Малюк як втупився в Світлану очима, так погляду й не відводив, хоч би що вона робила: і вертілась, і вдавала, що дивиться лише у вікно. Врешті не витримала, скорчила йому потай страшну гримасу, ще й язика показала. Малюк заблимав, заблимав — зайшовся плачем. А Світлана ввіткнулась швиденько у вікно: і вона не вона.
Згодом вони, добравшись до місця, підійшли до двоповерхового будинку з великими вікнами, і тітка повела її чомусь не до дверей, а під одне з отих вікон. Там одразу ж появилася мама, наче вона давно їх виглядала. Мама дуже схудла і скидалась на дівчинку в завеликому для неї халаті. Сміючись, мама щось до них говорила, а тітка голосно кричала у відповідь:
— Ти ж там себе бережи! — І нахилялася до Світлани: — Скажи щось мамі.
Світлана думала, думала, але так і не надумалась, що сказати. До того ж вона соромилась людей, які товклися довкола. Мама раптом зникла, і Світлані здалося, що вона на неї розгнівалась. Та ось мама появилася знову, тримаючи якийсь довгастий пакунок. Тітка сказала Світлані:
— Ото твоя сестричка. Помахай їй рукою.
Але Світлана і тут не могла підняти руки: їй здавалося, що всі люди дивляться тільки на неї.
— І що ти за дитина? — вичитувала тітка, коли вони вже вертались додому. — Що мама й подумала про тебе!
Світлана мовчала пригнічено. Вона не раз уже чула й од тітки й од мами, що не така, як інші діти ("В людей діти як діти, а це не дитина — убоїсько!"), але нічого не могла поробити з собою. Як стати іншою, вона просто не знала, хоч би й старалась. Тому, зачекавши, поки тітка візьме в руку книжку й одключиться од усього світу, Світлана тихцем вислизнула з квартири.
Тут, у дворі, був весь її світ, її подружки й друзі. Тут ніхто не докоряв Світлані, що вона така, а не така, і вона почувала себе легко й вільно.
Подружки саме гралися в "класи", Світлана іншим разом теж пристала б до них, але зараз її розпирала новина, яку вона везла від двоповерхового будинку. Тож, трохи постоявши, Світлана похвалилась:
— А мені мама народила сестричку! От!
Облишивши гру, дівчатка обернулись до неї. Якусь хвилину мовчали, переварюючи новину, і Світлана була на сьомому небі. Потім та, що стрибала, сказала:
— Мені мама теж скоро народить!
А друга, яка тримала шнурок, додала:
— Я сама як виросту, то народжу!
Світлані стало образливо:
— І нічого ти не народиш!
— І народжу! І народжу! — застрибала-заспівала подружка.
— Ти жабу народиш! — знайшлася Світлана.
Тоді третя, що до цього часу мовчала, вирішила долити Світлані гіркого:
— Я, як вилосту, — вона ще літери "р" не вимовляла, — то сто дітей налоджу!
Тут Світлана не витримала, повернулася, пішла, сердита, додому. Посадила довкола себе ляльок, стала розповідати, як вона їздила до мами. І що в неї появилася сестричка.
— Довгенька-довгенька. Як черв'ячок!
Ляльки уважно слухали, ляльки й не думали заперечувати чи тим більше — дратувати Світлану. І вона за те нагодувала їх цукерками. Не забуваючи, звісно, й себе.
Більше до мами не їздили: в тітки щось сталося з ногами, вона ледь пересувалася по кімнаті. Виповзала на кухню й одразу ж опускалася на табуретку. Так, на табуретці, й їздила: від столу до плити.
— Помру, що ти без мене й робитимеш? — запитувала Світлану. — Боже, боже, що тебе жде?
Що її жде, Світлана не знала. Їй лише було дуже жалко тітки, особливо вночі, коли вони лягали спати й гасили світло. Світлана довго не могла заснути, весь час прислухаючись, чи тітка не вмерла. Їй ставало по-справжньому срашно, так страшно, що вона з головою пірнала під ковдру, стискалася в тремтячий клубочок.
