Ота непоборна цікавість, що навіть у найтрагічніші хвилини не полишає людину. Це ж буде й зі мною, отак же лежатиму і я, і так же схилиться наді мною моя вся в жалобі дружина. І ніжно, дбайливо накриє моє непорушне лице покривалом.
Мене знову починають душити сльози, я вже не знаю, кого більше жалію, себе чи Максима, я вже не можу дивитись, як Діна, накривши, поправляє невидимі складочки, ладна робити це вічно, лиш би не одбирали в неї Максима, і її знову відривають од труни, а Вадим все так же зацьковано і зло позирає довкола. "Що вам усім треба? Що вам тут треба? — говорить весь його вигляд. — Залиште нас тут самих!"
Над труною враз виростають чоловіки з товстими вірьовками й лопатами. "Віко! Подайте віко!" — прокочується натовпом, і червоне віко пропливає над головами.
Потім ми довго стоїмо біля заваленої вінками могили, жінки поправляють стрічки, щоб були видні написи, ця робота їм здається, мабуть, дуже важливою, чоловіки перемовляються стиха, а я врешті маю можливість накрити свою голову. Відчуваю болісну спустошеність, наче з мене вийняли частку мене й закопали разом із труною. Дивлюся безтямно на гору вінків, що покрили могилу, на великий Максимів портрет: Максим співчутливо усміхається з нього, Максим наче запитує: "Чого зажурився, собацюро?" — живий, він не терпів, коли хтось поруч сумував чи журився.
Василь бере мене під руку:
— Ходімо!
— Куди? — запитую його по-дурному.
— Ти що? — дивується Василь. — Пішли поминати Максима.
Він знає і зараз, куди йти, що робити. Все ще тримаючи мене під руку, веде до автобуса. А поруч з нами йде Петро, йде, вже не дивлячись, куди він ступає, і ноги його провалюються по коліна у сніг.
— Отак рано померти! — журиться він. — Йому ж не було ще й шістдесяти! — І на обличчі у нього — болісний подив.
Заходимо в автобус. Тут сидять ті, хто запрошений на поминки. Родичі, майже всі в кожушках і кожухах, колеги Максима по інституту в дублянках і пальтах, хлопці, які несли домовину, Максимові ж, мабуть, студенти, в спортивних куртках та джинсах, знайомі по будинку, що з ними доводилося зустрічатись на іменинах чи святах, що їх так любив відзначати Максим. На переднім сидінні Діна з дочкою і невісткою, а поруч стоїть, наче охороняючи їх, Вадим. Таки же високий, як батько, стоїть, майже впираючись у дах автобуса.
Годилося хоч зараз підійти, висловити своє співчуття, бачив, як підходили до неї там, біля могили, цілуючи руку, але щось мене стримує, підказує: я не знайду, що сказати, а те, що скажу, прозвучить фальшиво, і я ніколи не прощу собі сказаного. Та й хіба є на світі такі слова, щоб висловити ними те, що хотів би сказати?
Автобус урешті рушає, кладовище з Максимом лишається позаду. Тепер воно ввійшло в наше життя, як уходить квартира близької людини. Серед сотень чужих, байдужих нам квартир.
— Отак, — гірко каже Петро, — живемо, живемо...
— Підвів нас Максим, — озивається Василь. — Я думав, що йому й зносу не буде. Ніколи ж на здоров'я не скаржився...
— А ти чув, щоб він на щось скаржився? — питає сердито Петро. — Він ніколи ні на що не скаржився!
Що не скаржився — це точно. "Як діла, Максиме?" — "На большой!" — Ще й палець великий угору. А в останній же час задихатися став. Підіймаємося разом по сходинах: "Постій, куди біжиш?" Стане, відхекається, витирає обличчя. Воно завжди в нього пітніло.
Чи хоч раз я порадив йому сходити до лікаря?
Не пригадую, може, й радив.
Та й що б допоміг йому лікар?
VI
— Пий на здоров'я!
