Думаю, може й справді нечистий спокушав мене... Такий він був чорний, та пелехатий, та страшний. Знов почало в мене одбирати памороки... Чую я, в мене плечі гарячі на тому місці, де він брався руками, чую навіть слід його гарячих пальців на плечах, слід губів на щоках: так і пашить в тому місці, неначе од огню. Забило в мене памороки, аж голова в мене закрутилась. Хотіла пригадати, який тоді був день, та, їй-богу, забула.
Прийшла я додому, сіла на призьбі та й думаю: чи прийде, чи ні? І хочеться мені, щоб він прийшов, і страх мене бере. Вже надворі добре смерклось. Ввійшла я в хату, засвітила світло, сіла та й жду. І сон мене не бере. А він все мені на умі вертиться. Думаю я, боже мій, що це за напасть сталася зо мною? Звідкіль вона взялася? Жила собі тихо, хліб заробляла, а тут на тобі таку напасть! Це, мабуть, циганка мені наворожила. "Коли воно неспроста, то перехрещусь, як він увійде в хату: як не щезне, то він чоловік",— думаю собі. Коли чую, під вікнами щось важко ступає; рипнули сінешні двері. В мене в душі похололо. Одчинились двері в хату, а звідтіль висовується чорна голова, нахилена вниз. Увійшов він у хату, зігнувшись у низеньких дверях, та як став просто, то трохи не до стелі головою достав. Я перехрестилась, він не щезає. Дивлюсь на розхристані груди, груди мохнаті та широкі. Сорочка на йому без застіжки, як у молдаван, та чорна, як рілля; під пахвою держить гуску, а пальцями душить її за ніс, мабуть, щоб не кричала. Ну, думаю, коли приніс гуску, то певно чоловік, а не дідько. "Добривечір, Насте! — каже він.— На тобі гуску та заходжуйся варити вечерю, бо вже буде тиждень, як я обідав". "А де ж ти взяв гуску"? —питаю я. "Та тут,— каже,— їхали молдавани з базару, то я й купив". Взяла я гуску в руки, гуска закричала, і мені стало якось веселіше. Зарізав він гуску, а я затопила в печі, нагріла окропу, опатрала гуску, половину вкинула в юшку, половину спекла. А він сидить кінець стола обірваний, обшарпаний. Синя китаєва молдавська куфайка на ньому вся попроривалась, неначе він біг через терен або через гущавину в лісі. Волосся закудлане, лице невмите, руки чорні, як у коваля. "Де це ти,— кажу,— так обшарпав одежу та замазався, неначе тиждень не вмивався? Перше я тебе бачила в дорогому жупані, а тепер ти в старому дранті". А він каже: "Не вродив цього року хліб на моєму полі, то не було за що й одежі справити". "Хіба,— кажу,— ти маєш поле?" "Авжеж,— каже,— маю: в мене поле по всьому світі; де стану, там і моя земля". "Хто ж ти такий? Де ж твоя хата, де твоя рідня?" — питаю. А він каже: "Моя рідня розсипалась скрізь по Басарабії та по Молдавщині". "Чи ти ж,— кажу,— парубок, чи удовець?" "Моя жінка вмерла через рік, як мене батько оженив, та й добре зробила, що вмерла",— каже він.
Налила я йому води в миску. Він умився. Дала йому гребінець, щоб розчесав голову. Чеше він закудлану голову, а волосся тріщить на йому, аж зубці з гребінця сипляться. Причепурився він, сів кінець стола та все дивиться на мене, а я на його поглядаю скоса. Дивлюся я, його широкий лоб, щоки коло очей і ніс залисніли проти світла, бо були біліші от смуглявого лиця та шиї, неначе на те місце засвітило сонце. Чорні кучері залисніли. Осміхнувся він до мене, блиснули білі рівні зуби, а в мене неначе серце засміялось.