Отак у страсі, а іноді й у сльозах і засинала, а коли прокидалася вранці, то одразу ж дивилася на ліжко (відколи мама вийшла заміж, Світлана переселилася спати на диван, а тітка спала на ліжку): встала тітка чи ні.
Згодом тітці полегшало, і вона перестала говорити про смерть. А тут ще приїхала мама: привезла показати сестричку. Тітка не спускала дитини з рук, мама втішено сяяла, Світлана ж почувалася зайвою, обділеною увагою дорослих, ревниві голочки вже ранили їй серце. Вороже дивилася на сестру, не розуміючи, чому тітка й мама так над нею сюсюкають, і коли мама врешті зібралася додому, не схотіла її навіть провести.
— Зовсім дитина здичавіла! — поскаржилась тітка. — Ти хоча б на кілька днів брала її до себе.
Мама зробила великі очі, спитала: "А Віктор?" Світлана зрозуміла одне: мама не хоче її брати до себе. І, коли мама вдруге принесла сестру й поклала, розгорнувши, на ліжку та, натішившись, на хвилину вийшла разом з тіткою на кухню, сказавши Світлані: "Приглянь за сестричкою", Світлана дивилась, дивилась, а тоді узяла та й ущипнула щосили сестру за пухку, наче балабуха, ніжку.
Сестра зайшлася відчайдушним плачем, Світлана одразу ж забилась під ліжко і не вилазила звідти, поки мама й пішла.
— За що ти її? — питала докірливо тітка. — Як тобі й не соромно! Це ж твоя рідна сестричка!
— Не рідна! — відповідала затято Світлана.
— Якщо ти будеш такою, мама більше не прийде до тебе! — продовжувала гніватись тітка. — В кого ти така і вдалася?
— Ні в кого!
Кінчалось тітчиною погрозою, що й вона не буде розмовляти із Світланою. Доки та не попросить пробачення в мами. Дістала книжку, сіла, демонстративно повернулася спиною.
Світлана постояла, постояла, (весь світ був немилий!), побрела геть з кімнати. Чекала, що ось-ось тітка її покличе, спита, куди вона ото пішла. Їй дуже хотілось, щоб тітка до неї озвалася, вона її любила по-своєму, адже, окрім тітки, у неї вже й не лишалося нікого. Тітка мовчала, і Світлана, зовсім уже вбита, вийшла з квартири, спустилася в двір.
І ніщо її у дворі тім не радувало. Ні сонце, ні тихе осіннє тепло, ні подружки, які весело гралися в дитячий садок: чим веселіше було їм, тим похмурніше, нестерпніше ставало Світлані. Підстерегла, коли вони залишили найкрасивішу, найдорожчу ляльку, та й скрутила їй голову.
Ох і крику ж було! Ох і плачу!
Лежала під ліжком і не знала й сама, як у неї те вийшло. Наче хтось інший узяв та й скрутив ляльці голову. Не вилазила до пізнього вечора.
VII
Коли Світлані минув сьомий рік, її вітчим, якого вона майже ніколи не бачила, завербувався на Колиму, і мама, побоявшись, що він там знайде собі іншу (вона так і сказала тітці), поїхала слідом.
— Ми тебе візьмемо до себе, — обіцяла, прощаючись, Світлані. — Ось тільки як слід влаштуємось і заберемо.
Та мамі, мабуть, так і не вдалося влаштуватися як слід. Бо минув і один рік... І другий минув... І третій, а мама все слала коротенькі, наче наспіх написані листи та грошові перекази. У листах тих не заїкалася навіть, щоб забрати Світлану до себе. Писала тільки, що дуже скучає за нею, в свою чергу запитувала:
"Ти скучаєш за мамою? Скучаєш?"
