Вони сиділи в глибокій-глибокій ямі, тягнули до Стефи руки й просили: "Витягни нас! Витягни нас!" Але Стефа у сні була дуже-дуже маленька, завбільшки з хом'яка Свирида Петровича, і нічого не могла вдіяти.
Тут з'явився сам Свирид Петрович Голохвостий і заходився гризти звуконепроникну мішковину. Скоро в ній утворилася велика діра, крізь яку літала туди-сюди на мітлі Просто Відьма й Жерикізячим голосом просила: "Біляшів мені принеси! Біляшів мені принеси!"
Стефа полізла в Костиків наплічник і дістала звідти кульок із біляшами.
"Фе, такий великий, а граєшся", — голосом Ксені Вовк сказав Жерикізяк і впився зубами в пістолетик. У ньому щось хруснуло, і Жерикізяк раптом став маленький-маленький, мов хом'як. Він вигриз дірочку в біляші й заліз усередину.
"Дурманчику мені принесли! Солоденького! Молодці!" — почулося з біляша. Стефа заглянула в дірочку й побачила там лісника Свирида Петровича. Він висунув звідти м'якеньку лапку, поторкав Стефу за щоку й сказав: "Уставай, дитина плаче".
— Тю! Яка дитина?! — спохопилася Стефа.
М'якенька лапка знову торкнулась її обличчя.
"Уставай, дитина плаче", — сказав Куслапко.
Стефа відчула, що добряче змерзла.
Звідкись із лісу й справді чувся дитячий плач — болісний, моторошний…
Звідки там дитина? Всі ж діти… у ямі!
Стефа зиркнула в бік Жерикізякового вогнища. Воно й далі горіло, хоч і не так сильно. Сам Жерикізяк сидів на колоді й не рухався. Здається, задрімав…
А плач тим часом почувся знову.
Ні, великі діти так не плачуть — це радше немовля…
Не довго думаючи, Стефа схопила Куслапка й Костиків пістолет, невідомо навіщо прошепотіла Куслапкові на вухо: "Кабан дикий — хвіст великий взув татові черевики…" — і тихенько подибала на той плач.
Уже зоріло.
У лісі було ще темно, але не так, як уночі, — принаймні можна було роздивитися довкола.
Стефа з Куслапком повернулися аж до тих кущів, де діти учора ввечері збирали сильця. Дванадцять знайшли, а тринадцяте не помітили.
У тому тринадцятому й бився зайчик — справжній, живий.
Таки живий!
Він уже не плакав — хрипів. (Поранений зайчик справді плаче, як немовля. — Автор.)
Тонка сталь упилася йому в горло і з кожним порухом стискала все дужче.
Побачивши Стефу, зайчик смикнувся щодуху — і одразу ж затих.
— Бідолаха! — прошепотіла дівчинка й кинулася до звірятка. Послабити сильце було нелегко — вона до крові обідрала собі пальчик. Та ось і все — на зайчиковій шиї залишився лише тонкий слід — де-не-де синій, де-не-де виступили краплинки крові…
Розв'язати дріт Стефа не могла — вона лише намотала його на гілку, щоб ніхто тут більше не впіймався. А тоді припала вухом до зайчикових грудей.
— Живий! — скрикнула по хвилі. — Куслапку, він живий! Він дихає!
"Я дуже радий", — сказав Куслапко.
Тут зайчик раптом різко підстрибнув, так що Стефа аж беркицьнула в кущ, і дав драла.
— Бач, який, — ображено сказала Стефа, підводячись і піднімаючи Куслапка. — Плакав, як дитина, а втік, як заєць. Навіть погладити не дався… Ну, та нічого. Головне, що ми з тобою, Куслапку, сьогодні зайчика врятували. А тепер ходімо в штаб.
Та далеко відійти вони не встигли.
"Зачекайте!" — раптом звідкись іззаду почувся тоненький голосок.
Це був усе той же зайчик.
— О, та ти й говорити вмієш! — здивувалася Стефа.
"Вмію, коли треба, — відповів той. — Вибачте, що я втік. Можете мене потім скільки завгодно гладити, але якщо вже мене врятували, то врятуйте і вовка".
— Вовка?!!
"Ага. Він мій друг. Ми з ним гралися в доганялки, а тоді я втрапив у сильце, а він — у пастку. Он там. Ходіть швидше, бо він собі лапу відгризе …" — і зайчик побіг уперед, показуючи дорогу.
…Вовча лапа втрапила у справжній капкан — зубатий. Вона була вся в крові.
Але сам вовк, здавалося, зовсім не зрадів рятівникам. Він грізно загарчав і вишкірив зуби — такі ж гострі, як і в пастки.
"Годі тобі! — підбігаючи, гримнув на нього зайчик. — Вона мене врятувала, то хай і тебе врятує".
— Спробую, — сказала Стефа. — тільки не кусайся!
"Спробуєш — а що потім?" — не вгавав вовк.
— Як це — що? — здивувалася Стефа.
"Ну, звільниш мене, а тоді забереш у зоопарк?! Знаю я вас!"
"Вона ж маленька дівчинка, вовче! Не дурій!" — нестямився зайчик.
"Справді… щось я того… не впетрав", — засоромився вовк.
Відкрити капкан було значно важче, ніж розплутати сильце. Стефа й не гадала, що це справді аж так важко! Вона бачила, як це робила Чакалка — натискала на важіль збоку, і тоді пружина стискалася й попускала зуби. Але пружина була дуже туга, і Стефа нічого не могла вдіяти.
"Обережніше! — сичав від болю вовк. — Ти мені так лапу зламаєш! Краще б я вже її відгриз…"
— Ні-ні, не треба гризти, я зараз щось придумаю! Ану, зайчику, Куслапку, тиснімо разом!
Пружина ледь-ледь піддалась.
— Сильніше, сильніше! Ану, кабан дикий — хвіст великий… Ура!!!
Повністю капкан вони, звичайно, не відкрили, та все ж їм вдалося стиснути пружину настільки, щоб вовк зміг висмикнути лапу.
"У-у-у-у!" — одразу ж завив звір і кинувся зализувати рану.
"Тепер гладь", — тим часом підставив спину Стефі зайчик.
Та погладити ніяк не вдавалось — у Стефи тремтіли руки…
— К-каб-бан д-дик-кий… — ледве пробурмотіла вона.
"Де кабан?!" — спохопився вовк.
— Ні… це я просто так… не хвилюйся…
"Це ти з того гурту, який учора тут, у лісі, дикий галас здійняв?" — запитав вовк.
— Ага. І всі вони втрапили в яму до Жерикізяка. Лише я лишилась, і ось Куслапко…
"Якого кізяка?" — перепитав зайчик.
— Того страшидла, що капкани тут понаставляв.
"А-а-а… То він твоїх галасунів у ямі браконьєрів тримає?"
— У якій ямі? — перепитала Стефа.
"Її лісник викопав, щоб браконьєрів ловити. Отаких, як ти кажеш, кізяків, які на нас пастки настановляють, — пояснив вовк. — Колись такі ями вовчими називали, а тепер браконьєрячими. Той лісник — добрий чоловік. Береже нас, годує, так що нам і полювати не треба. Он бач, я із зайцем подружився. Сказав би іншим вовкам, то на кпини б підняли…"
"А твого кізяка…"
— Жерикізяка.
"Тим паче! Самого його в ту яму посадити треба, вона для нього й призначена", — буркнув заєць.
— Ой! — раптом спохопилася Стефа. — Вже ранок! Скоро туди ще багато таких страховидл… себто браконьєрів, прийде. І всіх наших дітей заберуть! Їх рятувати треба, а я не знаю, як…
"Ходімо туди. Подивимося, що можна зробити", — запропонував вовк і важко звівся на лапи.
— Не боляче? — запитала Стефа.
"Нічого, — поморщившись, відповів звір. — Я ж вовк! Зализав рану — і вперед…"
Невдовзі, причаївшись у Стефиному кублі, чи то пак у штабі, вони вже роздивлялися поляну.
Багаття догорало.
Жерикізяк прокинувся, але й далі сидів на своїй колоді й позіхав.
— Ось бачите, — прошепотіла Стефа. — Що тут удієш…
"Та-а-ак, — глибокодумно протягнув вовк. — Усе кабану під хвіст!"
— Ага… Кабан дикий — хвіст великий взув татові черевики…
"Що ти сказала?!" — здивувався вовк.
— Нічого. Це така прозивалка. Вона тут не допоможе, — зітхнула Стефа.
