— Хлопець, а боягуз! Сором! Мамин син! Сховай ся за мамин фартушок! До баби на печ! — чути пискливі голоси товаришів.
— Вертаймо! — закомендеровав Стефан — і знов заплескали жовті филї, заревіли довкола трех їздцїв. Стефан пускає ся гриви і скаче у воду. Гу! як зимно!
— Ти що робиш? — кличуть другі.
— Купаю ся — відказує Стефан, а спохвативши хвіст коня, починає всїлякі штуки. Хлопцї і собі злазять в ріку і вже побіч коний допливають до берега…
— Спробуймо ще раз такого гуляня! — заохочує Стефан товаришів.
— Не все вдає ся штука — каже Марко, підводячи ся з землї. — Гляньте, які стали конї! Ще заслабне худобина.
— Мовчи, боягузе! — зверещав Стефан — такому героєви, як я, нїчого не страшно — а ти сховай ся за корч і стій, коли боїш ся дивити у филюючу воду. І знов, як стій, бухнув у струю, прямкуючи до противного берега. За ним почвалали два другі, щоб і їх не названо боягузами. Сим разом плили, вчіпивши ся за кіньскі хвости.
— Спробуймо плисти нурком попід спід — каже Стефан — і щезає у зеркалї води.
— Гей! уступай! — почув ся голос зі сплавів, що де не взяли ся на скрутї ріки. Петро і Андрій мерщій вихопили ся на конї і завернули. Стефан піднїс голову спід води і витяг руку, щоб ухопити ся силнїйше, та вже запізно. Мов стріла надлетїв, гнаний филею, сплав просто на хлопця — керманич не в силї єго задержати. Зіпяв ся, ударений в бік, кінь, а скажений з болю, відкинув далеко малого їздця. Глубокий вир закрутив ся над Стефаном. — Втонув! — скричали з берегу Петро і Андрій і взяли ся бічи у село.
Та бач! Марко вже не за корчем. Він митю мече ся у воду і правцює до місця, де щез товариш. Єго жиласті рамена справно розрізують бурливі вали, що намагають ся єго подолїти. На часинку щез під водою, та ось знов виринув — в руках у него Стефанко. Хвилька — а будуть оба на березї. Но ось два нові сплави один побіч другого садять просто них. Боже! дай сили! Шепоче Марко, тягнучи за собою товариша, що усею вагою повис єму в руках. А сплав туй туй злетить на него! Втїкати, нема як! Він послїдними силами кидає Стефана на трами, а сам, приголомшений страшенним ударом в бік, поринає у жовту струю…
Єго уратовали керманичі. Що відтак дїяло ся з ним, не тямить. Коли наконець очуняв, найшов ся на постелї в хатї. Вже смеркало. Знадвору доходив шум вітру, що висвистував свою пісоньку по вузкім коминї, о вікна били грубі каплї осїнного дощу. Довкола було темно, лиш на припічку жевріло погасаюче вуглє і підмальовувало червоною краскою почорнїлі ікони на стїнах. З домашних крім старої бабусї, що постогнувала на печи, не було нїкого.
— Як довго лежить він тут? — роздумував Марко, здвигаючи ся на руках. Пекучий біль в правім рамени нагадав єму цїлу подїю над рікою.
— Боягуз! — усьміхнув ся до себе. Та вмить знов обезсилена голова опала в зад, повіки мов оловяні стали замикати ся, рука повисла з постелї.
Двері сїнні тихо відчинили ся, і на порозї вказала ся стать хлопчини. В вечірних сумраках годї було єго добре розглядїти. Хлопець підсував ся нишком до постелї, глянув в блїде лице Марка, відтак імив єго руку і понїс з почестию до губ.
— Ти герой! ти! ти! — шепотїв пристрастно — ось тобі за мене!
Під дотиком теплих губ Марко прокинув ся, простягнув руку, щоб задержати малого гостя, та не встиг. Попри печ майнула лиш в сяєві жару ясна головка і щезла в сутїнках. Рука Марка доторкнула чогось зимного на постелї. Він піднїс предмет до сьвітла і розпізнав прегарний ножик з двома вістрями і сверликом. Такий ножик мав один лиш хлопець в селї — збитошник Стефко.
