Й Орисине сердечко гаряче й схвильовано забилося. Вона зрозуміла все. Вона пишалась своїми батьками.
— Мамо, я з тобою...
— Ні, у нас буде доросла розмова. Ти поскладай свої іграшки і відбери ті, якими вже не граєшся. Й уламки всякі. Винесеш на смітник. А то я вже ноги ламаю, пробираючись між твоїм іграшковим брухтом.
Мама пішла. Орися взялася перебирати іграшки. "Настільні ігри" треба лишити. Ну, звісно, і ляльок, і, лялькові меблі, і одяг, і посуду. А от кубики зовсім облупились, й олов'яні солдатики стали якісь брудно-сірі. Можна викинути й оцю стару розкошлану мавпу, і коника, якому вже давно вона одірвала і гриву, і хвіст, і коліщатка. Та й стара лялька Маринка їй давно обридла. Брудна, в подертому платтячку і зовсім без черевиків.
Орися склала всі ці іграшки у велику поліетиленову торбу і понесла у двір. Там була велика метушня, й ось чому. У їхньому дворі стояв старий одноповерховий флігельок, просто собі домик на дві кімнати з верандою.
Флігельок ішов "на злам", і мешканці його, сім'я Чаплюків, якраз переселялись у нову квартиру на житловому масиві.
Орися близько до них не підійшла — боялась похмурого, завжди чимось невдоволеного дядька Чаплю-ка. Він стояв, сердито командуючи вантажниками, а худенька дружина його метушилась, виносячи речі і вкладаючи їх у кузов автомашини. Тягав речі і їхній син, дев'ятикласник Колька, якого всі дражнили Чаплею. Тут же крутився, зацікавлений метушнею, їхній старий кудлатий собака Реке.
Орися поклала кульок з цяцьками в бак на сміття і пішла додому. Але не втерпіла і піднялась поверхом І вище: їй кортіло ще раз поглянути на коричневі двері. Вона збиралася тільки подивитися на двері і йти додому, та незчулася, як раптом смикнула за китичку. "От дива!—подумала Орися.— Виявляється, можна не тільки думати вголос, але і робити щось уголос, ні, не вголос, а просто — насправді. А я ж гадала, що тільки подумала смикнути..."
Левина голова пробурмотіла:
Був наказ: у слушний час
в дім впустить мале дівча...
Я виконую наказ:
хай дівча зайде до нас.
Чарівник вдягає фрак.
Фрумпе-крумпе-крак!
І... двері відчинились. Вони відчинилися з ніжним, загадковим дзвоном. Відчинилися самі, бо за дверима не було нікого, лише порожнів коридор. Орисі стало трішки страшно. Вона тупцялась на порозі, не зважуючись зайти.
— Заходь, заходь, Орисю! Я давно вже чекаю на тебе...— почувся десь із глибини квартири веселий і лагідний голос.
І Орися зайшла до вітальні.
О! Що це була за кімната! Орися ніколи в житті не бачила такої чудесної, такої казкової кімнати. Три величезних, аж до стелі, пальми стояли по кутках, і гілля їхнє спліталося під стелею, утворюючи цілий ліс. А по стінах, шафах, книжкових стелажах звисали гірлянди витких рослин, всипаних червоними і фіалковими квітами. І все це зелене царство шелестіло, щебетало і вирувало від безлічі різноколірних папуг, які пурхали з гілки на гілку, верещали і перегукувались. Папуги були жовті, зелені, сині і рожеві. Величезна порожня клітка висіла на вікні. Цей живий ліс так приголомшив і зачарував Орисю, що вона не зразу помітила в кутку велике овальне дзеркало у важкій рамі, а перед ним у кріслі на колесах — дідуся в старомодному чорному фраці. Дідусь вдоволено посміхався:
— Що? Подобається?— спитав він.
— Дуже...— захоплено видихнула дівчинка.
