Цей будинок, як велетенський термос, підтримував температуру, яку кілька місяців тому залишив тут Юм. Невгамовні порохоссавці і вентилятори очищали повітря.
– Це, Ітто, кімнати, де я сам мешкаю, а на другому поверсі мої лабораторії. Я провів тут майже ціле життя. З того часу, як прийшла мені ідея будувати Сонце, я працював тут цілі дні до втоми, до нестями.
Вони довго сиділи в його кабінеті, і Юм оповідав, як жив тут, як працював, і потім повів до лабораторії і показував усе приладдя і апарати. По стінах скрізь висіли величезні мапи неба і земного рельєфу з якимись складними помітками.
Кілька днів вони ходили оглядати околиці, обмірковуючи деталі переведення плану. Тут, у горах, не було поблизу сонячних рефлекторів, і вони тільки на обрії виблискували десь, наче відблиск пожежі. Тому тут було холодніше, ніж у місті, й майже зовсім темно.
***
Юм був сам. Ще з вечора Ітта полетіла до сусіднього міста, де мав відбутися величезний концерт. Вони в цій країні мали надзвичайний успіх. Ще до Іттиного прильоту за них чули, багато говорили і, коли б не заходи Ради, то, звичайно, їх з великою цікавістю слухали б через радіо-сповісники ще тоді, ще з того боку Землі. Але Рада припиняла хвилі, і вони мали зовсім маленький обсяг. Але тому тепер з такою жагою, з подвійною цікавістю сходилися земляни тисячами на її концерти і пожадливо переймали у свої радіо пофарбовані хвилі.
Юм був сам. У тих великих горах, де вони оселилися, він провадив свою працю. У глибоких розколинах просвердлював він дірки, брав з самих надр землі якісь маленькі грудочки і обережно відносив їх додому. А там довгі вечори просиджував над ними. Досліджуючи їхній склад, він проробляв потім складні досвіди – шукаючи в них силу визволити атомну енергію. Деякі перетворювалися на пару і зникали, лишаючи декілька калорій тепла. Инші запалювалися блідим світлом. Юм досадливо відкидав їх і шукав... шукав.
Сьогодні він знайшов поклади нової породи, що їх давно вже шукав. Обережно сховав дорогоцінні грудочки і рушив додому.
...А до того місця, де він щодня уперто працював, підійшов крадькома хтось і почав шукати. Намацавши у напівтемній розколині нову дірку, він досадливо вилаявся: збожеволів цей Юм, чи що? Без пуття свердлить щодня якісь дірочки, може, він там, усередині, шукає сонця? І як би то його подивитися, що він потім робить у своєму кабінеті?..
***
Ітта уважно керувала своїм маленьким аеро, повертаючись з концерта. Вона мала гарні звістки для Юма. Сьогодні в тому місті, де вона була, її зустріла радісна юрба. Вони кричали їй про нову радість, про любов до Землі й про нове Сонце, без кінця про Сонце. Її на руках зняли з аеро і внесли до зали. Ніколи ще Ітта не грала з таким піднесенням... Стільки бадьорости вклала вона в мелодії аромату і фарб, що сама під їхнім упливом сміялася, рада і щаслива, немов дитина. Тільки б швидше до Юма....
Що це? Просто під вікном лабораторії присмоктався чийсь захисного кольору аеро і видно, як уважно зазирає хтось до кімнати. Мабуть, Юм, захоплений працею, не помічає його. Шкода, що так високо летить її аеро. Зразу вниз – пізно. Побачив і зник.
***
Ченкові надокучило вдавати, наче він не помічає недовір'я і зле прихованої ворожнечі. Часом аж кортіло просто по щирості сказати правду, вилаяти їх усіх і лишитися самому. Самому... Серед такої сили ворогів він навряд чи доведе свою справу до кінця, без допомоги, без жодної підтримки...