VII.
Месть.
Нї одна ще з учениць в клясї не скінчила рахункової задачі, а вже Зоня Мірска свою віддала.
— Зараз пізнати, хто уважає і добре числить — похвалила учителька пильну дївчинку.
— Дай менї виробленє на брудно — просила Людвика Вірхляківна, сидяча побіч Мірскої — нїяк не можу сеї задачі розвязати.
— Бою ся — відказала потихцем Зоня — видиш, панї дивить ся на нас.
— Підсунь попід лавку — шепотїла Людвика, схиливши ся над зошит, буцїм то зчисляє цифри. — Борше, ось тепер панї глядить в вікно! — і вхопила через лавку нотатку сусїдки, рвучи її до себе.
— Не дам — боронила ся Зоня — панї може надійти і пізнати. Людвика стала видирати їй з рук. Саме в тій хвилї учителька відвернула ся.
— Що се ви там? — спитала строго, наближаючи ся до дївчат. — Чия се нотатка?
— Моя! — відказала сьміло Вірхляківна.
Учителька розгорнула першу картку і прочитала підпис.
— Гарно! то ви на такі берете ся способи — сердила ся — я не думала, що і ти Мірска помагаєш другим обманювати!
Зоня спустила завстиджена голову, но мовчала. Учителька станула коло Людвики і казала їй при собі числити. Не по дусї се було дївчинї, она раз-враз запиняла ся при табличцї множеня, і все єї незнанє правил рахункових виявило ся тепер вповнї. Сяк-так задачу виробила.
— Зависна! — шепнула до Зонї, коли від них учителька відійшла, — не забуду тобі сего! Не моглась менї дати відписати — ти! Стрівай, прийде коза до воза!
Она відсунула ся геть осторонь, а звернувши ся до сусїдки з правого боку, Дорскої, пересидїла так цїлу другу годину. На перерву вибігла перша з кляси, а опісля перехожувала ся сама по коритари і, заїдаючи булку з шинкою, що собі принесла з дому, над чимсь то думала. Згодом приступила до неї Зоня з торбинкою черешень, запрошуючи на них товаришку. Но Людка, ледви і глянувши, відкинула гордо в зад голову і шепнула крізь затиснені губи: Дякую! обійде ся!
Послїдна вже разом з учителькою вернула до кляси. Дївчатка мали тепер писати поправку з попередної рускої задачі.
Панї закликала Зоню яко найпилнїйшу ученицю до таблицї, прочі всї поправляли за нею в лавках. Виходячи, зачепила Зоня о свою торбу, та відчинила ся, і панчоха з клубком випала з неї на землю. Зона і не помітила сего і другі тоже, а іменно Дорска, що якраз плакала над недостаточною клясою з задачі. Одна Людка схилила ся в сю мить підносити роботу. Відтак поклала ся на лавку, обвиваючи голову скрученим фартушком.
— Що тобі, Вірхляківна? — спитала учителька.
— Ой, зуб випадає — простогнала Людка, притискаючи силнїйше щоку.
— Вийди!
Дївчина стрілою була за дверми. Тут розвинула скручений фартушок і виняла ось що лиш піднесену з землї Зонину панчоху. Митю витягнула всї чотири дроти і рванула ниткою.
— Маєш за задачу! — шепнула, радїючи, як поре ся робота єї товаришки. На кінци коритаря почулась чиясь похідка. Людка скорійше завинула знов панчоху в фартушок і, знов притуливши руку до лиця, вернула мерщій до кляси. Зоня була ще при таблицї. Вірхляківна вкинула єї панчоху у торбу і причинила. Відтак піднесла ся в гору і стала писати, буцїм нїчого і не було, лиш врядигоди притискала рукою праву щоку, кривлячи ся при тім немилосерно.