— Ну, роздягайся... А ми тим часом приготуємо чайок для гості... Меланів Мелентівно, за роботу! Фрум-пе-крумпе-крак!— гукнув господар, і Орися знову аж оніміла од здивування. Товста ватяна лялька у хустці та в квітчастій спідниці, яка сиділа на самоварі, раптом широко позіхнула, ввічливо прикривши рота рукою, і жваво стрибнула із самовара на стіл, зі столу на стілець, із стільця на підлогу.
І вже на підлозі почала рости, поки не стала звичайною огрядною тітонькою в хустці і квітчастій спідниці.
— Ой, яка славна дівчинка!— Меланін Мелентівна ласкаво посміхнулась до Орисі.— Сідай, наша красунечко от сюди, сідай у кріселко. А я зараз самовар поставлю та млинців напечу!— заметушилась тітонька. Вона підійшла до великого каміну між двома пальмами, набрала в совок жару і засипала в самовар. Потім зняла зі стіни велику мідну сковорідку і поставила в камін прямо на жарини. Просто чудо, як блискавично випікала млинці Меланія Мелентівна! За мить на великому розписаному тарелі із написом "Їжте на здоров'я!", біля киплячого самовара вже височіла і смачно пахла гірка чудесних, пухких, рум'яних млинців. А Меланія Мелентівна вже несла на стіл мед і вишневе варення.
Орисі так сподобались і кімната, і цей дідусь, і Меланія Мелентівна, і млинці, що вона зовсім перестала боятись і не почувала ніякої незручності.
— Ох, і втомилась я, дорогий Діодоре Аристарховичу. Пора й спочити...— зітхнула Меланін Мелентівна. Дідусь одразу ж плеснув у долоні і сказав:
— Красно дякуємо, Меланів Мелентівно. Бажаємо солодких снів! Фрумпе-крумпе-крак!
Тітонька одразу ж стала ватяною лялькою. Дідусь підняв її зі стільця і посадовив на самовар. Лялька блаженно заплющила очі.
— Діодоре Аристарховичу,— ледве вимовила Орися довге дідусеве ім'я.— Ви чарівник?
— Ну... Як тобі сказати? Це питання складне. Трохи чарівник, а трохи й ні. От сам себе вилікувати не можу і сиджу вдома пеньок пеньком зі своїми хворими ногами. Добре, що в мене є справжній помічник — оце дзеркало. От воно, Орисенько, чарівне!
Розділ 11
ХАТКА КАЛИНОВИХ ЧОЛОВІЧКІВ
Дідусь натис на одну з безлічі кнопок, і Орися побачила раптом... свій двір. Там усе ще метушилися Чап-люки біля вантажної машини. На екрані-дзеркалі похмуре лице дядька Чаплюка змінилося зляканим обличчям його дружини, потім — нахабним Кольчиним і добродушною кошлатою мордою Рекса. Діодор Аристархович довгенько дивився на Рекса і скрушно хитав головою. Потім на екрані з'явилась Снігова Баба. Орисі здалося, що вона чомусь сумна. А далі... далі вони побачили сміттєвий бак і Орисин кульок, повний іграшок.
— Ой, це мої іграшки...— радо вигукнула Орися.
— Як? Це твої іграшки? Друзі твоїх дитячих ігор? І ти викинула їх на смітник?
Орися почервоніла.
— Вони ж уже зовсім старі. Поламані...
З кулька виглядала розкудлана голова ляльки Маринки, і Орисі здалося, що по її замурзаних щоках течуть сльози. Але падав сніг і поволі засипав і двір, і кульок, і Маринчині сльози.
Орисі почувся тихий скривджений голосок:
Ох, така у нас біда!
Нас Орисі не шкода.
Нас Орися без жалю
викинула в сміття.
І не гріє нас мішок,
засипає нас сніжок.
І такі ми бідні-бідні
і такі самітні.
Ох, така у нас печаль!