Вже кілька день він шукає хвилинки побути самому й перевірити свої досягнення. Треба виробити зовсім маленьку ракету для цієї спроби. Це можна зробити на ручних верстатах в майстернях. Ці верстати такої конструкції, що можуть міняти силу тиснення, свердлити, різати, лютувати, бити – адже робити що завгодно під умілою рукою майстра. Ченк не міг сам зробити таку ракету, не звернувши на себе уваги. Треба когось підшукати... Бо він гальмує справу...
Тут він згадав – завідує майстернями Ван, той старий механік, що так лагідно посміхався завжди до нього. З часу катастрофи він його не бачив.
– Здоров, Ване! Летимо на той світ, чи що?
– Може, хто й полетить. А мені нема куди.
– Що ж так?
Ван суворо глянув на нього,
– Мій син вбив себе, хіба не знаєш? Дивно! Дівчина, яка любила його, казала, що ви з Юмом чули їхню останню розмову там, на концерті пахощів. Вона навіть винуватить вас, що не спинили..
Ченк хотів заперечити, що, мовляв, юнак тоді був у гарному настрої, але гострі очі старого Вана примусили його промовчати.
– І я лишуся з ним тут.
– Слухай, Ване, – тихо сказав Ченк, – я теж лишуся тут.
– Ти?
– Так. Ми створимо нове Сонце й лишимося на Землі.
– Знову ти за старе, Ченку! Покинь вже, – гірко всміхнувся Ван. – І тобі спокійніше, і нам краще, принаймні, не буде чого турбуватися за життя близьких. А проте... хто повірить тепер тобі, раз працюєш тут, на руку Раді?
– Ти помиляєшся, Ване. Я хоча й працюю тут, але я все ж проти Ради.
І Ченк оповів до краю здивованому Ванові, з якою метою пішов він сюди робити.
Ченк не помилився. У Вана в житті лишилося єдине бажання – зробити якось, щоб смерть його сина не була даремна. Кращого співробітника він не міг би собі підшукати.
Після тої розмови щодня заходив Ченк до майстерні, де вмілі руки Вана робили йому маленьку модель ракети. В своєму кабінеті Ченк просиджував наскрізь усі ночі, закінчуючи креслення тих незначних змін в конструкції носа ракет, що мали вирішити справу. Ракета повинна була глибоко врізатися в тверду масу і там розірватися. Таке завдання дав йому Юм.
Якось над вечір зайшов до кабінету Ченка Ван і, хвилюючись, сповістив, що ракетку закінчено. Разом вони вийшли і сіли у невеличкий аеро.
А через кілька хвилин Ченк стояв біля апарату і посилав ізольовану радіохвилю до Юма, який пожадливо хапав кожний звук.
– Модель зроблено. Перевірено. Посилаю. Готую тисячу. Незабаром перешлю.
***
Юм ходив по кімнаті, раз-у-раз поглядаючи на двері. Ітта увійшла. Він кинувся у нестриманій радості їй назустріч, схопив за обидві руки, побіг до столу. Там на грубому шклі лежала малесенька порошинка і сяяла сліпучою іскоркою.
– Я знайшов, Ітто, – нарешті зміг промовити він.
Ітта не могла одвести очі від іскорки.
– Коли б швидше!
Юм зрозумів – вона хотіла, щоб швидше догасло Сонце, щоб запалити нове, яке вони тепер вже мали в руках. Не десь у формулах, на папері, – ні, тут, перед нею, сяяла його малесенька порошинка, його, нового Сонця!
За кілька хвилин він вже спокійніше оповідав:
– У мене є ще одна радісна звістка. Ченк вислав нам маленьку ракету, як ми умовлялися. Тільки-но я шукав її своїм радіо-керівником, вона вже в нашій зоні, і я сам керую її літ. Ченк довів її тільки до межі, що її поставила Рада. Я перейняв її, і тепер вона – наша. За кілька годин ми зможемо, нарешті, зробити нашу останню спробу. Хоча після цієї іскорки вона для мене не страшна. Ну, а що в тебе?