Задачі поправлені, дївчата зложили зошити, Зоня вернула до лавки. Людка, хитро якось всміхаючись, глянула на ню спід ока, но товаришка, занята собою, і не помітила сего. На четверту годину припадали роботи. Деякі з учениць вийшли вмити собі руки з атраменту, вийшла і Мірска. В сїй хвилї і Людка піднесла палцї в гору.
— Чого хочеш? — спитала учителька.
— Прошу панї позволити менї усїсти під вікном, ту так темно, що не виджу набрати очок — просила дївчина.
Панї призволила. Людка, високо держачи панчоху, присїла край лавки і цїла немов лиш потонула в роботї. Дївчата ввійшли до кляси. Людка ще завзятїйше стала перебирати дротами.
— Боже! — почув ся нараз крик розпуки, а відтак плач сердешний залунав по шкільній комнатї. В клясї стало тихо. Учителька піднесла голову від стола, при котрім писала.
— Хто се? — звернула ся в сторону, звідки плач почула.
Зоня Мірска лежала на лавцї, заливаючи ся слїзми.
— Хтось споров їй панчоху до самого шлячка — промовила за заносячу ся від плачу товаришку сусїдка Дорска і піднесла в гору нещасну роботу. Всї дївчатка здержали на мить дроти і нащурили уха. Людка, на вид байдужна, вихилила ся також з лавки, єї личко лиш легко-легко спаленїло.
— Ах! я вже мала зроблено аж до пяти! — голосила, невмовкаючи, Зоня і стала навивати на клубок помотані нитки.
— Хто-ж се міг тобі вчинити? Боже! стільки роботи на ново! — бідькали другі школярки.
— Чи я знаю? — хлипала покривджена — може, як я вийшла до таблицї. Погляд учительки полинув в сторону Людки, но та сидїла така спокійна, як прочі.
— Хто оставав на перерві в клясї? — спитала.
Зголосило ся кілька старших дївчат, котрі і годї було о таку псоту посудити.
— Я була цїлий час на коритари і з панею ввійшла до лавки — сказала Людка, коли знов на нїй спочав допитливий погляд учительки.
— Се була й правда. А як Зоня писала при таблицї, нїхто не рушав в єї торбі? — звернула ся учителька до Дорскої.
— Нї, здає ся, бо Вірхляківна на той час вийшла з зубом, а відтак Зоня вернула, а она пішла під вікно, но нїчого не брала з торби.
Так посьвідчили і другі, а однак учителцї все такой здавало ся, що нїхто крім Вірхляківної не споров Зониної панчохи. Та доказів на се не було.
— Може ще дома зробив тобі хто сю шкоду — потїшала тимчасом розжалену дївчинку, або може ти зачіпила о що несьвідомо, і дроти витягли ся.
Зоня сему не вірила, все свої річи держить у взірцевім порядку, а дома нема нїкого, хто би сьмів їй зробити таку прикрість. Она, повтиравши сльози, взяла ся до направи нещасної роботи. Панї сама помогла їй набрати очка і розпутати замотану бавовну.
— Не плач — казала до Зонї — така пильна дївчинка, як ти, дожене ще й пережене другі. От, Нуся Деркачівна що лиш спускати почала.
— Так, але направа забере менї цїле пополудне, а я так хотїла піти нинї до бабунї — говорила Зоня, жалісно зітхнувши, до Дорскої — коли вже вбирали ся домів. Людка, на вид спокійна, станула в парі за Мірскою.
— Ось моя панчоха сего тижня і буде скінчена — хвалила ся перед малою Ізою, що ішла з нею. Вже лиш по 18 очок маю на дротах, ще би пяту, а спусканє раз-два піде. Як зроблю свою пару, заберу ся до шовкових панчошок для нашої Ренї — розповідала, сходячи по сходах, а кожде єї слово немов ножем краяло серце Зонине.
При брамі дївчатка розійшли ся. Людка з двома другими побігла передом, за нею поступала в ту саму сторону Зоня з Дорскою.
— Знаєш — казала ся послїдня — я все думаю, що то Вірхляківна спорола тобі панчоху, не знать лиш, коли і як, бо нїхто сего не помітив.