Ми пробули на тім Острові двадцять три дні, і всі двадцять три Максим випивав тричі на день: вранці, в обід, перед вечерею. Перед вечерею вже разом з усіма, хоч мав я підозру, що Максим додає ще й у наметі.
— Що ви там у біса робили? — допитувалася сердито Діна, коли ми повернулися з Острова. — Не просихали, мабуть, од тієї горілки і днини?
"Од спирту, Діночко, од спирту", — хотілося сказати мені. Але я вчасно прикушував язика. Я не міг розповісти Діні, як Максим регулярно причащався тим спиртом, — що було — те було, і його не повернеш. Тож навіщо підкидати хмиз у багаття?
— В нього і руки он трусяться! І карт у руках не втримає. — Ми саме грали в преферанс: Максим здавав.
— І нічого не трусяться! — заперечив Максим. — Ти б краще, ніж бозна й що вигадувати, приготувала закусь.
— Тобі б тільки закушувати!.. Чорт ненаситний! І коли ти вже нею вп'єшся? Нащо ви принесли? — це вже до нас. — Хто вас просив?
— Ми ж тільки раз на тиждень, — пояснює Василь. — Цілий тиждень як прокляті працюєм. Треба ж душу одвести!
— А без горілки не можна?
— Хо, без горілки! — встряє до розмови Петро. — А з чим же, з кефіром?
— Чорти ви, чорти! — повторює Діна. Однак зводиться і йде на кухню готувати на "закусь".
— Умовили "тігру", — сміється Максим. Здає карти, а руки в нього і справді тремтять. Я дивлюся на ті руки, і мене вперше проймає тривога. "А що, як він і справді стане алкоголіком?" Що уже став, не смів навіть подумати. Пригадав, як на Острові Максим не розлучався з каністрою, як назюзюкувався, за його ж таки висловом, майже щодня, хоч завжди тримався на ногах, ноги були в нього мов позичені, тільки пітнів на лиці, умивався прямо потом, та ледь заплітався язик. І обличчя у нього під кінець аж набрякло. Все неспокійніше спав уночі, і я не раз просинавсь од його стогону. "Максиме! Максиме!" — "Га?" — обривається стогін. "Що в тебе болить?" — "Нічого!" Довго п'є воду, ніяк не може напитися, ще довше крутиться в постелі. А як тільки засне, знову починає стогнати.
Під кінець я вже його й не будив — звик.
А може, йому й справді треба сходити до лікаря?
"Здоровий, як віл, — сказав якось про Максима Василь. — Скільки він пропустив через себе тієї горілки — інший давно б уже згорів, а йому хоч би що. Я б давно на його місці загнувся!" — "Треба ж робити щось із Максимом", — сказав я, пам'ятаю, тоді; "З Максимом? А що ти з ним зробиш? Він швидше Діну покине, аніж горілку. До ста літ буде пити — нічого не станеться. То вже така, брате, конституція!" І я, заспокоєний, думав: "А може, й справді нічого не скоїться? Не він же перший, не він і останній..."
Прочиняються двері, Діна кличе в сусідню кімнату. Кидаємо карти, заходимо. Тут, на столі, засланому сліпучо-білою скатертиною, вже стоїть "закусь": оселедець, гриби мариновані, квашена капуста, огірки й помідори, тоненько нарізані ковбаса й шинка, шпроти, круто зварені, залиті соусом яйця. Ще й картопля парує у великій гусятниці. Порцелянові тарілки й тарілочки, ножі й виделки, крохмальні серветки — все блищить, усе сяє. Діна не може приготувати абияк, в неї рука не піднялася б поставити не вимиту до блиску тарілку, вона й квартиру прибирає щодня, мов перед святом, а Максим ходить у неї в таких сорочках, випраних та напрасованих, що навіть Василь йому заздрить. А зверху на всю оту розкіш ллється з кришталевої люстри м'яке розсіяне світло.
Максим критично оглядає стіл, невдоволено зауважує Діні:
— Не могла поставити ще менші?