І Світлана не могла б сказати, чи так уже вона й скучає за мамою. Спершу частенько згадувала її. Особливо коли стала ходити до школи.
Досі пам'ятає той день, коли пішла вперше в школу. Тітка якраз тяжко захворіла. Лежала на ліжку, наче гора, ноги її стали колодки колодками. Охкаючи, вона їх ледь переставляла, якщо треба було вийти в туалет чи до ванной. Їсти їм варила сусідка, вона й на базар бігала, і в магазини, вони не знали, що без сусідки й робили б, вона й Світлану повела в перший той день до школи разом із своєю дочкою, теж першоклашкою, її дочка була зодягнена, мов лялечка, не те що Світлана, — все новеньке, все наче щойно з магазину, з полиці, — і сказала Світлані ревниво, коли та взяла сусідку за руку: "Це моя мама!" — ще й одштовхнула її. І, хоч сусідка одразу ж на дочку й нагримала, настрій Світланин був остаточно зіпсований. Їй уже здавалось, що вона й одягнута найгірше, і букет її найубогіший, і навіть сонце світить зовсім не до неї, а до оцих усіх щасливих дітей, які йдуть до школи разом із своїми батьками.
Потім, уже після уроків, коли оддзеленчав дзвоник і вчителька вивела їх, наче курчат, щоб роздати батькам, які вже й чекали під класом, як же заздрила Світлана оцим усім дітям, що побігли назустріч мамам і татам, сяючи щасливо очима! Одна вона лишилась на місці, наче до підлоги пришита, і мовчки, якось аж сердито дивилась... Не на своїх одноклашок, не на їхніх мам-татів, а у велике й холодне вікно, за яким непривітно сіріла стіна якогось будинку.
— А ти чого стоїш? — запитала вчителька. — Де твоя мама?
Світлана лише похнюпилась. Ведучи дочку за руку, підійшла сусідка.
— Пішли додому, Світланко.
— Це ваша дитина? — звернулась до сусідки вчителька.
— Та ні, не моя. Її матуся на край світу повіялась. А тітка геть розхворілась. То вже я її забиратиму. Разом з моєю.
— Треба завжди відповідати, коли до тебе звертаються старші! — суворо сказала вчителька. — Тільки невиховані діти не відповідають дорослим.
— Та ви вже нас вибачте, — відповіла за Світлану сусідка. — Ми так більше не будемо. Еге ж, Світланко?
Світлана мовчала, щоб не розплакатись. Плакала вдома. Втираючи сльози, казала тітці, що більше не піде до школи. А коли тітка, яка спершу пробувала її умовити, врешті взяла та нагримала, одразу ж забилась під ліжко.
— Посидь там, посидь! — сказала тітка. — Набридне, сама вилізеш.
Тітка сердито скрипіла над головою пружинами, тітка примовляла зітхаючи: "Що з тебе й виросте?" Світлана сиділа під ліжком, сповнена образи й горя.
Так нерадісно закінчився перший той день. І хоч наступного дня Світлана пішла-таки в школу і стала ходити туди з дня у день, із місяця в місяць, із року в рік, переходячи з класу в клас, і готувала уроки, і вчилася не те щоб відмінно чи добре, але й двійок не хапала, бо ще з першого класу засвоїла, що двійка не несе нічого хорошого, окрім крику, нотацій та лайки, а то й штурхана од рідної тітоньки, хоч тітка все рідше заглядала в її щоденник: не до того було за хворобами, які все частіше обсідали її. "Помру, на кого ти, бідолашна, й лишишся!" Тітка все більше байдужіла до всього на світі, окрім власних болячок, так що Світлана могла не дуже й старатися, та вона й не старалась, не пнулася з шкіри, щоб стати відмінницею, бо твердо була переконана: хоч би як вона старалась, хоч би як вивчила той чи інший урок, хоч би як відповідала, вчителька все одно не поставить їй п'ятірки. Вчителька її ненавидить.
Світлана спершу вчительку просто боялась.