТАЄВИЧ. В сложноє врємя нам с вамі пріходітся работать, товаріщі. Понадобітся много врємеєні, возможно, десятілетія, для того, чтоби колхознікі сталі зажиточнимі, єслі своєврємєнно нє реагіровать і нє прєдпрінімать соотвєтствующіх большевістскіх мєр. (Більш різко). Ваша задача: доставать зерно всємі способамі. Нє бойтєсь употрєблять крайніе срєдства. За вамі стєной будєт стоять партія. Жестокая борьба вєдьотся сейчас между крестьянамі і нашей властью. Ето борьба на смерть! Етот год являєтся решающєй провєркой нашей сіли і прочности. Ето іспитаніе нашей сіли і іх винослівості. Голод доказал ім, кто здесь хозяін. (Пауза). Он стоил мілліони жизнєй, но колхозная сістема будет существовать всєгда. Ми виігралі войну! Давайте випьєм за это, товаріщі.

Всі встають з місць і п'ють. До кімнати заходить Селянин з двома великими кошиками, вкритими білими ряднинами.

СЕЛЯНИН (переминаючись з ноги на ногу, до голови колгоспу). Я вибачаюся, Мирон Анатолієвич. А куди кошики доставить?

СИМОНЕНКО (підірвавшись з лавки). Прошу прощєнія товариші...

Симоненко мов ошпарений підбігає до селянина.

СИМОНЕНКО. Я ж казав куди...

Симоненко виштовхує Селянина з кошиками на двір.

ХАТАЄВИЧ (дивлячись на годинника). О! Засідєлісь ми, товаріщі. Хорошо в гостях, но пора і чєсть знать... (Важко встає, за ним решта присутніх). Пора. (До Свєтлова). Дєржу на контролє, товаріщ Свєтлов… Не шутіте с огньом... Да, єщьо одно.

Хатаєвич підходить до Свєтлова, бере його за лікоть і відводить його в бік.

ХАТАЄВИЧ. Говорят, ти сєбє бабу завьол… (Посміхається). Нєт, партія нє протів, но у тєбя же в Орлє сємья. І вот здєсь – партія протів. Нєгоже ордєноносцу, семьяніну, опускаться до постелі с дочєрью кулака-отщєпєнца. Я ясно виразілся?

СВЄТЛОВ. Так точно, товаріщ Хатаєвіч. Всьо сделаю. Мімольотная слабость, так сказать… Доверіе партіі для мєня превише всєго.

ХАТАЄВИЧ. Надеюсь. Пошлі, проводішь… Ромео хрєнов. І помні, товаріщ Свєтлов: нікакой жалості к саботажнікам і откровєнним врагам! Нікакой! (Більш жорстоко). Лучше рєпрєссіровать дєсять случайних, чєм пропустить одного настоящєго. Помні ето. А історія разбєрьотся... (Зовсім тихо). А что саботажніка застреліл собствєнноручно – одобряю. Нєхрен такім мєрзавцам землю топтать. Коміссіі Царькова нє бойся. Пустая формальность.

Всі присутні виходять. По хвилині з сусідньої кімнати тихо виходить Марія.

МАРІЯ (сама до себе). Господи, вони ж нелюди…

Сцена 9

Україна. 1933р.

Сільська бібліотека. Крім двох столів та стелажа з книгами посеред кімнати один на одному лежать декілька мішків з кукурудзяними качанами. Поряд, на табуретці, сидить добре побитий дід Яків Юрченко.

Коло дверей, переминаючись з ноги на ногу, стоїть молодий червоноармієць Кабанов з байдужим виразом обличчя.

За столом сидить Суслов. Щось пише. Через деякий час піднімає голову і зневажливо дивиться на затриманого діда Якова.

СУСЛОВ. Вляпався ти в історію, дід…

Суслов бере зі столу якийсь папірець, підходить до діда Якова і погрожуюче трусить ним перед носом діда Якова.

СУСЛОВ. За "Постановою Центрального Виконавчого Комітету та Ради Народних Комісарів Союзу Радянських Соціалістичних Республік" від сьомого серпня одна тисяча дев'ятсот тридцять другого року, згідно з розділом два, пункт шість, за оці ось діла (Показує рукою на мішки з початками кукурудзи). передбачається покарання – десятирічне позбавлення волі. Якщо комісія доведе, що крадіжки колгоспного майна були систематичними – отримаєш вищу міру.

ДІД ЯКІВ (важко дихаючи). Якщо й надалі будете так бити, то скоро скажу, що планував вкрасти у вусатого його улюблену люльку… Я ці пусті качани на полі назбирав. Там на них жодної зернини нема!

СУСЛОВ. Закрий пельку, старий!

ДІД ЯКІВ. Лихий ти, Колька, став… Я ж тебе ще малим знав… Що з вами всіма сталося? Ти давно в нашому селі був? Подвірні обшуки з конфіскацією...

1 2 3 4 5 6 7

Інші твори цього автора: