Але квадратні нети відразу ж зривали ромашку, ловили цвіркуна і викидали їх за срібну межу.
Нетуш Перший винищив усіх звірят і всі рослини, тому що йому ввижалися змови і насмішки. Він лишив тільки величезного баобаба, який ріс перед палацом уже двісті років. І зовсім не тому, що пожалів старе дерево. Просто в баобабі з давніх часів була в'язниця, куди кидали державних злочинців. Вигляд у баобаба був страшний, тож нети слухалися свого короля, тому що боялися опинитися в глибокому темному дуплі, звідки не було вороття.
І тільки одне створіння любив король – свою доньку, маленьку Нетушку. Але йому було прикро, що в неї зовсім інше серце – м'яке і добре. Нетушка чула всю розмову короля з нашими мандрівниками. Адже в такому сірому королівстві було дуже нудно, і Нетушка знічев'я сиділа весь час на маленькому балкончику і спостерігала, як точаться королівські бесіди. В її кімнаті було два балкони – один більший, який виходив надвір, а другий трохи менший, він виходив до тронної зали, де стояв королівський престол. Про балкони в цьому королівстві ми ще розповімо. А зараз Нетушка побачила, що дівчинку і дракона повели до старої засміченої комірки, щоб там замкнути на ніч! Це здалося їй дуже несправедливим.
Адже вони живі й такі симпатичні! Не те що залізні нети!
Дочекавшись, коли в палаці всі поснули, Нетушка склала до маленького кошика тістечка, пляшку із соком і пиріг із сиром. Обережно, намагаючись не шуміти, прокралася до дверей, де стояли охоронці. Утім, вони вже не стояли, а сиділи на підлозі. І навіть не просто сиділи, а, прихилившись до стіни, дружно хропли.
Потрібно вам сказати, що спати нети любили понад усе на світі. Тільки-но смеркало, як очі в них заплющувалися самі, й вони швидше шукали місцинку, щоб добре укластися й поспати.
Темрява впливала на них, мов снодійне.
Закусивши губу від хвилювання, Нетушка дістала з кишені охоронця ключа і вставила його до замкової шпарини. Тепер замок відімкнувся швидше й не так гучно скреготів, але все-таки вона дуже боялася, що нети можуть прокинутися. Один із них заворушився, навіть начебто хотів розплющити очі, але, напевно, передумав, повернувся на другий бік і захропів ще дужче.
Прослизнувши крізь прохилені двері, Нетушка прошепотіла в темряву:
– Вітаю. Я вам поїсти принесла.
Ось якою відчайдушною виявилася дочка короля. Оксана щойно задрімала. Повітря тут було затхле, на долівці валялося лахміття, але вибирати не доводилося. Треба було хоч трохи поспати, набратися сил для завтрашнього дня.
Крізь віконце струмувало кволе місячне світло, і можна було розгледіти, що Нетушка – невисока, міцненька і з темними кучериками. Вона легенько торкнулася плеча полонянки, яка вже встигла задрімати.
– Уже пора іти? – запитала Оксана, солодко позіхаючи. – Але ж іще зовсім темно!
– Будь ласка, тихіше, я вам поїсти принесла! – сказала Нетушка, простягаючи кошика.
– А ти хто така? – Оксана остаточно прокинулася й намагалася трохи краще роздивитися неочікувану гостю.
– Я – дочка короля, – відповіла Нетушка.
Дочка короля! Ви на місці Оксани теж, напевно, вирішили б, що це якась королівська вигадка, і нічого доброго від цього не чекали.
– Король послав тебе, щоб ти випитала в нас таємницю?
І хоч Оксана промовляла невдоволеним голосом, але кругле личко Нетушки і її добрий відкритий погляд дівчинці подобалися.
– Король міцно спить у своїй спальні, – поспішно сказала його дочка. – У нашому королівстві зараз не спимо тільки я і ви. Ви не спите, тому що…
– Тому що ти нас розбудила, – пробурчав Тишко й накрив морду хвостом.
– Ні, тому що ви чужинці. Уночі нет прокидається тільки від світла. А просто так його нізащо не розкутурхати.
– А чому ж ти не спиш?
– Тому що моя мама зовсім із іншого королівства, і я в неї вдалася. А ніч впливає тільки на нетів. Тим-то в нашому королівстві й електрика заборонена. Нети повинні прокидатися тоді, коли визначить король, а не тоді, коли заманеться. Має бути порядок. А то хіба встежиш за змовами й насмішками?
– Ти ба! – усміхнулась Оксана і штовхнула в бік Тишка. – Вставай, тут смачненького принесли.
Тишко щось неголосно прогарчав, але так і не прокинувся.
– Він спить, як нет, – сказала маленька гостя.
– Тишко дуже втомився, – заступилася за друга Оксана, – та й хтозна, що завтра буде.
– До в'язниці вас посадять, – зітхнула Нетушка. – Кажуть, що звідти вже ніхто не виходить. Так звелів король.
– Як це – не виходить? – широко розплющила очі Оксана.
– Річ у тому, що цій в'язниці багато-багато років. До неї садять непокірних, тих, що порушували королівські накази. Спускають їх у дупло мотузяною драбиною, а потім забирають її – і все.
– А як же ці… ну, в'язні?
– Ніяк.
– Злюка твій батько! – Оксана підібгала під себе ноги, що геть померзли. – Ех, якби попередити данів, що він із ними воювати збирається. Тоді дани його самого до тієї в'язниці посадили б!
– Як – воювати? – сплеснула в долоні дочка короля.
– А тобі що? – запитала Оксана, доїдаючи друге тістечко й запиваючи його соком, що принесла Нетушка. – Адже не на вас війною підуть. Тобі ж, напевно, подобається, коли нети хапають невинних і кидають їх до комор та баобабів.
– Що ти таке кажеш?! – маленька Нетушка раптом гірко заплакала. – Ой, бідний Даник, що з ним тепер буде?! Ой, ой-ой-ой!
– Ну от, – утираючи їй обличчя носовичком, примовляла Оксана, – прийшла серед ночі, розбудила, та ще й реве. Який іще Даник? А за тістечка спасибі, дуже смачні.
– Будь ласка, – схлипуючи, мовила Нетушка. – Даник – син Дана Відважного, мій братик названий. Добрий, хороший. Ми з ним листуємося-а! – і заголосила ще дужче.
– Та зажди ти! Усю сукню намочила! – І справді, на сукні в горошок з'явилася темна пляма. – Як же ви спілкуєтеся?
– Через голубі-ів!
– Ох і завела. Та вгамуйся нарешті! Ото вже ці примхливі принцеси!
Тишко завовтузився на холодній долівці.
– Ох і люди! – сказав він. – Базікають і базікають, спати не дають! – Він потягнувся всіма чотирма лапами й позіхнув.
Блимнуло крихітне полум'я. Загорілася свічка, яку хтось впустив додолу.
– Ой! – прошепотіла Нетушка й сіла на підлогу.
Світло промкнулося крізь щілинку під дверима до коридору й розбудило охоронців.
– А це що таке? – пролунали два металеві голоси відразу.
Двері відчинилися, і нети, товстий і тонкий, штовхаючи один одного, вдерлися до комірки.
Однак, побачивши дочку короля, вони нерішуче зупинились і навіть про всяк випадок виструнчилися. Товстий нет схилив квадратну голову й запитав, поглядаючи на крихітний язичок полум'я:
– Ваша високосте, вас прислав сюди його величність король?
Ох, якби Нетушка була трішки хитріша! Вона, звичайно, сказала б, що її прислав батько! Але все сталося так несподівано! Хто ж міг передбачити, що дракончик запалить стару забуту свічку?! Світло завжди будило нетів. А охоронців навіть Нетушка боялася.
– Я сама, – простодушно знизала плечима принцеса, – вони ж голодні.
– Тоді вас треба негайно доправити до батька, – відсунув плечем товстого нета тонкий. – Ви вже вибачте, але…
Він почав підступатися дедалі ближче, замочок клацнув, і за мить довелося б Нетушці опинитися в тонкому неті, якби не Тишко. Він обернувся боком і непомітно пхнув хвостом товстого нета на тонкого.
Тонкий мало не впав і, розлютившись, кинувся до напарника.
– Ти чого пхаєшся?
– Мене хтось іззаду штовхнув, – розгублено озираючись, відказав товстий.
Скориставшись тим, що обидва вони з подивом дивилися на двері, хитрий Тишко штовхнув хвостом тепер уже тонкого нета. І при цьому вигляд у нього був украй безневинний.
– Ага, то ти битися? – заволав товстий і вгатив тяжким кулаком супротивника в груди.
Рука його сковзнула, зачепила замочок, він відчинився, і товстий нет майже до пояса опинився в коробці нета тонкого. Намагаючись звільнитися від несподіваного тягаря, тонкий почав задкувати; товстий знай молотив його вільною рукою по тулубу, аж таки витягнув голову й буцнув нею товариша просто в щелепу.
Тут почалася така бійка, такий залізний скрегіт, що Оксана забилася в куток, а Нетушка затулила вуха. І, до речі, даремно це зробила, тому що Тишко досить голосно кричав, щоб вона бігла додому.
– Припиніть! – крикнула на сердитих нетів Оксана. І теж вчинила неправильно.
Кричати на них було марно. Потрібно було просто світло погасити. Тоді нети відразу заспокоїлися б і, може, навіть заснули б. Вони в темряві відразу засинають. Але про це ніхто не подумав.
Усе це скінчилося тим, що Нетушку потягли до короля й доповіли, що його улюблена дочка хотіла допомогти втекти іноземцям.
– Негайно її в село до тітки! – крикнув король. – Нехай вона там живе і п'є свіже молоко від такої великої, ну, яка з рогами. Вона ще "му-у" каже. І зараз же! І перевірити всі приміщення, прибрати всі вцілілі свічки, замкнути комірку на два оберти ключа, а ключ віддати мені!
– Приміщення перевіримо, свічки сховаємо, а дочку вашу не можемо відвести сьогодні до тітки… – несміливо заперечили нети. – Уночі можна заблукати, ваша величносте… і взагалі.
Вони хотіли сказати, що можуть дорогою заснути, але не наважилися.
– Гаразд, – сказав король.
Хоч у короля і була найнижча оцінка з міркування, він усе-таки намагався часом думати правильно і тепер, поміркувавши, вирішив, що таки небезпечно відправляти Нетушку вночі. Але зовсім не через цих соньків, а через данів. Дани, на відміну від нетів, не завжди вночі сплять. То в них карнавал, то Новий рік, то казки до ранку розповідають, то – і це вже зовсім дурість – солов'їв цілу ніч слухають. Можуть і викрасти доньку.
– Замкніть всі двері в палаці! Нехай вояки всіх стережуть!
Почула це Нетушка й посміхнулася. Король насупив брови й суворо запитав:
– Чому ви смієтеся, доню моя?
Принцеса низько вклонилася, а як вирівнялася, на обличчі її була не посмішка, а подив:
– Вам здалося, татуню любий. Я й не думала посміхатися.
Не могла ж Нетушка сказати, що її насмішив наказ "усіх стерегти". Тепер цілу ніч біля всіх дверей палацу, повкладавшись на підлозі біля стін, будуть до самого ранку хропіти вояки.
Король із підозрою глянув на неї, але в Нетушки було незворушне обличчя.
– На добраніч, доню моя.
– На добраніч, ваша величносте.
І вони розійшлися, кожне до своєї спальні.
Якби хтось за часину захотів зазирнути до обох спалень, він побачив би таке.