Нас Орисеньці не жаль.
Ми не винні, що одежа
стала вже лахміттям.
То вона в усьому винна,
бо нас кривдила щоднини.
Ох, за що ж ти нас,
Орисю, викинула в сміття?
Орися голосно заридала. А потім підхопилася, вибігла з квартири і помчала сходами вниз. За кілька хвилин вона повернулася з кульком в руках. Шморгаючи носиком, виймала з нього одну по одній свої старі іграшки, гладила їх і цілувала.
Діодор Аристархович натис кнопку з написом "Служба побуту". Орися зацікавлено глянула в дзеркало, сподіваючись побачити сучасну установу, як фірма "Світанок", де замовляли для неї няню, коли бабуся лежала в лікарні.
Натомість дзеркало вкрилося крижаним візерунком, який потроху розтанув, і Орися побачила тихий-тихий засніжений ліс, і велику галявину. Посеред галявини стояв завалений снігом кущ калини. Де-не-де з-під снігу червоніли ягідки. Навколо куща кружляло лісне лтаство.
— Киш!— гукнув на птичок Діодор Аристархович, і птаство шаснуло врозтіч.
— Фрумпе-крумпе-крак!— проказав старий чарівник, і кущ одразу ж перетворився на симпатичну хатку. 'Діодор Аристархович прокрутив важельок, і Орисі зда-їося, що вона увійшла в хатку. У просторій світлиці, завішаній яскравими гаптованими рушниками, стояв довжелезний стіл. Довкола столу сиділи на лавах маленькі чоловічки в червоних каптуриках.
— Один, найстарший, з довгою білою бородою, радо заусміхався.
— Добридень, Великий Охоронцю! Приємно знову бачити тебе. Спасибі, що розбудив нас. Адже скоро Новий рік, і в нас багато роботи.
— Добридень і тобі, Серпантине Івановичу! Мені геж дуже приємно бачити вас усіх.
— До роботи!— гукнув Серпантин Іванович, і калинові чоловічки заметушились. Вони завалили стіл різнокольоровим папером, ватою, фольгою, фарбами, в маленьких ручках весело зблиснули ножиці, замерехтіли пензлі, фломастери і кольорова крейда. Чоловічки щось вирізали, клеїли, розфарбовували. Орися здогодалась, що вони роблять ялинкові прикраси. Чоловічки золотили горіхи, обгортали кольоровим папером високі новорічні свічі. Працюючи, вони весело співали:
Анумо знов і знову,
облишивши дрімоту,
братове калинові,
берімось до роботи!
Хоч з палець ми заввишки,
а все робити вмієм:
золотимо горішки,
малюєм, клеїм, шисм.
Для вас, малесенькі, для вас
в цю довгу срібну нічку з
майструють тисячі прикрас
казкові чоловічки:
і різнобарвне конфетті,
і серпантинів заметіль,
ліхтарики, цукерки,
ляльок, хатки, люстерка,
вогні бенгальські, бубонці,
і дощики, і прапорці,
і золоті підківки,
і зірку на верхівку.
Не з примусу, в охрту,
з умінням і любов'ю —
берімось до роботи,
братове калинові!
У комірчині, поряд зі світлицею, була кузня. Там огрядненький калиновий коваль кував золоті підківки.
— Ой, які гарненькі!—скрикнула Орися.— А навіщо вони?
— То підківки щастя. В новорічну ніч Дід Мороз залишатиме їх на підвіконнях квартир, де живуть дів-чата-наречені.
У кузні весело тріщав вогонь і по підлозі бігали багряні вогняні сполохи. В закапелку за піччю калинові чоловічки видували з тонких золотих рурок скляні кулі... Кулі застигали, і тоді калинові чоловічки розфарбовували їх. Калиновий дідок пихкав люлькою і весело клацав машинкою, що виробляє конфетті, і зсипав готові різноколірні кружальця в паперові торбинки.