"Ні! Допоможе! Ще й як допоможе! — раптом на всю пащу усміхнувся вовк. — Він же сидить простісінько на кабанячій стежці. Кабани нею до водопою ходять".
— То й що?
"А те, що я знаю, де ночують кабани. Якщо їхньому ватажкові рявкнути на вухо якусь капость, він розлютиться й кинеться в погоню. А за ним і все стадо! Краса!"
— І… що?
"А зараз побачиш. Він як мене зачує — одразу скаженіє. Я йому одного разу допік! Об їхнє сигнальне дерево потерся так, що вийшло вище від самого кабанюри. Вони мене потім по запаху вичислили…"
— А навіщо ти це зробив?
"Ну, я ж вовк! Мушу ж я хоч якісь капості робити! А то ж геть занидів тут. Он, із зайцем дружу… Одне слово, сидіть тут і дивіться, що буде", — сказав він і, з усіх сил намагаючись не шкутильгати, зник у кущах.
Чекати довелося недовго. Вже хвилин за десять із глибини лісу почувся дивний гул і тупіт, який усе наростав.
Жерикізяк насторожився. Він підвівся і витріщився в той бік, звідки рокотіла навала.
— Кабан дикий —
хвіст великий
взув татові черевики.
Ані стати, ані йти —
лиш хвостярою мети…— шепотіла тим часом Стефа, притискаючи до себе зайчиків — живого й іграшкового.
…Першим на поляну вистрибнув вовк.
Він пташкою перелетів через яму для браконьєрів і клубком покотився по кущах.
А тоді нахлинув кабанячий вал!
Він змів з дороги Жерикізяка, мовби того й не було…
— Га! Що?!! Де?!!! Ааааааааааааа, — волав страшидло, але голос його все віддалявся й віддалявся.
А тоді зоддалік, від річки, почулося голосне: "Бульк!" — і Жерикізяків крик обірвався.
Стефа кинулася до вовка.
За нею — зайчик, тримаючи в зубах Куслапка.
"Ус-с-се г-г-гараз-з-з-д, — прошипів вовк, відхекуючись. — В-витягай св-воїх, — і шаснув у кущі.
"До зустрічі! Приходь іще з нами гратися!" — мовив зайчик, віддаючи Стефі Куслапка, й пострибав за вовком.
Стефа підійшла до ями й відсунула край мішковини.
— Вилазьте, — мовила вона всередину. — Кабан дикий — хвіст великий скупав Жерикізяка. А вас урятували вовк і зайчик…
…Вилазити з глибоченної ями було ой як непросто!
Максим додумався стати на плечі Чакалці й зміг дотягнутися до вершечка. Стефа пробувала йому допомогти, але в неї нічого не виходило — Заєць був значно важчий від зайчика…
Нарешті Максим зміг підтягнутися й, голосно пихкаючи, викотився нагору, а тоді так само витяг і Костика. Далі хлопці заледве зуміли опустити в яму колоду, на якій нещодавно сидів Жерикізяк, і по тій колоді вже змогли видряпатися навіть дівчата…
Вони так старалися, що ніхто й не подумав про те, аби роздивлятися довкола. Тож коли з кущів почулося грізне: "Стій! Руки вгору!" — всі аж застигли…
Невже наспів Великий Бабай?
Ні, на поляну вийшли троє чоловіків. Один був у формі лісника й тримав напереваги рушницю. Інший був у пропахлій бензином синій куртці й з монтовилом у руках. Третій стискав у руках палицю, зате на плечі в нього сидів… хом'як!
Звісно, це був лісник Свирид Петрович Кокотюха, а з ним — водій автобуса, який приїхав забрати дітей, і… тато з хом'яком Свиридом Петровичем Голохвостим, які дісталися сюди тим же автобусом.
— Ура! Свирид Петрович познайомився зі Свиридом Петровичем! — закричала Стефа, і вони разом із Лізою кинулися татові в обійми…
Післямова,
яка водночас може бути й передмовою, бо в ній усе починається спочатку…
…Стефа прокинулася від Лізиного крику в сусідній кімнаті:
— Не хочу вдягати ці дурні штани! Не буду їх вдягати! Вони кусючі!
— Але ж вони теплі, донечко, а в поході це найголовніше, — переконувала її мама.
Тато тим часом заглянув у дитячу й мовив до Стефи:
— Уставай, соню.