Подала я на стіл вечерю, з'їла сама шматок, а він трощить гуску, як голодний вовк, аж кістки тріщать в зубах. З'їв усю гуску до останку. Вже в місті погасло світло в вікнах. Він встав з-за стола та й почав прощатись зо мною. "Куди ж ти оце йдеш проти ночі"?—питаю я в його. "Та йду до знакомих, бо там мене ждуть; просили на ніч, а завтра жди мене до себе ввечері". Попрощався він зо мною та й пішов в город.
Другого дня ходила я, неначе п'яна. Цілий день вертиться він у мене перед очима. І діла не робила. Сиджу та все думаю про його. Коли смерком знов рипнули двері. Входить він у хату, а в його під пахвою індик. А я кажу до його: "Нащо ти втрачаєшся та купуєш птицю?" "На те,— каже,— що тебе люблю". Зарізав він індика, я опатрала, половину зварила, половину спекла. Уклав він у копи трохи не всього індика та й каже: "Ото коли б оце по чарці! Чи нема в тебе горілки або вина"? А я кажу: "Нема й не буде, бо я дала богові зарік не пити; була мені, бач, притичина на кладовищі, та я з того часу й заріклась пити. "Дурний твій зарік! — каже він.— Піду ж я в город та зап'ю оцього індика". Знов посидів він зо мною до півночі та й пішов.
Ходив він до мене щовечора з тиждень або й більше. Оце як тільки почне смеркатись, я вже жду його та варю мамалиґу. Купила полотна, пошила йому сорочки, полатала йому одежу, причепурила його. Боже мій, як я любила його! Я б йому, здається, душу свою оддала. Ото одного вечора жду я його, а він не йде. Вже й надворі зовсім смерклось; вже й зорі висипали на небі, а його нема. Зварила я мамалиґу, сиджу та думаю про його, а мене бере сум та нудьга. Здається летіла б до його, якби знала, де він. Вийшла я надвір, надворі поночі, тільки місто на горі й попід горою вже світиться вікнами. Вийшла я за двір, нема його. Я пішла шляхом з гори: думаю, чи не стріну його. Зійшла я з гори, вийшла на маленький горбик, дивлюся, під горбиком над річкою ледве мріють циганські шатра. Коло одного шатра горить багаття, висить казанок, а коло вогню сидить циганка в червоній хустці на голові. Я зараз впізнала ту циганку ворожку, що мені ворожила в саду. Коли дивлюсь, з-за шатра вийшло щось високе та рівне та й приступає до вогню. Блиснув огонь на його... Ой лишечко мені! Це ж мій Грегор! Дивлюся я, з шатра виходить старий високий циган, такий заввишки, як Грегор, а за ним другий молодий та тонкий. Постояли вони коло вогню, поговорили з Грегором та й пішли за шатра в лози. А Грегор стоїть коло вогню, махає руками та й балакає з циганкою. Мене взяв жаль. Я хотіла вже бігти до багаття, але згадала, що в тих циган такі страшні собаки, як вовки. Коли чую, старший циган з ліз крикнув на Грегора; він і собі пішов за шатра в кущі. Стою я та й не знаю, чи йти мені додому, чи ні. Пішла б до Грегора, та боюся циган. Коли дивлюсь, з дороги звернув якийсь чоловік, а за ним другий, та й пішли просто до багаття. Поставали вони коло вогню та щось питають в циганки. Циганка махнула їм рукою за шатра, на лози. Один з їх повернувся лицем до вогню; я впізнала того лакея, що служив разом зо мною в грека. Ото й вони пішли в кущі. Глянула я на шлях, знов повернули з шляху якісь люди, вже не знаю, чи цигани, чи міщани, та й ті пішли в кущі. Стояла я, стояла, дивлюсь на кущі, нічого не видно. Долина чорніє, як темна ніч. В лозах ані шелесне лист. Собаки сидять коло циганки та дивляться на казанок. В шатрах усі цигани поснули. Стояла я, стояла та й пішла додому. "Чи не ходить часом Грегор до тієї циганки на вечорниці?" — думаю я, йдучи додому.