Ітта коротко оповіла за концерт і згадала, що, підлітаючи, бачила когось коло дому.
– За нами стежать! От йолопи! – реготався Юм. – Хотів би я, щоб сьогодні вночі, коли ми робитимемо нашу спробу над скелею, вони побачили її.
– Я певна, що побачать.
______________
Метнувсь огонь: розцвівсь,
розпавсь – аж води закипіли.
П. Тичина
Знову було таємне засідання в Залі Вищої Думки. Невелике коло членів чекали нетерпляче на Хронса. Що вдасться йому побачити? Які новини привезе він сьогодні? Коли Хронс, нарешті, увійшов, всі члени повскакували з місць і кинулися до нього.
– Що? Що?
Як і раніше, Хронс, оповідаючи, пильнував увесь час підкреслити свою роль. Дивіться, – наче хотів він сказати, – який з мене чудовий шпигун! Але на цей раз він дійсно мав чим пишатися.
Він був там, де серед великих гір Юм і Ітта провадили свою дивовижну працю. Він оповідав за успіхи Іттиних концертів, за бадьорість і радість, що опанували ту півкулю. Він казав за незбагненні досліди Юма, які йому, Хронсові, пощастило розгадати.
Він довго стежив, не спав багато ночей. І от одного разу...
– Підлетівши знадвору до вікна Юмової кімнати, я побачив на столі його якусь маленьку яскраву порошинку. Юм, мов божевільний, бігав по кімнаті й куйовдив волосся. "Сонце! Сонце!" – шепотів він. Того дня я невідступно стежив за ними. Надвечір Ітта вийшла з дому й довго пильно прислухалася. Раптом весело засміялася і крикнула: "Юме, швидше! Вона летить!" Я побачив маленьку блискучу річ, схожу на наші ракети, що слухняно спускалася долі. Вона присмокталася до шпилю на даху, і ті обидва наввипередки кинулися крученими східцями на маленький майданчик. Тут я добре роздивився – так, то була маленька ракета, цілком така, як наші, тільки ніс у неї був инший, з якимось чудернацькими приладдям на кінці, наче гвинт.
– Гм... – промимрив Голова засідання, – дивно! Ніс, ви кажете?
Хтось вигукнув:
– Кажу вам, тут, безперечно, замішаний Ченк.
– Ну звичайно. Він же і в наших ракетах тепер міняє носи.
– Що таке? – здивувався Хронс.
– Ні, це потім. Кажіть далі, – припинив розмови Голова.
– Зі своїми ліхтариками, що освітлювали їм шлях, пішли вони вже добре знайомою їм стежкою (скільки разів ходили вони нею? просто вже я втомився) до замерзлого гірського озера. Там у одному місці скеля гострим кутом низько звисала над кригою. Тихо порадившись про щось (я не дочув, бо сховався далі від озера. Хто їх знав, що збиралися вони робити?), вони стали проти тої скелі. Потім Юм налагодив свого радіо-керівника, і ракета, відчепившись від шпилю, наче блискавка пронеслася наді мною, з силою вдарилася у скелю й – вибухла. І от… – Хронс спинився перевести дух, – скеля над озером засяла, немов маленьке сонце, але таке сліпуче, що всі ми мусили були руками закрити очі. "Перемога!" – скрикнув Юм. Але удар ракети зсунув з місця скелю. Раптом вона увірвалася і з шипінням і гуркотом упала в озеро. Крига швидко розтанула, а над озером знялася хмара легкої пари.
Хронс скінчив.
– Що ж то було?
– Я гадаю, що вони винайшли спосіб розтоплювати каміння.
– Я певний, що вони хочуть запалити і знищити Землю. Пам'ятаєте-бо, Ченк ще казав тут колись, що, мовляв, смерть краща за ту неволю, яку готує землянам переліт?
– А ви не чули, Хронсе, вони ще згадують там ім'я Ченка? Чи, може, він таки порвав з ними? – спитав Голова.
– О ні! За Ченка вони згадують на кожному слові.