Бо Діна, ведучи з нами безнадійну війну, дістає десь усе менші чарки.
Ось і зараз стоять на столі як наперстки: двадцять грамів не влізе.
— Пийте цими!
Максим мовчки йде до буфета, дістає інші, пузатіші келихи:
— Хай мої вороги ними п'ють, а я вгощатиму друзів!
Одчиняє холодильник, що сито муркоче, дістає з морозильника пляшку. Пляшка одразу ж укривається потом. Несе її побожно до столу.
У цей час дзвінок телефону, що в коридорі.
— Піди послухай, — каже до дружини Максим.
Діна виходить, Максим одкорковує пляшку, наливає повну чарку, похапцем випиває і знову налива, тепер уже не тільки собі, але й нам, а обличчя у нього наче в школярика, що зірвав недозволений плід.
Входить Діна, Максим ставить пляшку на стіл, швиденько сідає, щоб не дихнути на дружину, губи його покриваються маслянистою плівочкою.
— Вип'єш із нами горілоньки? — запитує Діну. Він ніколи не скаже: "горілка", "вино" чи "коньяк", а — "коньячок", "винце", "горілонька".
І Діна несподівано для всіх відповідає, що вип'є.
— Ти що?! — витріщається на неї Максим. Щоразу питає Діну, чи вип'є, наперед знаючи, що вона відповідатиме (скільки живе — до рота не бере):
— Труїться самі, а я ще хочу пожити!
— Так що, наливать?
— Наливай!
— Так ти ж не питимеш! — усе ще не вірить Максим. У нього таке зараз обличчя, наче йому, безбожникові з пелюшок, взяли та й показали живе втілення чорта. З плоті й крові. З копитцями й ріжками. За всіма науковими даними нечистого не може бути на світі, а він от: перед ним!
— Лий, чого дивишся?
— Ну й ну! — хитає головою Максим. Бере манюсіньку чарку, але Діна одбирає її в нього, підставляє фужер:
— Лий сюди, годі розмінюватись!
— Земля завалилась, — бубонить Максим, виливаючи в фужер усю горілку. — Кінець світу настав.
— Ну, чого сидите? — питає Діна з таким розбійницьким виглядом, наче от-от закладе пальці до рота й свисне щосили. — За ваше здоров'я!
І перша піднімає фужер.
Не знаю, як інші, а я похлинувся горілкою. Похлинувся й закашлявся. І за кашлем не помітив, осушила Діна до дна свій фужер чи не осушила. Потім побачив: навряд чи ковтнула хоч краплю. Стоїть цілий-цілісінький.
— Чого не п'єш? — підозріло Максим.
— Вип'ю. Не надійся, тобі не залишу. — І, підстерігши, коли Максим одвернувся по "закусь", вилила всю горілку під стіл.
Я сидів саме навпроти, так що все бачив. Та й ногам моїм дісталося: попала на черевики.
"Бідна Діна! — подумав про себе. — І ти хочеш отаким робом врятувати Максима?"
Потім склалося так, що ми не зустрічалися майже півроку. Василь поїхав до Африки: консультантом на будівництво заводу, Петра теж послали, не за кордон, тільки на БАМ, і щотижневі посиденьки розпалися. Максим попервах дзвонив майже щоп'ятниці: "Друзяко, приходь! Пом'янемо хоч друзів", але я твердо дотримувався обіцянки, даної Діні. Перед Василевим від'їздом, коли ми востаннє зібралися — погладить дорогу, Діна впіймала мене в коридорі і довго просила не приходити до них, поки Василь буде в Африці... Не зустрічатись із Максимом.
— Дайте йому хоч півроку пожити без горілки! Якщо ви справжні друзі!
Я не образився, хоча міг би, звісно, образитись. Я розумів добре Діну, до того ж вважав її швидше за рідну сестру, ніж за дружину товариша: скільки разів, коли я іще жив без сім'ї, вона мене годувала й обпирала, скільки ночей я в них ночував — ішов, наче до рідного дому.