Другого дня ввечері знов прийшов він до мене. Він через поріг, а я в сльози. "Чого це ти плачеш, Насте?" — питає він у мене. "А тим,— кажу,— що ти вчора не прийшов до мене та ходив до тієї поганої циганки ворожки, що в саду панам ворожить". "До якої циганки?—каже він.— Я вчора був на роботі, а ввечері і з шинку не виходив". "Добре,— кажу,— не виходив, коли я бачила, як ти балакав з циганкою коло багаття, а потім пішов з якимись циганами в лози. Я стояла на горі, все тебе ждала й усе бачила".
Як сказала я це, в його очі блиснули так страшно, що я аж злякалась. Поглянув він скоса на мене, насупив свої чорні брови та й каже: "Ти, Насте, бачила когось іншого, що схожий на мене; хіба нема людей схожих? Не плач, Насте, бо ти дурнісінько плачеш: я вчора ввечері пив в шинку і цілу ніч з шинку не виходив".
Просиділа я з ним трохи не цілу ніч, голубила його, незчулася, як надворі свінуло. Ото він іде од мене та й каже: "Я тебе, Насте, полюбив, як побачив вперше в червоній сукні. Чом ти ніколи не вберешся в червону сукню?" А я кажу: "Прийде неділя, я вберуся в червону сукню. Приходь в неділю".
Ото прийшла неділя. Вбралася я в червону сукню, жду його й варю йому вечерю. Вже й вечеря готова, вже й надворі смерклося, а його нема та й нема. Вийшла я на шлях його виглядати. Стою за ворітьми та все на шлях поглядаю, а його нема. Зійшла з гори, знов вернулась до двору, а його нема. Вже на Ришканівці світло погасло, і в городі почало світло згасати подекуди, а його нема! Зажурилась я, аж голову схилила. Вернулась у хату, сон мене не бере. Вийшла знов на шлях, дивлюсь, вже світло в городі скрізь погасло, все затихло, все поснуло. Здих-нула я важко, вернулась у двір. Коли це зразу щось блиснуло на небі, неначе блискавка. Глянула я на небо, аж над Кишиневом котиться з неба зоря, здорова та червона, як огонь, та й покотилась понад моєю хатою, а за нею потягся червоний довгий хвіст, неначе мітла. Іскри так і посипались, аж зашипіли та зашкварчали. Тріснула зоря, блиснула й десь впала за горою та й розсипалась іскрами. Усі гори й долини стало видко, як серед дня. Глянула я на двір, аж коло хати стоїть Грегор, високий та рівний, неначе намальований на білій стіні. Я глянула та з переляку трохи не впала: так забило мені дух в грудях. Стою я на одному місці й не маю сили з місця рушити. Він вглядів мене та й каже: "Де це ти, Насте, ходиш так пізно?" А я стою, як стіна німа: мені здалося, що це перелесник впав до мене в двір та й став Грего-ром. Він знов говорить до мене, а я стою й не можу з переляку слова промовити. Взяв він мене за руку, увів у хату, засвітив світло, а я сіла на лаві та тільки дивлюсь на його. Він глянув на мене та й каже: "Чого це ти така бліда стала та біла як крейда?" Я аж тоді опам'ятувалась та й кажу: "Скажи мені, Грегоре, хто ти такий? Чи добрий, чи лихий чоловік". "Авжеж,— каже він,— добрий, коли тебе люблю, як свою душу; це, мабуть, тебе налякало те, що з неба огнем впало". "А перехрестись,— кажу я,— нехай я побачу хоч хрест на тобі; я ще ні разу не бачила, щоб ти хрестився або молився богу". Він узяв та й перехрестився тричі до образів та й каже: "Оце, Насте, я став під хуру в одного купця. Отут я приніс одну річ: нехай постоїть в тебе до світу, а перед світом я заїду кіньми та й візьму". "Нехай,— кажу,— постоїть, про мене, в сінях або в хаті".